Ми вже чимало дізналися і продовжуємо дізнаватися про те, як мільйони людей катували одним із найстрашніших способів – голодом. Та мало замислюємося над тим, як змінилася внаслідок цього країна, якими стали люди, що пережили жахіття 1932–1933 років.

Саме це питання стало темою досліджень кандидатки історичних наук, директорки Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні» Олесі Стасюк.
– То які зміни відбулись в українському селі в часи Голодомору й після нього?
– До кінця 1920-х – початку 1930-х років українське село мало уклад, сформований попередніми поколіннями. А тоді враз, за декілька років, усе зламалось.
Більшість українських селян у 1920-х мали землю, реманент, худобу, і не тільки харчами себе забезпечували, а й масово вміли робити той чи інший інструмент, шити одяг тощо. Відповідно, панувала психологія господаря, яку комуністи з люттю називали “куркульською”. Люди жили з відчуттям самодостатності та невеликої залежності від влади. Починаючи з 1929 року селян-землеробів стали заганяти в колгоспи, майстрів – в артілі. Звісно, багато хто був проти. На межі 1920 -- 1930-х років відбулося орієнтовно п’ять тисяч повстань, у яких взяли участь майже мільйон людей. Тоді Москва й вирішила знищувати вільний дух українського селянства голодомором.

– Як ці події змінили стосунки між людьми в селі?
– Ледарі, нікчеми, трактовані більшістю громади як суспільне дно, стали владою, а шановані люди – найбільш гнаними.
Дітям у ті часи наказували доносити на батьків. В архіві Інституту історії НАНУ можемо побачити контрольні роботи учнів сільських шкіл 1933 – 1934 років, у яких школярі мали розкрити такі теми: чим їх годують і де беруть цю їжу, а також – що говорять про владу батьки. Дітей навіть залучали до бригад із розшуку та вилучення прихованого зерна. Поширеними стали доноси, часто ще й вигадані.
Через стукацтво в багатьох селах люди переставали спілкуватись між собою, аби не обмовитися зайвим словом, аби не дати приводу бути в чомусь звинуваченими. Навіть у сім’ї часто просто мовчали. – До початку 1930-х років в українських селах майже не було крадіжок. Ідучи з дому, двері могли підперти віником чи каменем. Після 1933-го ці звички в регіонах, де лютував голод, зникли. Крадіжки стали масовим явищем. Поширилась і практика жорстоких самосудів. Тих, хто вкрав щось із чужого дому чи городу, інколи навіть забивали до смерті.

Однак крадіжок у колгоспі селяни не засуджували. Саме в час Голодомору виник термін «несуни» – це люди, які несли зерно чи картоплини з колгоспу в чоботах, рукавах, кишенях. До речі, щоб селяни не змогли виживати завдяки дрібним крадіжкам, із 7 серпня 1932 року Москва ввела в дію постанову, яку в народі називали «законом про п’ять колосків». Згідно з ним, покаранням за найменші крадіжки в колгоспу був розстріл із конфіскацією всього майна або (у випадку пом’якшувальних обставин) позбавлення волі від 10 років із конфіскацією всього майна.

– Як змінилося ставлення до їжі?
– Традиційно українці не вживали в їжу більшість диких птахів. Їсти лелеку в свідомості людей було чимось на кшталт людожерства. Павуків з хати тільки виносили, але не вбивали – через сакральний страх. Не їли конину… Під час Голодомору всі ці психологічні бар’єри впали, все стали сприймати, як харч.
До цих трагічних часів сім’я завжди снідала, обідала та вечеряла разом – діти, батько-мати, дідусь-бабуся. Усією родиною молилися перед трапезою, за столом рідні спілкувалися. На початку 1930-х мільйони людей звикли харчуватися де-небудь і як-небудь, аби тільки було що вкинути до рота.

– А як Голодомор вплинув на культурні традиції українців?
– 1932 року спробували перенести вихідний з неділі на четвер. Така практика тривала півроку, але не вкорінилася, бо люди саботували роботу в неділю. Згодом на Великдень колгоспи вже зумисне планували якісь важливі роботи. За церкву в селі громада мала платити податок. Коли вже стало нічим платити, то церкви закривали. Із 1933 року дівчат і хлопців стали заганяти в приміщення храмів, де вмикали грамофон та змушували танцювати – інколи навіть під дулами пістолетів. Тоді ж школярів взялись систематично переконувати в шкідливості релігії.
Під час Голодомору люди намагалися таємно, без усяких святкувань, охрестити дитину. Свідоцтво про хрещення знищували, бо за це можна було залишитися без нікчемної підгодівлі за роботу в колгоспі.
До років Голодомору в українському селі весілля зазвичай тривало сім днів. Опісля – подекуди три дні, а подекуди – лише один. Алкоголю до часів голоду на весіллі майже не вживали. Натомість під час Голодомору пияцтво в селах стало поширеним. Багато спиртного завозили на колгоспні святкування «обжинків» та червоних дат календаря. Так воно й вкоренилося.
До речі, з того часу в селі почалося масове самогоноваріння. Адже традиція пити багато з’явилася, а грошей на це не було.
Та однієї з найбільш разючих змін зазнало ставлення до смерті. До Голодомору покійника в селі максимально вшановували, а в 1932–1933 роках часто ховали абияк: в якихось скринях, ящиках, без священика… Найняті владою люди їздили по селу, чіпляли трупи гаками й закидали на підводи, потім звалювали в якісь канави, інколи присипали тільки снігом…

Андрій ГАНУС