Переглядаючи сімейний архів, натрапила на посвідчення про завершення Лохвицької музичної школи імені Ісаака Дунаєвського. Воно належало моєму дідусеві Володимиру Воробйову, який у 1960-му здобув спеціальність «баяніст-хормейстер». Згадалося, як бабуся розповідала, що неймовірно пишалася цим. І навіть у листі своєму старшому брату в Київ писала: «Мій майбутній чоловік – артист!»…
Напередодні свята Знань захотілося побувати в стінах не звичайної загальноосвітньої школи, а в тій, де плекають високе мистецтво музики і пісні, артистизму й харизматичності. Чим насичене життя Лохвицького музичного осередку – «Зоря» дізналася від його директора Едуарда ЧАВДАРА:

– Любов до музики супроводжувала мене з дитинства. Її прищепили батьки, які співали, тату подобалося грати на гармошці… Напевно, це стало поштовхом до того, що я обрав музичну стезю – здобув класичну академічну освіту в Донецькій національній музичній академії імені С. Прокоф’єва. А далі розпочав свою кар’єру в Лохвицькій музичній школі, директором якої на той момент був Анатолій Недовінчаний. 5 років я працював викладачем, а в 1999-му очолив цей заклад.

– Едуарде Олександровичу, є фільм про Привида Паризької опери, а в школі І. Дунаєвського живуть привиди?

– В нас живуть старі традиції, які ми з викладачами та учнями підтримуємо. Наше місто знають далеко за межами області, країни і перше, що про нього кажуть: «В Лохвиці – найкращі композитори!». Та і як може бути інакше там, де живе дух Ісаака Дунаєвського?

– В чому переваги Лохвицької музичної школи порівняно з іншими музичними навчальними закладами?

– Перше, як я вже відмітив, – це традиції. В середині 1970-х Анатолій Недовінчаний започаткував конкурс юних композиторів. Спочатку він був шкільний, згодом ми вивели його на районний рівень. Починаючи із 1984-го, щороку діти-композитори міряються творчими силами. Тобто учні під керівництвом викладачів пишуть власну музику в різних стилях. Це дає прекрасні результати, хоча ми не ставимо перед собою мету зробити всіх композиторами – на 100 років лише один Дунаєвський може народитися. Дай, Боже, звичайно! (усміхається). Ми спонукаємо дітей до розвитку творчості. І кожного разу набирається до 3-х десятків учасників! В обласному аналогічному конкурсі – нам рівних немає. І це визнають усі! А на всеукраїнські музичні змагання їдуть вже кращі з кращих.
Друге, що вирізняє нас із-поміж інших шкіл, – ми приділяємо велику увагу позакласному навчанню, в тому числі організації загальношкільних свят: Перший/Останній дзвоники, Новий рік… До десятка різноманітних конкурсів для учнів ми влаштовуємо лише в школі. А далі – по наростаючій – аж до міжнародних фестивалів.

– Едуарде Олександровичу, яким країнам пощастило насолодитися музичними творами у виконанні учнів та наставників із Лохвиці?
– Часто виступаємо в Туреччині, Болгарії, Литві. Участь у мистецьких змаганнях міжнародного рівня – теж один із пріоритетних векторів діяльності нашої школи. Це заохочує дітей і підвищує фаховий рівень їхньої виконавської майстерності. Нещодавно повернулися з Анталії, де брали участь в одному з міжнародних конкурсів.
Безперечно, в цьому велика заслуга батьків наших підопічних: мами й тата розділяють бажання дітей, аби ті продемонстрували свою творчість за кордоном. В цілому, за останні 2 роки більше десятка конкурсів різного масштабу відвідали наші учні і близько 100 з них стали не лише учасниками, а й переможцями. В Україні теж є міста, в яких організовують музичні конкурсні заходи: Львів, Прилуки, Дрогобич… Основне – що завжди повертаємося додому із призовими місцями!

– Крім музики та хореографії, в школі діє клас образотворчого мистецтва…
– Відкрили його у 2003-му з метою збільшення учнівського контингенту. В часи, коли я починав працювати, він налічував 170 осіб. Ця проблема мала комплексний характер: і період був складний, та й імідж закладу теж потребував популяризації серед населення.
Цьогоріч за сприяння відділу культури придбано нове спеціалізоване обладнання в клас образотворчого мистецтва, де навчається близько 80 дітей. До речі, наші випускники, які вступають до вишів на архітектурні факультети, відзначають, що здобуті навики стають їм у пригоді.

