Більше 8 віків тому Переяславське князівство пишалося великим і багатим градом, міцною фортецею – РИМОВ. За літописом, місто прожило 91 літо і було адміністративним, економічним і військовим центром для численних поселень по Сулі – від Лохвицького городища і до Ромна.
Що знав Нестор Літописець про Свиридівку, що пов’язує Римов із нею, як жили наші пращури-русичі, в що вірили – у матеріалі, побудованому на фактах, переказах та уяві…
ВЕСІЛЛЯ БОГІВ У КУПАЛЬСЬКУ НІЧ
Сонячна заграва розтеклася градом Римов. Дажбожі промені лоскотали фортецю, навколо якої вирощені людською силою, вляглися вали по 5–7 метрів. Спустившись із високого пагорба, вкритого древнім лісом, Сонце опинилося на широченному платі, що спиралося на пагорб. Потім заглянуло світило крізь шпарини частоколу, що височів на велетенських валах. Вони оберігали Римов не одне десятиліття від ворогів. Цікаво ж було Сонцю, як готуються його, Дажбожі, внуки до ночі Купала…
На галявині видивилось постаті дівчат у довгих полотняних сорочках, на яких звивалися гаптовані хвильки, гачечки, сварожі хрестички – знаки Сонцю, щоб воно послало життєдайність і продовження роду.
Юні русинки заплітали вербам, що збіглися навколо річки, срібне волосся, прикрашали віття барвистими стрічками, адже це не просто дерева – це верби богині води Дани, хтозна скільки літ стережуть володіння своєї повелительки… Дівчата кидали хвилям річки печиво, хліб, солодощі, монетки… Готували Дану до шлюбу із богом Сонця Дажбогом – саме їхнє весілля святкують боги і язичники у Купальську ніч.
На цю собитку йшли від старого до малого, несучи дрова, гілля та всіляке ганчір’я, непотріб, який викликав у людей спогади про щось недобре в їхньому житті, наприклад, одяг хворого. Свою ношу русичі швиргали у священне полум’я, яке, вірили, з’їдало до тла різні пакості.
– Бачиш, дитино, Сонечко починає йти на спад – помирає, і треба його підгодувати, щоб воно підживилось і завтра знову народилося, – так матері навчали своїх чад азів язичницької віри, а ті залюбки кидали у воду печиво – влаштовували Сонцю бенкет.
Жінки й чоловіки, дівчата й хлопці купалися у Сулі, змиваючи чи то чиєсь лихе око, чи то погані думки, болячки, сум із серця та тривогу з душі.
Дівчата пускали віночки на воду і закликали Дану прийняти їхні дарунки. Богиня помітно хвилювалася, вдягаючи вінки на свою течію.
ДАЖБОГ РЕЧЕ ВУСТАМИ ВОЛХВА
Раптом промінь Місяця задивився на високий силует у довгому хітоні. Це стояв древній старець із довгою білою бородою, мало не до землі. Біля нього був невеличкий требник, а в ньому – монети, прикраси, хліб. Русичі особливо любили квасний хліб. Для цього замішували борошно на теплій воді, місили, додаючи закваску із запареного хмелю. І такі «кислі» хлібини брали для жертвоприношення.
До старця, що його зловив місячний промінь, ставилися шанобливо, дехто навіть побоювався, бо знався він на ремеслі магічних волхвів – руських чарівників або жреців.
У боротьбі язичництва і християнства перше ніяк не хотіло здавати позиції. Міцно вкорінилося і в землях руських, і в серцях русичів. Із прийняттям «грецької» віри волхв рідко з’являвся до люду, жив у лісі, в якійсь печері, куди перетяг ідолів, яких зневажливо скинули з кумирного п’єдесталу, а на тому місці звели християнський храм.
Навколо мудреця збиралася юрба.
– Волхве! Повідай нам, що чекає Римов і нас із тобою, – гукнув хтось із чоловіків.
– Не треба приплітати мене до вашого гурту! Бо я залишився з богами предків наших. А ви!..
Волхв почав пильно вдивлятися у хмару диму, що збивалася над вогнем у жертовнику. Старець глядів у сизу завісу, не змигнувши. Аж ось здійняв правицю і зрік:
– Дажбог глаголить, що він не забув ваш вчинок поганий – як ви стояли, поковтавши язики, і дивилися, коли повалили його ідола на капищі і кинули в річку. Дана хвилями донесла Дажбожого ідола до берега Сули, а я забрав його до своєї обителі в ліс… Слухайте, Дажбожі внуки! Якщо не об’єднаєтесь у трудне врем’я – згинете і ви, і ваш Римов!
Дажбог каже, щоб здійняли свої оки і глянули на Місяць. Він – червоний, наче крові напився, вслухайтесь, що дерева речуть у високому вітті – Стрибог – бог вітру скаче на швидкому коні, наче спішить на поле бою, і сичі з переляку кричать… Половці близько!
