Що впливає на внутрішній світ людини, про силу афірмацій, екстрасенсорні здібності знахарок, які років 200 тому були своєрідними психіатрами у селах, про субдепресивний стан та як треба виховувати дітей, а також з нагоди ювілею ми поспілкувалися із лікарем-психіатром Лохвицької ЦРЛ
Валерієм ЛОПУШАНСЬКИМ.
– А де я можу знайти кого-небудь нормального?
– Ніде, – відповів Чеширський Кіт, – нормальних не буває.
Адже всі такі різні і не схожі. І це, по-моєму, нормально.
[«Аліса в Дивокраї», Льюїс Керрол].
– Валерію Олександровичу, всі ми – родом із дитинства. Розкажіть, як формувався Ваш світогляд, хто був для Вас авторитетом і що викликало цікавість до професії психіатра?
– Родом я із Чернівецької області, батько працював водієм, а мама вела домашнє господарство.
Я з дитинства обожнював машини, тож після закінчення школи із сімома однокласниками поїхали вступати в Житомирське військове училище. Але тамтешні умови – потрібно було на час вступної кампанії жити у палатках – змусили нас переосмислити свою мрію. Надумали податися в Київський автодорожній інститут, але документи нам відразу не віддали, повернули аж у листопаді.
Приїхавши додому, я звернувся у райком комсомолу, щоб мене працевлаштували. Запропонували посаду водія, яку я займав 9 місяців. Далі трудився в сільгоспуправлінні теж на аналогічному поприщі. При цьому у 1964 році я подав документи у Кам’янець-Подільський філіал Київського автодорожнього інституту. Мені було 19, чекала служба в армії, а призовників набирали на навчання в другу чергу. Тож забравши звідти документи, вирушив до сестри у Чернівці, яка закінчила Чернівецький медінститут і уговорювала мене теж іти цим шляхом.
Перший рік не вдалося вступити через відсутність військового квитка. Наступного року мені його видали і списали від армії, оскільки я із 16 років страждав язвою.
На 4 курсі Чернівецького вишу працював медбратом у гастроентерологічному відділенні, де неодноразово лікував язву. Після завершення навчання мені пропонували залишитися в Чернівцях, але я вирішив їхати за направленням у Полтавську область разом із дружиною та сином.
На Полтавщині мене направили до Лохвиці. Тут із 1972 по 1976-й працював дільничним терапевтом, також у Лубнах рік проходив інтернатуру.
У 1976 році невропатолог і в. о. психіатра Іван Іванович Малиш ублагав мене перекваліфікуватися на психіатра. До того ж, язва все частіше давала про себе знати, на виклики доводилося їздити постійно, а тряска в машині викликала болі. І зваживши все, я погодився. 4 місяці проходив підготовку у Полтавському психоневрологічному диспансері, потім на курсах спеціалізації у Києві.
Не шкодую, що обрав саме такий шлях. Вдячний своїм колегам – Івану Малишу, медсестрі Надії Василівні Ліберянській, яка пройшла війну і мала величезний багаж досвіду і рецептів, ними ділилася й зі мною. Хочу згадати і медсестру-професіонала Галину Іванівну Стрілець, яку називали «Мамою», адже вона ставилася до нас, молодих лікарів, як до рідних дітей.
– А що складніше лікувати: тіло чи душу?
– Якщо тіло хоч трохи вивчене, то людська душа – темний ліс. Я люблю свою професію, зараз займаюся видачею психіатричних/неврологічних сертифікатів.
– Робота психіатра може викликати депресію?
– Робота – дійсно, дуже важка. Але амбулаторна діяльність не дасть мені впасти в депресію, оскільки постійно треба думати, як вчинити з хворим, тобто, як його умовити поїхати лікуватися, або ж як переконати, щоб лікувався тут, як донести певну інформацію його сім’ї…
– На носі – осінь і скоро ЗМІ почнуть навперебій радити, як уникнути депресії
– Люди помилково вважають субдепресивний стан, який характеризується пригніченим настроєм у зв’язку з осінньою порою, коронавірусом і т. д., депресією. Депресія – це коли людина взагалі відмовляється від усього – їжі, ліків, можуть з’являтися маячні ідеї, періодично навіть галюцинації.
Депресивний стан швидко лікується, тільки ж із допомогою лікаря. Дуже важливе індивідуальне спілкування із клієнтом. Із вибором ліків – та ж ситуація, комусь підходить одне, іншому – друге. Та й менталітет виробників препаратів, наприклад, швейцарця, бельгійця чи англійця відрізняється від нашого, в них зовсім інші поняття. Там візит до психолога/психіатра – нормальна справа. А в нас лякають: «Ось відведу тебе до психіатра!..». От дитина приходить але чи розкриється – ні, адже батьки навіяли страх.
Але в нас психіатр – це «пугало». Людина швидше піде в церкву чи звернеться до бабок-цілительок ніж до фахівця.
– Ви не вірите в зурочення?
– Ну не дарма ж кажуть: «Не дивись на мене своїми чорними очима, бо ти мене зурочиш!». В основному оці всілякі знахарі діють методом навіювання.
