– Чоловіки люблять самодостатніх жінок, дівчатка! І стиль щоб мали, знаєте, такий – цнотливий з відтінком еротизму... От у мене дружина – ну, дуже красива жінка. У Фінляндії її сприйняли за повію. Фінки – ніякі: волосся кольору гнилої соломи, вдень не фарбуються. А в дружини і вії рясні, і губки яскраві, і нігтики…
Ознайомивши за кілька хвилин із «нравами» фінів, Борис Олександрович, викладач, а за сумісництвом і бізнесмен, завершивши пару з основ теорії комунікації, відкланявся, зіславшись на термінову зустріч із партнерами.
Студентки захоплювалися його зачудуванням своєю дружиною:
– Таки є ще чоловіки, які вміють кохати по-справжньому!..
Через якихось півгодини Борис Олександрович уже бавився в подружньому ліжку зі своєю молодою коханкою. І аромат парфумів його «дуже красивої» дружини, що й досі витав у спальні, зовсім не подразнював рецептори совісті бізнесмена. Пристрасть забила і нюх, і слух.
Виснажившись після недитячих ігор, Борис смакував дорогу сигарету і, оповитий димом, думи думав:
– Хто молодець? Я – молодець! Я вмію сидіти на двох стільцях, моя доця мотається по європах, якісь козли добудовують мені віллу, зараз дружина провертає успішний проект з німцями, а ось ця ст’юдентка, яку уморив своєю харизмою, валяється біля моїх ніг… і каже, що я – метрсексуал!.. Та так воно і є… Не через дипломну ж, як її, тут вивернулася…
Медитацію Бориса Олександровича спочатку порушували дзвінки мобільника, які він, захоплений собою, ігнорив, а хвилин через 10 – дзвінок у двері квартири. На порозі стояла… дружина.
– Ну з якого дива вона приперлася? В неї ж ділова зустріч!
Пальці викладача-бізнесмена зі швидкістю музиканта-віртуоза набирали номер сусіда:
– Стьопо, ти вдома? Швидко йди на балкон – питання життя і смерті.
Борис Олександрович схопив свою голу Музу за руку і потяг на балкон, а сукню чомусь вручив не їй, а носаком зафутболив під ліжко.
Поки дружина дзвонила в двері (благо, що ключі забула), чоловік з оголеною душею здійснював переправу коханки зі свого балкону на сусідній.
Степан добре вивчив крутого сусіда Борю, тому без зайвих питань пересадив беззахисну дівчину до себе, подарував свою довгу футболку і відвіз у гуртожиток, щоб зібрала себе до купи.
– Борю, ти вдома, як добре! А до мене зателефонувала конс’єржка і повідомила: «Софіє Станіславівно, Ви ж із чоловіком на роботі, а балкон у Вашій квартирі чомусь відкритий. Може, злодії?» Я тобі дзвоню – ти не береш, довелось їхати додому…
– А мене Сонечко, вона теж налякала. Так я покинув машину біля універу, а сам помчав на метро, думаю, так буде швидше – без пробок… Напевно, це ти чепурилась на зустріч і у поспіху забула зачинити двері на балкон. Нічого, люба, все благополучно. Я тут усе перевірив, не хвилюйся.
– Ху-у-х… Мати-земле! Я так перенервувала…
– Та дарма, кохана моя…
Ліна ЯКОВЕНКО