– А я піду в ліс і заберу вогнецвіт папороті, що його досі запалив Перун своєю стрілою-блискавицею, і відатиму, чи квилять трави під копитами коней орди половецької! – Намагався запевнити волхва сміливець Воєслав.
– В цю ніч папороть не цвістиме – можете не шукати. Дана змиє не одне століття, коли чарівний квіт знову осяє землі римовські. Сьогодні на весілля боги вас не кличуть і жертв від вас не приймають! – Передавав волю богів волхв.
– Минулого літа ти, волхве, глаголив, що пітьма прийде з лісу…
– Пітьма прийшла з лісу, коли в ньому забирали дерева, аби збудувати церкву християнську. Коли звелися церковні куполи, що он видніються, тоді і настала пітьма богам і їхнім столітнім ідолам. – Розтлумачував свої слова волхв.
– Половці нам не страшні! – Не вгавав Воєслав.
– В нас он які вали і частоколи! – Запевняв народ чародія і почав розбрідатися хто на забави, а хто по домівках, в яких горіло вогнище посеред оселі в заглибленні чи на підвищенні у спеціальних требничках.
До вогню наші пращури зверталися з молитвами чи проханнями. Також у хатинах із дерев’яного каркасу, який обмазували з обох боків глиною, знаходилося місце нехитрому реманенту, глиняним печам, дерев’яним лежанкам – уздовж стін. Вмощуючись на лежанках і поринаючи в лабіринти сну, господарі просили Домовика приглядати за домівкою та хлівами із худобою. На столах залишали кілька мисок зі стравами для покровителя дому. Русичам смакували страви із капусти, рідкі каші, а улюбленцем був вівсяний кисіль. Богів теж частували цими ласощами. Вхід до оселі робили із південної або західної світлової сторін, обов’язково навпроти жертовника з вогнищем.
...Із неземних дум волхва повернула на берег Сули дівчина:
– Волхве, я подарувала Дані свої сережки-лунниці, а їх украв отой он чоловік…
– Не хвилюйся! Він несе їх Дані.
– Як? Злодій прямує до болота. Він загине...
– Дана бажає і сережки, і злодія.
– А чому папороть не цвіте?
– Так вирішили боги.
– Волхве, вони – злі?
– Ні. Діють за язичницьким законом: око за око, зуб за зуб.
– А коли зацвіте знову?
– Коли церковний дзвін закалатає під землею… Дана прийняла від тебе дарунок, Воєслав твій після битви з половцями живий вернеться до тебе. А коли почуєш стогін землі Римова під копитами коней ворогів – тікай до болота – врятуєшся. Бувай здорова, Чаруно…
Кучерявою стежиною звивався дим із требника перед древнім волхвом, обкурюючи його на шляху до такого ж древнього лісу.
«СЕ В РИМІ КРИЧАТЬ ПІД ШАБЛЯМИ ПОЛОВЕЦЬКИМИ…»
…І приніс час день, що злився із ніччю, а краплі дощу – зі стрілами половців, які впивалися в забороли Римова. Хижі степовики знали, що зі сходу від Сули фортецю неможливо взяти – стрімкі вертикальні схили пагорба надійно тримають оборону. Західна сторона теж не по зубах кочівникам – могутні вали не впустять їх. Та все ж жінки з дітьми і літні люди бігли до дитинця – найбільш укріпленої частини поселення.
А сміливі римовські воїни зібралися під час штурму на фортечних стінах. Та дві протрухлі городниці на заборолах не витримали, впали і завалилися разом із русичами… І пройшовся розбрат між ними, і не захотіли римовці об’єднатися в трудне врем’я, – як попереджав волхв. Одні йшли на вилазку, другі – боронились у граді, а треті – відчайдухи – на конях проривались крізь кільце ворожої облоги і знаходили порятунок на Римовому болоті…
І розтечеться мислями по древу Нестор Літописець, розповідаючи в своєму «Слові о полку Ігоревім» про трагічну загибель Римова від половецької навали літа 1185: «Се в Римі кричать під шаблями половецькими…».
НАМІСНИК КИЇВСЬКОГО КНЯЗЯ У СВИРИДІВЦІ
Дана пустить на течію Сули літа, десятиліття, віки, аж доки в 60-х роках XV століття намісник Київського князя Свиридов перейменує городище Римова на свою честь, знане нами як Свиридівка.
І ще віки кануть у безодню Вічності, коли посеред ночі Перун кине блискавку в кущ папороті, а в ньому розгоряться пелюстки полум’я, які, спадаючи додолу, стрясатимуть землю в лихоманці мороку. І думатимуть свиридівчани, що прийшов кінець світу, бо земля кудись тікає, провалюється і куди не глянь –ями-вирви.