– Ще ж ворожать на картах, виливають на віск…
– Це – для розв’язки, щоб показати, чим вона діє. Екстрасенси навіюють, що все в тебе добре, не треба ніяких ліків… Коли в людини невроз, можливо, така програма й допоможе, а коли – рак…
– Тобто, років 200 тому, і за царя Панька, у селах роль психіатра/психолога виконували травниці, знахарки?..
– Так. Екстрасенси – це дуже тонкі психологи. Вони можуть передбачати, що людина буде говорити далі і ось так її розкручують-розкручують…
– Напевно, стереотип боязні психіатрів чи психологів родом із радянських часів, коли всіх неугодних товаришам при владі кидали у психлікарні
– Є такий момент, тоді це була каральна психіатрія. Наприклад, ти – дисидент, ти – не так мислиш – у психлікарню. Я за свою практику за вказівкою партії чи її керівництва жодного разу не відправляв нікого до лікувального закладу. Мені було легко в цьому плані, бо я – непартійний.
Пригадую, коли ввели «сухий закон», потрібно було проводити роз’яснювальні лекції і т. д. От третій секретар Запорізький повідомив мені: «Ти будеш виступати перед партактивом, але збрий бороду!». Тобто, я не повинен був виділятися серед них, вважали, що бороду носять безхатьки чи ще якісь… Я сказав, що не збираюся цього робити.
– Але ж Ленін теж із бородою…
– Ленін був давно. Через якийсь час, переговоривши з керівництвом, таки пішли на поступки і я виступав за трибуною із бородою, яка в мене із 1977 року.
– Валерію Олександровичу, що б Ви порадили батькам, які вимушені допомагати дітям в online-навчанні і не в силах справитися з місією викладача?
– От недавно звернулися батьки із нібито проблемою, що їхня дитина – гіперактивна – бігає, не слухається, навчилася нецензурних слів... Я їх запитав, невже було б краще, якби дитина тихенько собі сиділа в куточку? Відповіли: «Та ні, хай ліпше грається».
– Тільки щоб поважала батьків
– Так для цього потрібно змалечку виховувати дітей, не панькатися з ними. У психіатрії є такий принцип – панібратствувати із хворим не можна. Краще крикнути на нього, щоб він почув тебе. Ситуація із малечею – подібна, причому балувані діти чи ті, у яких батьки на побігеньках, стають потенційними невротиками, психопатами.
Інколи істериками діти намагаються привернути до себе більше уваги. Буває, що це починається після появи другої дитини у батьків. У старшої виникає ревність. Коли ж мама й тато ділять свою увагу порівну, тоді між дітьми панує любов і міцний зв’язок.
– Валерію Олександровичу, сьогодні ми живемо у двох світах – реальному і віртуальному. І от вчені з Університету Тасманії, провівши дослідження, вважають, що соціальні мережі можуть призвести до «роздвоєння» особистості, оскільки на соціальних сторінках люди демонструють своє альтер-его, тобто риси, які не властиві їм у житті.
– Усьому свій час. Колись люди не знали, що таке комп’ютер та всілякі ґаджети, а зараз ми не обходимося без цього. Якщо користуватися ними в розумних межах – не буде нічого поганого. Але якщо з’явилася залежність від ґаджетів, тоді може виникнути «розгалуження» особистості. Знову ж таки, батьки мають слідкувати за дітьми.
Хлопців у військкоматі запитував, яку книжку останній раз бачили? Кажуть: «Так у телефоні є все…». Або на питання, чим відрізняється кінь від трактора? Відповідають: «Вихлопною трубою»…
Радує те, що багато діток гуляють на новозбудованих спортивних майданчиках, а не псують зір біля комп’ютерів.
– Валерію Олександровичу, зараз є море книг із психології, які вчать мислити позитивно і тоді твоє життя заграє всіма барвами веселки. Навіть у Біблії сказано: «Кожному, хто має, то дасться йому, хто ж не має, забереться від нього й те, що він має…». Святе Письмо радить розвивати свідомість успішної людини. Нібито так просто, афірмації, візуалізації – дивись на вподобану модель авта і в тебе воно з’явиться, а на практиці – важко?
– Гарна книга, цитата чи пост не завжди викликає позитивну емоцію або так же позитивно відкладається в головному мозку. На характер людини, темперамент, дотримання тієї чи іншої позиції впливає тип вищої нервової системи.
Щодо візуалізацій згадується анекдот: «Батько мріяв купити машину, але не мав коштів, були гроші на козу, але не хотів її придбавати». Подобається самонавіювання? Будь ласка, займайтеся, цей метод часто використовується в психіатрії.
– А Ви вірите в карму?
– Ні.
– Але ж Ваша біографія говорить про те, що Доля вела Вас у Лохвицю лікувати людські душі
– Але ж мрія так і залишилася мрією. Я хотів стати випробувачем двигунів і автомобілів. Раніше ремонтував їх самостійно – подобалося розбиратися у всьому цьому.
– Розбираєтеся у механізмі машин і механізмі внутрішнього світу людини. Що побажаєте читачам?
– Здоров’я як фізичного, так і психічного. Ми його не купимо і не продамо, воно – наше. Буде здоров’я – буде все!
Фото з архіву
В. Лопушанського
