У попередній публікації (читайте за цим посиланням) ми розповідали про новоутворений молочний кооператив «Нова надія». До речі, розвиток молочної галузі тут вже традиційний. Ще за радянських часів більш ніж на чотирьох тисячах гектарів господарював колгосп імені Куйбишева. У центрі села до 2016 року стояв пам’ятник цьому радянському діячеві.
Згідно із Законом про декомунізацію його знесли, а на тому місці місцевий художник і скульптор Юрій Юрченко встановив пам’ятник козаку Сулану. Так ось, за успіхи у розвитку тваринництва колгосп імені Куйбишева був відзначений нагородою міністерства сільського господарства УРСР. А нині завдяки кооперативу в Білогорілці шукають можливість вирішити проблему зайнятості населення. Але це лише один сегмент пошуку. Є й інші задуми.
– У цьому ж приміщенні, де розташувався молочний кооператив, ми хочемо ще й відкрити хлібопекарню, – ділиться планами Білогорільський сільський голова Юрій Плюйко. – Село наше віддалене. І хоча в ньому є магазини, трапляється, що з якихось причин хліба туди не завозять. Тому власна хлібопекарня не тільки усуне цю проблему, а й дасть можливість створити ще додаткові робочі місця та й хліб здешевити, – говорить Юрій Васильович.
Декілька слів про самого сільського голову, у якого, до речі, згідно з декларацією за минулий рік, найменша заробітна плата серед його сільських колег – ледь трохи більше одинадцяти тисяч гривень за місяць. У інших – у рази більше.
– У нас голова – молодець, – давали характеристику його односельці, яких я розпитував про сільського очільника. Говорили люди щиро, без прикрас, так, як є. – Він у нас і бур’яни та траву, якщо треба, покосить, і на трактор сідає – вулиці від снігу розчищає, або бере кельму в руки і мулярські роботи виконує.
А ще почув від людей, що на в’їзді в село висадили молоденький сад, а саджанці сільський голова придбав за власні кошти. Тож допитуюсь у нього, чого він «якийсь не такий», як це зазвичай трапляється із людиною, яка потрапляє на керівну посаду.
– Це ви про сад? Ну, придбав я тисячу саджанців майже на тридцять тисяч, то що ж тут такого. Гуртом їх висадили, активну участь взяли і школа, і односельці. Лиш би тепер молоді деревця прийнялися.
Тільки не розхвалюйте мене, я не люблю такого. А по-іншому і не можу, бо я тут народився, живу і стараюся щось зробити для рідного села. Твердо можу сказати одне – все, що від нас залежить, ми маємо самі зробити, – твердо наголошує сільський голова, відповідаючи на запитання.
Цей постулат просліджується у багатьох речах, інколи непомітних сторонньому оку. Тут знають, приміром, ціну кожній копійці. Оскільки Білогорільська сільська рада обділена газовими свердловинами і на доходи від видобутку вуглеводнів не доводиться розраховувати, то в плані економії коштів приноровилися опалювати соціальні об’єкти дровами. Для цього придбали подрібнювач.
– За опалювальний сезон тільки по сільській раді тисяч 80 зекономили, – говорить Ю. В. Плюйко. – Встановили дровяний котел і в школі, але там поки обігріваємо приміщення газом, який держава оплачує.
До речі, побували ми і в Білогорільській школі, де з її життям нас ознайомила директор Оксана Храпаль. Навчальний заклад компактний, затишний. Розрахований на трішки більше ніж 100 учнів. А оскільки тут ще й міститься дитячий навчальний заклад «Барвінок», то помітно, що приміщення стало тіснуватим.
– У нас дитсадок розрахований на 15 місць, а відвідує його фактично 26 діток, – розповідає Оксана Миколаївна. – За кошти сільської ради сюди нещодавно придбали іграшки, новесенькі штори, килими в ігрову кімнату.
Сільська рада і про школу дбає. Торік виділили по 20 тисяч на ремонт приміщення і на оздоровлення дітей. Цього року передбачено вже по 25 тисяч.
У нас, фактично, все безкоштовно для дітей. Батьки приносять тільки овочеву продукцію: картоплю, буряки, моркву, – констатує директор школи.
Ми були в школі під час великої перерви. Тепле весняне сонечко манило дітей на шкільне подвір’я. І це дитяче море тішило око. Майбутнє Білогорілки ми зафіксували на спільному фото, що надруковане у попередньому номері «Зорі», біля старої будівлі земської школи. У ній свого часу навчалося не одне покоління білогорілчан. Підтвердження цьому – на старих світлинах, що розмістилися на стінах у коридорах вже нової школи.
Але на сьогодні земська школа за проектом Сластіона (Ці споруди визнано історичними пам’ятками і охороняються законом. – Авт.) потребує ремонту. Якби його вдалося здійснити, сюди перевели б ДНЗ «Барвінок». Тому ідею хочуть реалізувати.