І не стрималася Сула – вибухнула легіоном крапель, що під сурми Вихору омили вихід богині Дани із ріки, обгорнувши її біло-пінною сорочкою.
– Перуне! Досить! Схаменися! – Голос богині, схожий на дзвінкий кришталь, прокотився хвилею над городищем.
– Тобі що – дощем змило пам’ять, Дано? Ти забула, як ці невдячні людці вчинили з тобою, зі мною, з усіма нами – своїми богами?! – Заволав Перун, а його слова блискавицями падали в землю.
– Не забула! Я пам’ятаю всі віки, що канули в мої хвилі! Я пам’ятаю й ідолів наших, яких скидали в мої ріки! Але, Перуне, ми – безсмертні!
– Отож, Дано! Безсмертні! А з нами так ганебно вчинили. Нема їм прощення! – Розходився громом голос верховного язичницького бога Перуна, а велетень-дуб, що колись вважався його священним деревом, загорівся вогнем і з крислатого віття спустився й сам грізний бог у червоному корзні, в руках – в’язка блискавиць, а з-під вогняних чобіт сиплються іскри і тануть у хвилях Дани.
– Але є той, хто не підвладний навіть нам, Перун!
З неймовірною силою загримів сміхом повелитель вогню.
– Час! Він нікому не кориться! – Лила далі свою мову богиня вод. – Це він вимагає від людей прийняти «грецьку» віру, щоб вони могли розвиватися, наповнюватися новими знаннями, законами… Інакше Людська ріка на землі перетвориться на застійне затхле болото. Час, Перуне, мудрий. Щось відсіває, а щось насіває. Але можеш бути спокійний і ти, і решта богів, бо Час не збирається викорінювати нас із основного ґрунту, яким живиться як Історія, так і Майбутнє, – з людської пам’яті. В ній ми – навіки! Мене завжди кликатимуть на поміч. Без води – ніяк. Мене завжди цілуватимуть, вмиваючи обличчя, аби потім здійняти його до Дажбога-сонця. Дажбоже, любий, вже світанок! Посміхнися! Нехай земля заспокоїться, зігріється, а люди нехай повернуться до свого одвічного ремесла – рухати Колесо Життя вперед – у Майбутнє!
Подумай, Перуне, володарю світла й вогню, тебе теж, як шанував народ, так і шануватиме! Адже ти завжди будеш жаданим гостем у кожній домівці. Твій вогонь даруватиме затишок домашнього тепла!
Перун ще раз легенько гримнув і, скочивши у вогняну колісницю, помчав за обрій. А Дажбог спочатку усміхнувся до мудрої дружини Дани, а тоді радісно засміявся на весь білий світ, розсипаючи зі своєї золотої опанчі по небу барвисті промені веселки, які бавилися в лагідних хвилях Сули…
І бігтимуть свиридівчани молотися до церкви, та не знайдуть її – тільки хрест виднітиметься з-під землі…
Щоночі, коли Місяць виповнюється, миготить постать древнього волхва на Свиридівському городищі і чути дзвони церкви, яка пішла в інший вимір, благословивши джерельце, що забило ключем на її місці, цілющістю, аби люди лікували свої хворощі і не забували про силу віри.
P. S. ЦІЛЮЩЕ СВИРИДІВСЬКЕ ДЖЕРЕЛО
Дякую за надзвичайно цікаві дослідження минулого рідного краю, зокрема земель Свиридівки, журналісту, письменнику Валентину ПОСУХОВУ. Історичні факти взяті із його книги «Сіверські загадки», у розділі «Слідами невловимого Римова».
Щире спасибі свиридівчанці, екс-директору Свиридівського БК Зінаїді ЛИТВИНЕНКО за колоритні перекази про рідне село. А що ж нині на Свиридівському городищі – слово Зінаїді Петрівні:
– Моя тьотя Соня переповідала, що біля церковного хреста било маленьке джерельце і люди з інших міст приїздили до нього по зцілення – милися водичкою і так лікувалися. А наші селяни навіть не знали, що вода із джерела – чудодійна!
Безодня – місце, де колись був дитинець, – вся в горбах та ямах, наче хто бомби покидав. Згодом і хреста із джерельцем не стало теж.
Пан ВОЛОШИН на тому місці побудував маєток із гарними терасами, смачними садами, багатими на яблука, груші, сливи, кизил…
А його сестра Ольга Пилипівна ТЕРЕШКЕВИЧ відкрила в центрі Свиридівки школу для бідних. Селяни їй були вельми вдячні! Мій дідусь, мамин тато, закінчив там 4 класи.
В радянський час панський маєток перетворили на Дитячий будинок, але і його знищив вогонь. А зараз на цьому місці бізнесмени будують іподром…
Ліна ЯКОВЕНКО
