Із 16 по 20 жовтня у Франкфурті вирував найстаріший Міжнародний книжковий ярмарок, де була представлена книга «Що знаходять в Хрулях?» голови громадської організації «Студена» Насті Мельниченко, за словами якої «40% часу живе в Хрулях».
«На що можна обміняти зірку з неба? Чи можливо подружитися з двометровою зміюкою? Як швидко бігає череда корів? Є в Україні місцинка, не схожа на інші – село Хрулі. Це місце, де немає майже нічого – і саме тому тут кожен може знайти щось своє. Варто лиш відірватися від Інтернету і ґаджетів, і ви знайдете карколомні пригоди на болотах, переживете моторошні походи у страшний ліс, стикнетеся зі справжніми випробуваннями сили духу і переконань. Наші герої так точно стикнулися і це обернулося на захоплюючу пригоду і новий, не схожий ні на що, досвід» – розповідає анотація на книжці, а що надихнуло саму авторку?
– Хрулі для мене – магічне місце, я придбала там хату, аби дати дивовижне дитинство своїм дітям, подібне до того, як я мала у Литвяках Лубенського району. Події в книжці розгортаються впродовж року. По суті, описуючи пригоди двох хлопчиків (дуже схожих на моїх дітей), я відтворювала власне дитинство на Полтавщині, додаючи вигаданих пригод. Мені здається, що в Хрулях може статися будь-що, а мені це будь-що і потрібно було для сюжету. В книжці також фігурує Бодаква, Васильки, Христанівка.
– Настю, як Ваш твір потрапив у Франфурт на Міжнародний книжковий ярмарок?
– «Що знаходять в Хрулях?» відібрав Український інститут книги. Я не знаю, як проходив відбір, мене поставили перед фактом, що книжка туди їде. Знаю лиш, що коли обирали книги для програми перекладу, то за мою віддали голоси 4 із 6 членів журі.
– Чим книга про Хрулі може зацікавити іноземців?
– Вона про людяність, а це універсальна цінність. Зараз готується до друку наступна книжка із серії, всього їх буде три. Ідея в тому, що найдієвіша магія – це магія людяності!
До уваги читачів фрагменти із «Що знаходять в Хрулях?»
«…Снігу в той рік випало стільки, що ми мусили прокопувати лопатами глибокі проходи, аби пройти хоч кудись. Сніг ішов три дні не припиняючи, м’яко стелився на кучугури, і, якщо прислухатися, було чутно його шелест. У цьому нема геть ніякої краси і романтики, коли ти вже котрий місяць сидиш у глухому селі, без шансу вирватися у цивілізацію. Того дня хліб до Хрулів не привезли, як і кілька попередніх днів. І ми навіть не могли сходити до сусіднього села у магазин через ці засніжені дороги. Скільки тракторець не розгрібав шлях, але стихію було годі перемогти. Майже цілі дні ми нудилися в хаті і дивились, як мама пише на комп’ютері, відкинувшись на ліжку і заклавши ноги вище голови на дерев’яні бильця. Вона могла працювати тільки тут, під вікном, бо це була єдина точка в хаті, куди від антени добивав Інтернет…».
У Васильках: «…Але корови і не думали тікати. Вони стояли, де й мали стояти, ліниво жуючи жуйку. Та Ксеня не здавалася. Забігши у загорожу до першої-ліпшої корови, вона заходилася її вмовляти: – Іди! Ну іди ж! Але корова не йшла. Тоді Ксеня вперлася худими руками їй ззаду і спробувала виштовхнути. Корова нервово смикнула вухами, махнула хвостом і форкнула, але не зрушила з місця. Схоже, Ксеніна воля нікому з корів не була потрібна. І поки я зачаровано дивився на спілкування Ксені з коровою, Сашко опинився зовсім не біля мене. Ні, він знайшов прихилену до стінки при вході якусь довгу палицю, вхопив її і почав розмахувати. Корови одразу звернули на нього увагу, відсахуючись…»
Я вирячив очі і побачив довжелезний хвіст через усе небо, а потім: ДИЩ! Гучний удар. – Святе, біжим! - крикнув Сашко і погнав у темряву. Я рвонув за ним. Селом валували собаки. Ми мчали крізь ніч. Уявлення не маю, як ми не повбивалися. Сашко біг, вирячивши очі, не дивлячись під ноги. Ми вилетіли на центр села і різко зупинилися. – Ну? – А далі я не знаю.. – Як це не знаєш? Ти ж бачив, куди воно впало. – Я приблизно бачив… Собаки заливалися і вили. Де-не-де в хатах позапалювали світло. Ми побігли вздовж дороги і дуже швидко потомилися. Серце вискакувало з грудей, я вже був готовий повернути додому, але Сашко вперто біг вперед. І тут раптом ми помітили полиски вогню у городі баби Мані. Ми миттєво прискорили крок, перемахнули через огорожу і помчали вперед по засохлому бадиллі. Баба Маня стояла на городі, мов босонога примара. На ній була довга нічнушка, коси сірими пасмами розсипалися по плечах, а обличчя було біліше за нічну сорочку. Вона стояла і дивилася просто перед себе. А перед нею в землі була дірка. Довкола тієї дірки горіла трава. Ми підійшли ближче і відчули, як від землі іде жар. – Господи-Боже-свят-свят-свят… – шепотіла баба Маня і хрестилася. Побачивши нас, вона похитнулася і ніби почала сповзати на землю. Сашко миттєво підпер її і гукнув мене допомогти. Але я не міг. Я на всі очі дивився на дірку і на вогонь. Хвилювання і захват так заливали мене, що я відчував, що не можу дихнути.
– Все погорить… – ледь ворушила губами баба Маня. – Святе, загаси траву. – Скомандував Сашко. Я хутко почав бігати довкола дірки, притоптуючи ногами. Вогонь потроху згасав і город занурювався в темряву…».
Спілкувалася
Ліна ЯКОВЕНКО