– Едуарде Олександровичу, зараз освіта переживає хвилю реформ, яким чином вона відобразиться на музичній школі?
– Ми – заклад освіти в системі культури. Зараз відбувається перехід від навчальних планів до освітніх програм, основна мета яких – індивідуальний підхід до кожного учня. Хоча в нашій школі викладачі давно працюють у цьому напрямку.
Також хочу закцентувати увагу на тому, що тепер у музичній школі можуть навчатися не лише діти, а й люди різного віку. Крім того, термін здобуття знань учень обирає на свій розсуд: якщо раніше обов’язково треба було вчитися 6 років, то зараз практикується навчання за договором, наприклад, хоче людина відвідувати уроки музики 2 роки – її право.
Я тішуся тим, що школа Дунаєвського має авторитет серед громади Лохвиччини. На жаль, ми не можемо прийняти всіх бажаючих на навчання і змушені проводити творчий відбір. Якщо раніше ми докладали всіх зусиль, щоб число учнів зростало, то зараз діє плановий контингент – тобто 320 дітей і не більше. Відмічу, що це – прекрасний показник, за яким Лохвицька музична школа входить у топову п’ятірку області.
Приємно, що заклад підтримує керівництво району, завжди йде назустріч у вирішенні фінансових питань. Незабаром планується підведення теплотраси до музичної школи. Поточні ремонти спонсорують батьки наших учнів. Вони розуміють, що естетика має бути не тільки в душі, але й у класах.

– Є необхідність закуповувати нові музичні інструменти?
– Це глобальна проблема. Справа не лише в коштах, а й у відсутності в Україні відповідних виробників. Раніше в Чернігові, в Житомирі працювали фабрики, що виготовляли музичні інструменти. Сьогодні хороше піаніно від західного виробника, німецького, наприклад, коштує 100 тисяч гривень. Тож бережемо те, що маємо.

– Чи можна в галузі музики талант компенсувати працелюбністю?
– В основному, саме працелюбність і розвиває наші здібності. 5% – таланту і 95% – наполеглива праця – формула високих показників професійної майстерності.

– А як же тонкий музичний слух?
– Музичний слух розвинути найлегше, а от відчуття музичного ритму потребує неабияких зусиль. Музика – це ж мистецтво звуку. На мій погляд, є два кити, на які опирається людина мистецтва, це – бажання і творчість. І, звичайно, треба мати тонку творчу натуру. Наприклад, якщо ти маєш здібності, вільний час, але не відчуваєш бажання творити – тобі не місце в цій сфері. Людей у глядацьку залу можна «приманити» активними поривами раз-вдруге, а потім вони самі розсудять, хто перед ними на сцені – активний чи талановитий виконавець (усміхається). Тут без мистецтва не вийде, а мистецтво – це освічені люди.

– Музика – це ще й один зі способів релаксування. Едуарде Олександровичу, виходить, що в музикантів – не робота, а суцільний релакс?
– Як фахівець, не можу слухати музику на любительському рівні. Наприклад, я відразу розбираю пісню із професійної точки зору. Не секрет, що музикантам часто хочеться відпочити якраз у тиші. Але, звісно, є композиції, що слухаєш від душі, зокрема класичні.

– Як у Вас вживаються тонка творча натура і керівник?
– Як це не звучить банально, але для мене, як керівника, на першому місці – інтереси підпорядкованого мені закладу. Я часто говорю своїм колегам, що всі ми – живі люди і можемо при потребі постояти самі за себе, а школа сама себе не захистить, тож для цього в ній і працюють професіонали. Якщо заклад буде в безпеці, то й колектив почуватиметеся відповідно. Безперечно, підхід очільника має бути справедливий до всіх – тоді не виникатиме жодних проблем.
Звичайно, трапляються люди з різним ставленням до роботи. Ну, що ж – кожному по заслугах (усміхається).
Вважаю, що в творчому колективі і керівник має бути творчим. Я за стільки років ніколи не дивився концерт музичної школи як глядач, бо мій обов’язок – бути з колегами та учнями і підтримувати їх власним прикладом. Як говорив Бернард Шоу: «Хто вміє – той робить сам, а хто не вміє – той навчає інших».

