Продовжуємо публікацію спогадів воїнів-АТОвців, які служать у Лохвицькому райвійськкоматі. Представляємо вашій увазі розповідь Романа ДАНЬКА.
Роман народився і живе у Заводському. До війни працював на хлібозаводі пекарем. Наприкінці 2014 року вирішив піти на війну добровольцем і на початку 2015-го року був зарахований у артилерійський підрозділ 93-ї окремої механізованої бригади. Після року в АТО ще півроку служив за контрактом, а потім після кількох місяців відпочинку продовжив службу в Лохвицькому РВК.
– Романе, де і з якою зброєю в руках тобі пощастило захищати Україну?
– 12 січня 2015 року я вже був у Миколаївці Донецької області. Ми охороняли коксохімічний завод, захищали Опитне, Вóдяне, Піски, Авдіївку. Одразу я був заряджаючим бойового комплекту самохідної гаубиці 2С3, потім перейшов у протитанкову артилерію, на гармату МТ-12 «Рапіра». Протитанкова артилерія працює у ближньому бою з танками, на відстані до 1 км. В останні півроку нашу частину направили до Луганської області. Тримали лінію оборони біля сіл Новотошківське, Нижнє, Оріхове, Кримське.
– Які бої тобі найбільше запам’яталися?
– Багато з них, про всі розповісти важко. У наш підрозділ зайшло 86 чоловік, виїхали на першу ротацію 32. Із решти 8 загинули в бою, 2 – небойові втрати, решта лишилися інвалідами: контужені, без рук, без ніг.
– Скільки полягло захисників України, ми уявляємо. А чи багато тобі доводилося бачити загиблих «сепарів»?
– Немало. Найбільше одночасно – чоловік 15. Якось уночі йшли й почули, що в посадці звучить виклик мобільного телефону. Пішли туди й побачили таку картину. Тіла були просто складені в купу, ніхто не збирався їх забирати, закопувати. Частини тіл тягали собаки. Ми не взялися ховати, бо копати довелося б цілий день. Втім, бували моменти, коли ми закопували мертвих супротивників, а потім викопували, щоб обміняти на загиблих своїх. Часто при загиблих не бувало документів, ми також перед бойовими виїздами здавали документи командирам. При нас залишалися лише жетони із прізвищами на випадок чого. Адже дізнавшись, що ти із артилерії, «сепари» у полон не брали, розстрілювали на місці.
– Чи говорив ти рідним, у якій небезпеці постійно знаходишся, які умови існування?
– Рідним розповідали якомога менше, не можна було навіть сказати місцезнаходження. Адже «сепари» мали на той час набагато кращу за нашу не лише зброю, а й апаратуру. Вони легко знаходили скупчення мобільних телефонів та стріляли туди, якщо за змістом розмов зрозуміло, що це військові. Таким чином палили цілі наші колони. Багато кого «здавали» місцеві жителі. Пасе дідусь корову й балакає по телефону – а вже через пару годин у наш бліндаж прилітає снаряд. Так відбувається й понині – цивільні коректувальники «здають» усі наші позиції. Вони гадають, що таким чином наближують настання миру і спокою, що краще буде жити. Але ж цілі населені пункти, цілі околиці великих міст перетворені на суцільні руїни, куди неможливо повернутися й жити. Часто «сепари» стріляють наугад, сподіваючись попасти по наших. Поки пристріляються, хат 10 зруйнують. Хоча наші ніколи не ховалися у хатах, завжди стояли за кілометр-два від села. У крайніх хатах розбитого вже села міг розташуватися зрідка хіба що штаб. А ми і взимку, і влітку – по бліндажах, по посадках. Нормальна ситуація – просипаєшся вранці, а взуття плаває, бо вночі був дощ і води по коліна. Доводилося і тижнями не їсти, і спати в багнюці. Адже під обстрілом підвезти їжу неможливо.
– Як це витримує організм?
– До всього звикає, хоча наслідки суворих умов, звичайно, залишаються. Солдати звикають до вогкості, холоду. Це вже потім у наших з’явилися буржуйки, дрова. А спочатку не було ні одягу, ні як зігрітися. Я мав лише цивільний одяг, у якому приїхав. А потім, спасибі волонтерам, почали одягати, взувати. А зараз держава забезпечує і зброєю, і засобами захисту. Та й люди вже обстріляні, на «передку» немає недосвідчених, усі воюють не першу ротацію.
Спілкувався С. НІКОНОВ,
Фото автора
