Це козацьке село, засноване вільними козаками 1660 року як Гапонівка, з 1936 по 1958 рік називалося Ворошилівка. Раніше було великим (1947-го – до 3,5 тис. мешканців), життя тут вирувало.Це козацьке село, засноване вільними козаками 1660 року як Гапонівка, з 1936 по 1958 рік називалося Ворошилівка. Раніше було великим (1947-го – до 3,5 тис. мешканців), життя тут вирувало.Запросив «Зорю» до Яблунівки, щоб розповіла про її сучасне життя-буття, лохвичанин Михайло, який, напевне, часто буває там.
На думку нашого читача, проблеми Яблунівки можна побачити вже по дорозі до неї з Лохвиці. Небезпеку для людей становлять сухі дерева біля виїду в бік Києва. Це вбиті омелою тополі. Пізніше ми побачили, що найнебезпечніше дерево біля зупинки «Криниця» вже видалили. А от лісосмуга край колишнього мічурінського саду вздовж дороги на Їсківці справді складається з величезних сухих дерев. Пару верб, на яких більшість гілок усохла від омели, нависають і над дорогою.На думку нашого читача, проблеми Яблунівки можна побачити вже по дорозі до неї з Лохвиці. Небезпеку для людей становлять сухі дерева біля виїду в бік Києва. Це вбиті омелою тополі. Пізніше ми побачили, що найнебезпечніше дерево біля зупинки «Криниця» вже видалили. А от лісосмуга край колишнього мічурінського саду вздовж дороги на Їсківці справді складається з величезних сухих дерев. Пару верб, на яких більшість гілок усохла від омели, нависають і над дорогою.
За словами Михайла, гілка розбила й пам’ятник Невідомому солдату. Залишився тільки постамент. Власне, й до того пам’ятник був не у кращому стані. Спочатку солдат тримав гвинтівку, а потім ствол «укоротився» й залишився «обріз». Коли прибрали рештки пам’ятника, ніхто не обурювався.
Не достатньо доглянуте Яблунівське кладовище. Там повно сухих дерев. Завдати шкоди живим вони можуть тільки при особливому збігові обставин. А пам’ятники і хрести пошкоджують. Недавно гілка впала на один пам’ятник і вибила фотографію.
24 вересня була чудова погода і ми вирушили до Яблунівки, щоб побачити й почути, які з описаних паном Михайлом проблем реальні, які – перебільшення.
В село привела нас дорога, на якій вистачає ям і вибоїн, та це не найгірша з-поміж сільських доріг. На сільських вуличках зберігся, певно, ще радянський асфальт. Село ж видалося абсолютно пустим. За 20 хвилин у центрі близько 14 години ми не зустріли нікого. Магазин працює тільки вранці, в інший час можна зателефонувати продавцю. І так добре – навіть невігласу в бізнесі зрозуміло, що в селі з населенням 75 чоловік магазин у кращому разі не буде збитковим. Якщо ж місцеві купують тут тільки товари щоденного вжитку, а все інше у місті, дивно, що взагалі вдається утримувати заклад. До речі, асортимент мені видався досить широким, а ціни не вищими, ніж у невеликих лохвицьких магазинах.
Використовують магазин не лише за призначенням, він править і за клуб, і за спортзал. Є фотозона з написом «Happy birsday», тенісний стіл, столики, щоб відпочити, як у кафе.
На місці пам’ятника Невідомому Солдату – новенький бетонний постамент і дві стели, укриті сучасною штукатуркою із вкрапленими дрібненькими червоними, чорними й білими камінцями. Нижня частина постаменту переходить у клумбу, де ростуть квіти. Петунії й іриси буяють і перед стелами. Від старого меморіального комплексу збереглися також парканчик, бетонні вази та символічні урни. І бетонні дошки з прізвищами й ініціалами полеглих у боях Великої Вітчизняної. До речі, у списку переважно ті самі прізвища представників великих яблунівських родин, якими варто пишатися нащадкам. Наприклад, 12 Туників, 21 Савченко і 13 Ємців.До речі, у списку переважно ті самі прізвища представників великих яблунівських родин, якими варто пишатися нащадкам. Наприклад, 12 Туників, 21 Савченко і 13 Ємців.
Добре помітно, що тутешній колгосп був передовим. Збереглися залишки колишнього добробуту: їдальня з вікнами без скла, двір із гаражами й майстернями, тік, пожежня… У парку за пам’ятником – декоративні ліхтарі з круглими плафонами, деякі дивом уціліли.