– Едуарде Олександровичу, яка ціль музичної школи сьогодні?
– Вважаю, що зараз колектив працює у правильному напрямку, адже наш заклад користується авторитетом і популярністю на Лохвиччині. А це і є наша основна задача – бути потрібними людям!

Спілкувалася Ліна ЯКОВЕНКО
фото з архіву Е. Чавдара

– Любов до музики супроводжувала мене з дитинства. Її прищепили батьки, які співали, тату подобалося грати на гармошці… Напевно, це стало поштовхом до того, що я обрав музичну стезю – здобув класичну академічну освіту в Донецькій національній музичній академії імені С. Прокоф’єва. А далі розпочав свою кар’єру в Лохвицькій музичній школі, директором якої на той момент був Анатолій Недовінчаний. 5 років я працював викладачем, а в 1999-му очолив цей заклад.– Едуарде Олександровичу, є фільм про Привида Паризької опери, а в школі І. Дунаєвського живуть привиди?– В нас живуть старі традиції, які ми з викладачами та учнями підтримуємо. Наше місто знають далеко за межами області, країни і перше, що про нього кажуть: «В Лохвиці – найкращі композитори!». Та і як може бути інакше там, де живе дух Ісаака Дунаєвського?– В чому переваги Лохвицької музичної школи порівняно з іншими  музичними навчальними закладами?– Перше, як я вже відмітив, – це  традиції. В середині 1970-х Анатолій Недовінчаний започаткував конкурс юних композиторів. Спочатку він був шкільний, згодом ми вивели його на районний рівень. Починаючи із 1984-го, щороку діти-композитори міряються творчими силами. Тобто учні під керівництвом викладачів пишуть власну музику в різних стилях. Це дає прекрасні результати, хоча ми не ставимо перед собою мету  зробити всіх композиторами – на 100 років лише один Дунаєвський може народитися. Дай, Боже, звичайно! (усміхається). Ми спонукаємо дітей до розвитку творчості. І кожного разу набирається до 3-х десятків учасників! В обласному аналогічному конкурсі – нам рівних немає. І це визнають усі! А  на всеукраїнські музичні змагання їдуть вже кращі з кращих. Друге, що вирізняє нас із-поміж інших шкіл, – ми приділяємо велику увагу позакласному навчанню, в тому числі організації загальношкільних свят: Перший/Останній дзвоники, Новий рік… До десятка різноманітних конкурсів для учнів ми влаштовуємо лише в школі. А далі – по наростаючій – аж до міжнародних фестивалів.– Едуарде Олександровичу, яким країнам пощастило насолодитися музичними творами у виконанні учнів та наставників із Лохвиці?– Часто виступаємо в Туреччині, Болгарії, Литві. Участь у мистецьких змаганнях міжнародного рівня – теж один із пріоритетних векторів діяльності нашої школи. Це заохочує дітей і підвищує фаховий рівень їхньої виконавської майстерності. Нещодавно повернулися з Анталії, де брали участь в одному з міжнародних конкурсів.Безперечно, в цьому велика заслуга батьків наших підопічних: мами й тата розділяють бажання дітей, аби ті продемонстрували свою творчість за кордоном. В цілому, за останні 2 роки більше десятка конкурсів різного масштабу відвідали наші учні і близько 100 з них стали не лише учасниками, а й переможцями. В Україні теж є міста, в яких організовують музичні конкурсні заходи: Львів, Прилуки, Дрогобич… Основне – що завжди повертаємося додому із призовими місцями!– Крім музики та хореографії, в школі діє клас образотворчого мистецтва… – Відкрили його у 2003-му з метою збільшення учнівського контингенту. В часи, коли я починав працювати, він налічував 170 осіб. Ця проблема мала комплексний характер: і період був складний, та й імідж закладу теж потребував популяризації серед населення.Цьогоріч за сприяння відділу культури придбано нове спеціалізоване обладнання в клас образотворчого мистецтва, де навчається близько 80 дітей. До речі, наші випускники, які вступають до вишів на архітектурні факультети, відзначають, що здобуті навики стають їм у пригоді. – Едуарде Олександровичу, зараз освіта переживає хвилю реформ, яким чином вона відобразиться на музичній школі?