Білогорілка – унікальне село. І не тільки через свою промовисту назву, що асоціюється з добре відомим напоєм. Ця назва так сподобалася колись надпопулярним гумористам Тарапуньці і Штепселю, що вони обіграли її в одному зі своїх виступів, за що отримали вибух овацій. І не через те, що село має історичне козацьке походження і свого часу входило до Лохвицької козацької сотні (до речі, ще один привід замислитися, як продумано підходили до адміністративного устрою наші предки ще 300 років тому).
І навіть не через свою географічну віддаленість від Лохвиці (27 кілометрів), бо за сільською межею – вже Гудими сусіднього Роменського району Сумщини. Що, безперечно, накладає свій відбиток на внутрішні зв’язки села з районом.
А унікальністю Білогорілки, можна сказати своєрідним феноменом, є той факт, що цей населений пункт, мабуть, єдиний на Полтавщині, де кількість населення не зменшилася, а навпаки зросла. І це на тлі тотального скорочення жителів не лише в сільській місцевості, а й наших міст Лохвиці та Заводського.
Чому так? Тут спорудили величезний завод? Ні. Територія є своєрідним клондайком? Теж ні. То в чому ж річ? Щоб ознайомитися з тими процесами, що відбуваються у Білогорілці, ми й вирушили до цього віддаленого села. Заодно отримали й можливість оцінити стан дороги після зимового сезону.
Шлях до Білогорілки, можна сказати, терпимий. Там, де шляхова компанія «Альтком» здійснювала капітальний ремонт, просто добре. Але є місця, де асфальт розбитий і вибоїни варто ліквідувати, доки їх дужче не розбили.
На стані шляху я зупинився не випадково. Бо перегодом запитував у білогорілчан: якщо раптом потрібно викликати «швидку» чи пожежників, то звідки швидше доїдуть з Лохвиці чи Ромен? Відповідь була однозначною – з Лохвиці. І не тільки через те, що на десяток кілометрів ближче. Основний фактор – все-таки дороги.
Між іншим, та, що прямує до села від залізничного переїзду і далі, – теж у пристойному стані. Спершу склалося таке враження, що час не зачепив дорожнє полотно, можливо в силу того, що важковози тут не їздять. Але, як потім з’ясувалося, вся справа у своєчасному догляді.
Що ще впало в око по дорозі до Білогорілки? Приміром, цікавий збіг цифр на залізничному переїзді – три одиниці (111 кілометр).
Вразила кількість пустих хат обабіч шляху в сусідніх Юсківцях. Над трасою мало не ціла вулиця. І звичайно, як завжди, гнітила тотальна запущеність, неприбраність прилеглих до дороги територій, лісосмуг і лісків, засилля омели, що просто пожирає наші дерева і ще всяка всячина.
Моя Україно! Як же хочеться бачити тебе причепуреною, гомінкою на людські голоси, веселою на села веселі й успішною у всіх сферах! З такими землями, з такою природою грішно бути пасинком на цьому святі життя.
…Ще один штришок до неповторності нашої природи. На під’їзді до села, по обидва боки дороги, всі поля були усипані птахами. Зупинившись, ми побачили зграї сірих журавлів. Як відомо, їх занесено до Червоної книги України. Наш фотокор Борис Левченко спробував націлити свій фотооб’єктив на цих колоритних птахів, але вони, тільки угледівши людей, полохливо злітали. Вже пізніше ми дізналися цьому причину.
А в самій Білогорілці ми прямували прямісінько до приміщення молочного кооперативу, що в січні розпочав тут свою роботу. Теж свого роду, така перша ластівка на теренах нашого району.
Кооператив розмістився у частині будівлі колишньої колгоспної лазні. Провели тут капітальний ремонт, що відразу впадає в очі.
Господарювала у новоствореному об’єкті Наталія Медянцева, повна посада якої називається – керівник спілки об’єднаних кооперативів «Нова надія». Зі своїм молочним господарством вона знайомила не тільки нас, а й свою напарницю, що прийшла влаштовуватися на роботу.