Пройшовшись кілька сотень метрів центральною вулицею, в одному дворі мені вдалося зустріти трьох жінок. Про пам’ятник вони розповіли, що скульптуру Невідомого солдата, можливо, і пошкодило дерево, але й без того вона була аварійною. Нові стели, клумбу й постамент зробили минулого й позаминулого року. Кажуть, на завершення реконструкції меморіального комплексу в сільському бюджеті не вистачило коштів.
Залишилося 75 постійних мешканців. Багато є таких, що тут приписані, а не живуть, усього прописано 110. Хто повиїжджав на заробітки, хто з молоді навчається у великих містах.Вулицею проходять діти з рюкзаками. Вони щойно повернулися з Їсківців. У Яблунівці всього семеро школярів, їх возить шкільний автобус. Пізніше край околиці ми зустріли двір, де вочевидь живе молода сім’я з малими дітьми. Про це свідчать гойдалки і у дворі, і під двором, пісочниця, іграшки…На стовпах центральної вулиці помітно новенькі ліхтарі. Є вони не по всьому селу й не всі працюють. Світять від настання темряви як мінімум до 12-ї. Та освітленням люди задоволені – вдосконалювати його був би сенс, аби більше було молоді, яка в темний час із двору виходить. Пенсіонери ж удома сидять.
Подій у Яблунівці мало. У попередні роки, до карантину, святкували День села з цікавою культурною програмою, концертною програмою та щедрим столом. Збиралося чимало земляків, розкиданих по Україні та за її межами, гостей із сусідніх сіл. Нині, як жартують жінки, події трапляються тільки коли хтось хильне зайвого. Постійної роботи не має майже ніхто, на роботу в інші населені пункти майже ніхто не їздить. Основний спосіб заробити – тримати по 2–3 корови і здавати молоко. Зараз заготівельники рідко затримують виплати, за здане протягом 10 днів розраховуються на 11-й. А от ціна значно нижча, ніж у молока із ферми. Влітку платили по 6 грн/л, із середини вересня – вже 5. Пастівники позабирали, доводиться тягати корів через усе село.
Автобус заходить по четвергах і неділях. На цвинтарі недавно всім селом прибирали, розчищали. Тож хащі залишилися тільки біля давніх могил, які ніхто не відвідує. Сільрада надала працівників, які займаються благоустроєм. Люди прибирали переважно біля могилок своїх рідних. Попри те, що місцеві жінки запевняли, мовляв ніякого виробництва тут немає, на колись колишній тракторній бригаді ми побачили працюючу техніку, почули шум від, як виявилося, діючого міні-елеватора. Нині тут господарює місцевий фермер Валерій.
– Обробляю землі біля села, – розповів чоловік. – Великих полів орендувати не вдалося, працюю на невеликих ділянках, розкиданих по різних місцях. Тут відновлюємо все, бо донедавна були лише смітники. Ось стовпчики закопав, зробимо паркан.
На цвинтарі хащі залишилися тільки біля давніх могил, які ніхто не відвідує.Тут тихо, затишно. Видно свіжі пеньки,але сухих дерев і справді залишається багато. До давніх могил у глибині підійти важко – заважають хащі та бурелом. А біля крайніх, яким до 50 років, чисто та охайно. Прізвища підтверджують, що основну частину населення складали представники кількох великих родин. Збереглися дубові хрести, які ставили ще 50–70 і більше років тому. До деяких прикріплені пізніше зроблені таблички. Цікава деталь: імена багатьох людей вигравіювані на табличках так, як їх називали у просторіччі. Наприклад, «Некифор Леонтиєвич», «Мар’я», «Оришка Саміловна». Цікаво, гравер помилявся, чи так виписували цим людям документи безграмотні писарі. Край поля, через дорогу від кладовища, стоять великі контейнери для сміття, збиті з обаполів. У них складають старі пластикові квіти, бур’яни тощо.Тож не все так погано, як видалося нашому респонденту. Але над видаленням сухих дерев попрацювати потрібно.
Повертаючись із кладовища, ми зустріли біля магазину продавчиню Людмилу та одного з найвідоміших мешканців Яблунівки – Василя Грипася. Василь Іларіонович був керуючим колгоспного відділку в Яблунівці, керував товариством «Яблунівське», у 90-х був головою села, 10 років керував у «Райзі».