– Загалом у нас намірів багато, – розповідає Юрій Плюйко. – Хочемо встановити , наприклад, майданчик для збору сміття. У кожен двір, як у Лохвиці, контейнер не поставиш, а ось три великі в одному відведеному місці – можна. Плануємо три: для скла, пластмаси і для решти сміття.
У нас чудова Сула, де ми торік обладнали місце відпочинку не тільки для білогорілчан, а й куди приїздять із Лохвиці та інших населених пунктів району.
Ще міркуємо, якби в нашому ФАПі, куди за графіком приїздить лікар із Луки, ще організувати і стоматкабінет. Є в цьому потреба.
І, звичайно, плануємо за рахунок сільської ради придбати ще пару хат.
Запитую Юрія Васильовича, як сільська рада співпрацює з сільгосппідприємствами, чи влаштовані туди на роботу білогорілчани.
– Небагато, на жаль, – відповідає голова. – Три агроформування господарюють на наших землях. Податки сплачують усі, як годиться, але соціальне партнерство у нас тільки з ТОВ «Агро-Перемога», воно допомагає у всьому. Ви бачили стан дороги, то все завдяки їм. Інші до наших проблем – із холодком…
Ми вже згадували, що Білогорілка – унікальне село, де кількість населення не зменшується, а збільшується. Ще з якихось років десять тому кількість мешканців була ледь за 300, а до місцевої школи ходило зо три десятка дітей. І хай не так катастрофічно, як для Ручок, де вже майже ніхто не проживає, чи для Волі, де таких проживаючих зовсім мало, але і для Білогорілки замаячила невесела перспектива депресивного села. Потрібно було щось робити.
Ось тоді у директора місцевої школи, а нині голови районної ради Анатолія Храпаля і виникла ідея запрошувати до села багатодітні сім’ї з інших регіонів і не тільки Полтавської області. І не просто запропошувати, а ще й за кошти громади надавати прибулим житло. Можливо, хтось тоді скептично поставився до таких намірів, але сьогодні статистика говорить про правильність таких проектів.
Фактично на сьогодні одна п’ята жителів цього невеликого села – діти. Їх більше ста. Лише в школі – майже 80. За рахунок сільської ради вони забезпечені безкоштовним харчуванням, як і діти у ДНЗ «Барвінок».
У селі майже не залишилося пустих садиб. Їх придбає не тільки сільська рада, а й місцева школа, колектив якої вже багато років, як мовиться, у складчину, купує полишені хати білогорілчан, які свого часу виїхали із села, не сподіваючись на якісь його перспективи.
Я поговорив із одним із тих, хто оселився на просторах Білогорілки нещодавно. Незважаючи на те, що Сергію Охріменку лише 27 років, він – батько вже п’ятьох дівчаток. Виявляється, дружина вагітна ще й шостим дитям.
– Очікуємо на хлопчика, – трохи ніяково зізнався Сергій. І розповідає якою долею вони потрапили у Білогорілку. – Переїхали ми із Сумської області, із Краснопілля. Придбати там хату за 200–300 тисяч для нас просто нереально. Тому коли дізналися, що тут надають безкоштовне житло – з радістю відгукнулися на таку перспективу.
Працює Сергій у місцевій школі (щоправда, посезонно) опалювальником. А роботи помітно не боїться. У чарку теж не заглядає, говорять односельці. Навели вони з дружиною лад не лише на подвір’ї, а й добре підремонтували своє житло.
Тримають велике господарство: корова, теля, свині, табун курей і качок, мають город. Цими сільськими турботами і живуть. І таких, як Сергій, у селі, на щастя. переважна більшість.
Люди тут стараються підтримувати одне одного. Не стоять осторонь і проблем держави. Коли прийшла біда у наш дім і розпочалася війна, білогорілчани всім миром скидалися на потреби армії і добровольців, передаючи на фронт не лише продукцію, а й придбаючи амуніцію для наших воїнів.
…Полишали ми Білогорілку з легким серцем. Люди повсюди наводили лад. Тому не відчувалося, як це буває, коли бачиш, як занепадає село, тої гнітючої приреченості і безперспективності. Тут охоплювали зовсім протилежні відчуття.
За селом знову побачили зграї сірих журавлів. Знову хотіли сфотографувати, але вони полохливо відлітали на безпечну відстань. Як нам повідали – вночі над полями чули постріли – хтось або «голодний до м’яса», або «любитель постріляти». Хотілося б ухопити таких на гарячому, бо подібні губителі природи заслуговують лише на осуд. То ж це – єдине, що додавало гіркоти до цілком позитивних білогорільських вражень.
О. МОСКАЛЕНКО
Фото Б. Левченка