Господарство нехитре: у першому залі – лабораторне начиння, в наступному – дві ємкості з нержавіючої сталі. Це охолоджувачі – один на 500 літрів, інший – на 1800.
Щодня сюди приносять 350–370 літрів молока. Коли підніметься трава, худоба піде на пашу, тоді кількість молока ще збільшиться. Здають його на Роменський молокозавод.
Як розповідає Наталія Медянцева, на сьогодні до кооперативу здають продукцію, вироблену у власних домогосподарствах, 24 жителі села.
– Молоко ми приймаємо по 6,5 гривні за літр, – говорить Наталія Сергіївна. – Ще доплачуємо за його жирність. Причому її визначаємо щоразу після приймання молока. Бо буває, що його жирність вранці одна, а увечері вже інша.
У нас у селі люди здають молоко й іншим заготовачам, але там його вартість складає 4 гривні 50 копійок, а пробу на жирність беруть раз на тиждень.
Окрім цих послуг, наш кооператив постійно запрошує ветлікаря, який перевіряє корів на мастит, – намагається не пропустити жодної деталі в роботі кооперативу пані Наталія.
Його, до речі, могло б і не бути, якби не місцева ініціатива, а ще вагома фінансова підтримка на рівні держави. З різних джерел загальний обсяг фінансування склав близько 600 тисяч гривень. «Нова Надія» – яскравий приклад, як держава фінансово почала підтримувати соціальні проекти на селі, чого раніше не відчувалося. І цю тенденцію потрібно зберегти і надалі. Такої ж думки дотримується і Білогорільський сільський голова Юрій Плюйко.
– Головна проблема нашого села, де кількість населення зросла мало не вдвічі, – це зайнятість, наявність роботи, – говорить Юрій Васильович. До речі, людина з нестандартними, як для керівника, поглядами на життя і таки ми ж підходами. Але на цьому ми ще зупинимося далі. А поки що він розповідає про молочний кооператив.
– Сільська рада свого часу на своїй сесії прийняла рішення про виділення 300 тисяч гривень на його створення і проведення ремонтних робіт. Скажу чесно, що половину коштів ми зекономили, бо робили все своїми силами. Якщо є бажання, можна і без грошей обійтися (Цю фразу я ще почую від нього не раз. – Прим. автора).
Функції кооперативу не обмежуються тільки межами нашої сільради, але на даному етапі ми хочемо його утвердити в себе в селі. Тож найближче завдання – збільшити кількість поголів’я великої рогатої худоби і заохотити наших людей її утримувати. А в такий спосіб у них з’явиться джерело фінансування.
Люди в нас небагаті, їм потрібно, звичайно, допомогти придбати молодняк ВРХ. Я їздив у Дніпропетровську область, де знайомився з роботою подібного нашому молочного кооперативу. Там закуповують молодняк за ціною більше двох з половиною тисяч євро за голову. Дорогувато виходить. Але й іншого шляху немає.
Нашим людям теж потрібна гарна корова, а не коза. Чим більше вони здадуть молока, тим більший дохід припаде на їхню сім’ю. Тому ми знову хочемо залучитися державною підтримкою. А вона сьогодні така: 24 тисячі гривень держава компенсує вартість голови ВРХ. Решту візьме на себе сільська рада.
У такий спосіб ми хочемо підняти кількість худоби на подвір’ях селян і дати їм можливість заробляти, – ділиться думками Юрій Васильович.
Але це лише невелика частина тих задумів, що прагнуть реалізувати у Білогорілці.
У тому ж кооперативі, приміром, планують не обмежу-ватися лише прийманням молочної продукції, а й зайнятися її переробкою. Тут є задум розпочати виготовляти згущене молоко. І цей задум вже втілюються в конкретні кроки.
Загалом про плани, будні села, його людей, цікаві спостереження поговоримо у наступній публікації. Вражень не бракує. Напевно, так буває, коли бачиш, як люди переймаються майбутнім своєї малої Батьківщини…
(Закінчення читайте за цим посианням)
О. МОСКАЛЕНКО
Фото Б. Левченка
