Етнографи стверджують, що горянці – темпераментні, імпульсивні та пристрасні люди. В серцях гуцулів нуртують вулкани емоцій, поривів. Самі Карпати прищеплюють такий стихійний характер своїм мешканцям. І що це – правда – лохвичани переконалися 29 січня, завітавши на концерт народного артиста України, файного легіня гір – Івана ПОПОВИЧА. Крім того, команда Івана Дмитровича має власні забобони. Коли люди зібралися у холі Лохвицького РБК, адміністратор першим зайти до глядацької зали запросила мужчину, який повагом виконав покладену на нього місію.
– Іване Дмитровичу, правда, що Ваш концерт у Лохвиці був під загрозою зриву?
– Так. Нам повідомили, що квитків розкуплено небагато, тож я говорю адміністратору: «Так чого ж ми будемо їхати, якщо така ситуація», а потім передумав: «Ні, поїдемо. Мені шкода тих людей, які придбали квитки, не хочу їх розчаровувати». І я не пожалкував: публіка в залі – прекрасна! А одна елегантна жіночка сказала мені після концерту: «Іване Дмитровичу, навіть якби Ви не співали, а просто стояли на сцені, все рівно б відчувалася Ваша добра енергетика» – це мене підносить!
– Ви – людина гір, а як Вам Полтавщина?
– Я дуже люблю свої Карпати, там – дійсно особлива енергетика, але рівнинна Полтавська губернія мені теж подобається. Знаєте, чим ми споріднені? Вимовою! І полтавці, і закарпатці м’яко вимовляють «л`».
– О, так! В університеті викладачі «вичисляли» по ній «місце мого походження». Ви релаксуєте у Карпатах?
– Коли Київ насідає мене втомою, їду на малу батьківщину! Я народився у красивому гірському селі. Навіть при в’їзді у нього встановив біг-борд, на якому я запрошую туристів відвідати село. Воно – велике, більше 1000 жителів. Так-от, приїхавши додому, я закриваюсь у будинку, відсипаюсь, а на другий день іду в гори. Обіймаю дерева, зокрема берези. Це величезне задоволення. Я цим живу!
– Кажуть, у горах багато мольфарів. Чи доводилось Вам спілкуватись із ними?
– Багато їх на Гуцульщині. Шкода, що я не встиг зустрітися з Іваном Нечаєм, якого вбили. А взагалі, дуже цікаво говорити з цими гірськими чаклунами-мольфарами. Ти не маєш запитання до нього, але в ході розмови виникає такий діалог цікавий, що хоч бери і книжку пиши. Ти отримуєш відповіді на те, що тебе хвилює. Мольфар відповів на одне, а в тебе вже друге виникає і так можна розмовляти годину-дві. Закарпаття – загадковий край. Одна моя знайома не могла вирішити, куди поїхати відпочити. Я їй кажу: «Їдь у Карпати! Що тут думати?!». Через тиждень присилає мені фотки на мобільний і повідомлення: «Іване Дмитровичу, Ви народилися в раю!». Я – патріот свого краю, як у моїй пісні: «Рідна земле моя! Із твого джерела я напився краси і земного тепла, і ту повінь краси людям я віддаю – знали щоб на землі Батьківщину мою, де в цимбали свої сонце радісно б’є, едельвейсом цвіте Закарпаття моє!». І знаєте, закарпатці – молодці. Зробили цю пісню своєрідним гімном. І на різних заходах, а було це ще в радянський час, спочатку звучала моя пісня, потім гімн України, а тоді вже гімн «Совєцького Союзу» (сміється). Народний артист України Дмитро Гнатюк був на одному фестивалі та й каже мені: «Іванку, ти – молодець! Закарпатці зробили твою пісню гімном. Для них не існує совєцької влади!» (сміється).
– Іване Дмитровичу, як у Вас виникла ідея створити телепередачу «Гостина у Поповича»?
– Спонтанно! Думав, чим би його зайнятися? От і вирішив запровадити таку «Гостину» у себе вдома. Я звів під Києвом два будинки, в них і йшли зйомки. Я не пишу ніяких сценаріїв, розмова з артистами ллється невимушено, як оце у нас із Вами. А зараз є ідея програми «Іван Попович в гостях у…». От я до Вас приїхав чи, наприклад, до Винника і т. д. Є проект «Різдвяні вечори з Іваном Поповичем». Але проблема в тому, що «Перший Національний» відхилився від українського.