– Пам’ятник був аварійним і розвалився сам, хоч і латали його, – уточнює Василь Іларіонович. – Яблунівка раніше була великим селом. Сюди заходили автобуси по дорозі на Миргород, Корсунівку, Сенчу. Починали будувати ще одну трасу до села. Коли районом керував Олексій Тарасенко, Яблунівський колгосп приєднали до Їсківців. Пізніше, коли я створював «Яблунівське», ми від’єдналися. Люди потім так сказали про те об’єднання: «Ми ніби під татаро-монгольським ігом 30 років жили». І справді, у їсківчан тоді, можна сказати, нічого не було. А в нас було 700 тисяч радянських рублів на час об’єднання, коли долар набагато менше рубля коштував. У нас перших з’явилися «Жигулі» та «Волга» ГАЗ-21. Наш колгосп процвітав, займався, зокрема, вирощуванням конюшини.Ми побудували асфальтовану дорогу, будинки для переселенців із Чорнобильської зони. До речі, якби не вони, можливо, села вже не було б. Розташоване воно віддалік від дороги, нема в нас чогось особливого.Нинішнє безробіття цілком закономірне: для обробітку навколишніх полів досить двох сучасних тракторів і двох комбайнів, які працюють цілодобово. Якби була ферма, місця б утворилися, але туди мало хто хоче йти на роботу. Бо хоч зарплата й висока, доводиться багато і важко працювати.
Підбив підсумок нашої екскурсії та відповів на питання Сергій Макаренко, каденція якого як Ісковецького сільського голови щойно закінчилася. Невдовзі голова й депутати Сенчанської сільради вирішать, він чи хтось інший буде старостою села.
– Аварійний пам’ятник і справді 2017-го добила гілка, – відповідає Сергій Миколайович. – Пеньки в парку підтвердять, що навколо були напівсухі аварійні дерева із дуплами замість серцевини, деревини тільки по кілька сантиметрів під корою. Реконструкцію меморіального комплексу ми проводимо поступово, на скільки дозволяє бюджет. Частину коштів виділив колишній нардеп Руслан Богдан. Замисли, як завершити реконструкцію, є, а фінанси поки не дозволяли. Тільки за виготовлення проєкту пам’ятника одна фірма просить 300 тис. грн, інша – 500. Жаль, ніхто з моїх попередників чи то не мав можливості, чи то не хотів ремонтувати пам’ятник та інші об’єкти. Щодо кладовища – нагадую місцевим мешканцям та гостям, які приїжджають до могил рідних, щоб прибирали, видаляли чагарі. Протягом останніх двох років робітники із благоустрою прибрали величезну канаву, в яку роками викидали сміття, вирубали зарості терну. Вивезли близько 50 причепів сміття. Над загортанням канави техніка (бульдозери, канавокопачі, маніпулятори) працювала до 2 місяців. Ми дуже вдячні керівникам «Райз-Сходу», які надали техніку. Років 5 тому в хащах і хрестів не видно було. За великі аварійні дерева братися ризиковано – якщо при цьому пошкодимо пам’ятник, відновлювати доведеться тому, хто виконує роботу.
Тож сільрада, яка припинила вже існування, зробила, що могла. Тепер усе в руках ОТГ.Працівники благоустрою, залучені через Центр зайнятості для роботи на території Ісковецької сільради, працювали здебільшого на благо Яблунівки. Навіть парк у центрі був сильно захаращеним. Яблунівський Будинок культури донедавна був оповитий деревами й чагарниками. Сільська рада наймала спеціальну техніку, 10 днів ми тільки видаляли зарості. А потім 2 місяці розпилювали дерева на дрова і розвозили по ФАПах, у Ісківецьку амбулаторію. Тепер потрібно перекривати дах, який сильно протікає. Гілки в деяких місцях попротирали шифер, навіть крокви. Проект нової покрівлі вже зроблений, а втілювати його не було за що. Бюджет сільради становив усього близько 2 млн 700 тис. грн.
У період цьогорічної посухи наприкінці вересня багато водойм зміліли так, що дрібні карасі, пливучи, спини виставляли. Те ж і в Яблунівці. Тут, за однією з версій, був витік річечки Сулиці (текла з Лохвиці, за іншою версією, впадала в Сулу біля Лубен). Від Сулиці лише болота залишилися подекуди. На час нашого візиту від яблунівського ставка, що на місці частини русла колишньої річки, ніде було й качці поплавати. Місцеві згадують, що хтось колись обіцяв той ставочок почистити. Ім’я обіцяльника вже забули, як і він – свою обіцянку. В колодязях через посуху позалишалися лише калюжки на дні.Тож серед численних завдань, які стоять перед розширеною Сенчанською ОТГ, – розчистка водойми. Буде в селі хоча б ставок – воно стане привабливим для переселенців із великих міст. Такі люди, як можна пересвідчитися на прикладі Христанівки, Хрулів і Свиридівки, активізують життя села, втілюють цікаві проекти… Яблунівська земська школа – одна з найкраще збережених і ентузіасти могли б її використовувати як центр культури тощо.
С. НІКОНОВ