– Ми – заклад освіти в системі культури. Зараз відбувається перехід від навчальних планів до освітніх програм, основна мета яких – індивідуальний підхід до кожного учня. Хоча в нашій школі викладачі давно працюють у цьому напрямку.Також хочу закцентувати увагу на тому, що тепер у музичній школі можуть навчатися не лише діти, а й люди різного віку. Крім того, термін здобуття знань учень обирає на свій розсуд: якщо раніше обов’язково треба було вчитися 6 років, то зараз практикується навчання за договором, наприклад, хоче людина відвідувати уроки музики 2 роки – її право. Я тішуся тим, що школа Дунаєвського має авторитет серед громади Лохвиччини. На жаль, ми не можемо прийняти всіх бажаючих на навчання і змушені проводити творчий відбір. Якщо раніше ми докладали всіх зусиль, щоб число учнів зростало, то зараз діє плановий контингент – тобто 320 дітей і не більше. Відмічу, що це – прекрасний показник, за яким Лохвицька музична школа входить у топову п’ятірку області. Приємно, що заклад підтримує керівництво району, завжди йде назустріч у вирішенні фінансових питань. Незабаром планується підведення теплотраси до музичної школи. Поточні ремонти спонсорують батьки наших учнів.  Вони розуміють, що естетика має бути не тільки в душі, але й у класах.– Є необхідність закуповувати нові музичні інструменти?– Це глобальна проблема. Справа не лише в коштах, а й у відсутності в Україні відповідних виробників. Раніше в Чернігові, в Житомирі працювали фабрики, що виготовляли музичні інструменти. Сьогодні хороше піаніно від західного виробника, німецького, наприклад, коштує 100 тисяч гривень. Тож бережемо те, що маємо. – Чи можна в галузі музики талант компенсувати працелюбністю?– В основному, саме працелюбність і розвиває наші здібності. 5% – таланту і 95% – наполеглива праця – формула високих показників професійної майстерності.– А як же тонкий музичний слух?– Музичний слух розвинути найлегше, а от відчуття музичного ритму потребує неабияких зусиль. Музика – це ж мистецтво звуку. На мій погляд, є два кити, на які опирається людина мистецтва, це – бажання і творчість. І, звичайно, треба мати тонку творчу натуру. Наприклад, якщо ти маєш здібності, вільний час, але не відчуваєш бажання творити – тобі не місце в цій сфері. Людей у глядацьку залу можна «приманити» активними поривами раз-вдруге, а потім вони самі розсудять, хто перед ними на сцені – активний чи талановитий виконавець (усміхається). Тут без мистецтва не вийде, а мистецтво – це освічені люди.– Музика – це ще й один зі способів релаксування. Едуарде Олександровичу, виходить, що в музикантів – не робота, а суцільний релакс?– Як фахівець, не можу слухати музику на любительському рівні. Наприклад, я відразу розбираю пісню із професійної точки зору. Не секрет, що музикантам часто хочеться відпочити якраз у тиші. Але, звісно, є композиції, що слухаєш від душі, зокрема класичні.– Як у Вас вживаються тонка творча натура і керівник?–  Як це не звучить банально, але для мене, як керівника, на першому місці –  інтереси підпорядкованого мені закладу. Я часто говорю своїм колегам, що всі ми – живі люди і можемо при потребі постояти самі за себе, а школа сама себе не захистить, тож для цього в ній і працюють професіонали. Якщо заклад буде в безпеці, то й колектив почуватиметеся відповідно. Безперечно, підхід очільника має бути справедливий до всіх – тоді не виникатиме жодних проблем. Звичайно, трапляються люди з різним ставленням до роботи. Ну, що ж – кожному по заслугах (усміхається). Вважаю, що в творчому колективі і керівник має бути творчим. Я за стільки років ніколи не дивився концерт музичної школи як глядач, бо мій обов’язок – бути з колегами та учнями і підтримувати їх власним прикладом. Як говорив Бернард Шоу: «Хто вміє – той робить сам, а хто не вміє – той навчає інших». – Едуарде Олександровичу, яка ціль музичної школи сьогодні? – Вважаю, що зараз колектив працює у правильному напрямку, адже наш заклад користується авторитетом і популярністю на Лохвиччині. А це і є наша основна задача – бути потрібними людям!Спілкувалася Ліна ЯКОВЕНКОфото з архіву Е. Чавдара