– Відмовився і від «Фольк-musik» Оксани Пекун
– Так, а така передача потрібна людям! Я зараз співпрацюю із «Прямим» – це колишній «Тоніс».
– А хто був ініціатором дуету із Дзідзьо?
– Я, звичайно! Михайло мав концерт на Арена Львів і я запропонував заспівати щось файне. Із Дзідзьо ми знайомі давно. Пригадую, колись прийшов до доньки в гості, а онук бігає і наспівує: «Прийшла весна, усе цвіте – мені ж чувіха не дає…». Запитую, де він це почув. Мале хлопченя відповідає: «Так це ж ти подарував мені диск Дзідзьо!» (сміється). Я хочу реміксувати багато своїх «дітей»-пісень (сміється).
– Розкажіть про ще одну Вашу пристрасть – куховарство. Читала, що Ви любите готувати страви за маминими рецептами?
– Так. Це, знаєте, залежить від людини. Я, наприклад, звик самостійно готувати ще в гуртожитку. Мені подобається фантазувати на кухні, я розслабляюся. Є закарпатські страви, які я готую по-своєму.
– Дайте рецепт своєї улюбленої простої страви
– Найпростіше, що може бути – токан або мамалига. Значить, солиш воду в каструлі (склянок 4), в жменю береш кукурудзяне борошно (1 склянку) і сиплеш його поволі в каструлю, щоб не збивалося в грудочки. Помішуючи суміш, вариш її до загустіння. І відразу ж гарячою викладаєш шарами товщиною 1,5 см у глибоке блюдо. При цьому поперемінно перекладаєш кукурудзяну суміш кубиками бринзи (200 г). Гуцули додають туди ще сметану або сало зі смаженою цибулею, але я готую токан пісний, можна додати холодного молока – це на любителя. Токан – найпростіша страва, а головне – надзвичайно лікувальна, адже кукурудзяне борошно очищує організм!
– Чи плануєте відкрити власний ресторан?
– Ні. В мене в Закарпатті є дещо, але маю з ним проблеми (сміється).
– В одному інтерв’ю Ви назвали свою другу дружину Марічку справжнім коханням
– Скажу чесно, я навіть не думав розлучатися із першою дружиною Оксаною – мені просто було не до того (сміється). Оксана не хотіла переїжджати зі Львова до мене в Київ. У Львові в мене були хороми, а в столиці спочатку мені дали двокімнатну квартиру на Оболоні. В цій квартирі я мав телевізор і матрац. Доводилось вести, як я жартома кажу, «половую жизнь», бо спав на підлозі на матраці (сміється). Оксана приїхала, подивилася і сказала: «У мене у Львові друзі», а я: «Ну, дорогенька, якщо тобі друзі важливіші у Львові, то «Good by my love!»». Але страшне не розлучення, а те, що вона не подумала тоді добре, а зараз вона – нещасна, живе у Франції, часто телефонує мені, я їй допомагаю. Запитую: «Навіщо ж ти, Оксанко, в юності таке витворила?», відповідає: «Та я хотіла з тобою пожартувати, а ти взяв і розлучився». Неприємна ця тема. З Осанкою в нас не було дітей. Раз вона завагітніла, але під час репетиції одного танцю партнер не втримав її за руку і вона впала, стався викидень… Нинішній дружині Марічці я вдячний за підтримку, розуміння.
– Іване Дмитровичу, чого побажаєте лохвичанам?
– Бажаю, щоб коли наступного разу побачите афішу із Поповичем, то розкупили б квитки ще за місяць. Щоб мені в Лохвиці казали: «На Ваш концерт не можна квитка дістати!» (сміється). Я розумію, що нині не веселі часи, але наші організатори не такі вже й високі суми на концерти встановлюють. Думаю, краще прийти послухати пісні, відпочити красиво, аніж на ті гроші напитись пива чи горілки. Сьогодні люди побавились майже 2 години. Публіка у Лохвиці – прекрасна!
Спілкувалася Ліна ЯКОВЕНКО
