Кожен із нас – це захоплююча книга зі своїм неповторним сюжетом, головними героями, які супроводжують по життю. Хтось, як наставники, інколи й несвідомі, які впливають на хід розгортання подій у нашому бутті. З іншими перетинаємося, щоб стати прикладом для них. Із третіми – щоб повірити у власні сили та мрії…Кожен із нас – це захоплююча книга зі своїм неповторним сюжетом, головними героями, які супроводжують по життю. Хтось, як наставники, інколи й несвідомі, які впливають на хід розгортання подій у нашому бутті. З іншими перетинаємося, щоб стати прикладом для них. Із третіми – щоб повірити у власні сили та мрії…Героїня інтерв’ю – Світлана Петрівна ВЕДМІДЬ – надзвичайно мудра і талановита особистість, яка у свої 85 не пориває дружбу із молодістю, ентузіазмом і творчістю!Наша бесіда з нагоди ювілею Світлани Петрівни – наче мандрівка у часі, яка огортає затишком теплих спогадів-історій героїні…

- Світлано Петрівно, Ваша зовнішність каже, що Вам відомий секрет молодості…

– Дякую! Добре виглядаю, бо турбуюся про себе. Я весь час у дії: працюю, ходжу, спілкуюся. І як радив мені один лікар: «Менше порошків, а більше пиріжків»! Але, звісно, в міру (сміється).

Маю дітей, купу онуків і правнуків! Тож ніколи старіти.Із самого народження доньки Євгенії і сина Олега, я постійно міркувала, як мені їх виховати, щоб вони стали добрими людьми? Як педагог, думаю, мені це вдалося (усміхається). Женя допомагає мені тримати порядок у будинку і довкола нього.

Олег займається благодійністю і я тішуся, що в нього добре серце. Одного разу він сказав: «Мамо, я коли згадую, як ми з хлопцями били м’ячем по святих стінах Благовіщенської церкви, хоча тоді в ній знаходилася спортивна школа, – стає не по собі».

Тому син допомагає у реставрації храму, зокрема оплачує працю художника. Також побудував церкву Усіх святих. Вона присвячується лохвичанам від родини Ведмідів на вічне користування. Ще Олег підтримує розвиток спорту у районі.

– Кажуть, що діти – це віддзеркалення батьків. І Ваші мама з татом задавалися таким питанням…

– Я – сирота. Народилася у селі Красний Колядин, Талалаївського району, що на Чернігівщині, у 1935-му, а тато, учитель за фахом, помер у 1938 році. Мами не стало після війни, їй було 40 років. Нас у батьків було 4: двоє братів і дві сестри. Нами опікувалися дідусь і бабуся по маминій лінії.

– Світлано Петрівно, які цінності закладали Вам дідусь із бабусею, зважаючи на те, що вони – люди ще не радянської «закалки». Напевно ж, дотримувалися українських звичаїв, традицій?

– Правильно. Ми з братами  і сестрою звикли працювати з дитинства не тому, що не мали чого їсти, а просто так привчені – трудитися на благо сім’ї. У пам’ятку, як погнали до річки гусей десятків 3, а за ними ще й табун індиків навріпився. Поруч із річкою розкинулося поле, а на ньому – устатковані копи. Зненацька настигла нас гроза. Ще й град уперіщив, як курячі яйця завбільшки! Ми, малі пастухи, заховалися у копах, гуси перечекали у воді, а бідним індикам дісталося через нещадну стихію. Бабуся прибігла по нас, не сварилася, раділа, що з дітьми все гаразд…

І до свят готувалися. Наприклад, тоді, як і тепер, зустрічаємо два Нових роки. Але Новий рік за старим стилем, із 13 на 14 січня, шанувався більше.

– Які страви шикувалися на святковому столі?

– Перш за все, пироги. Їх ми ліпили цілісінький день із різними начинками! До речі, пироги були «святкові» і «буденні». Перші – із борошна пшеничного, другі – із житнього. Риба – якщо вдавалося наловити, бо в ті часи не було магазину, щоб піти й купити її чи ще якихось смаколиків. Тож готували з того, що виростили у власному господарстві.

Сушкою запасалися за літо: із яблук, груш, слив, вишень! Узвар виходив дуже смачний. Переважно жили на овочах. Капуста була і свіжа, і квашена, і яблука квашені, і кавуни квашені, і помідори…Ми не голодували ні у воєнні, ні в післявоєнні роки. Хліба не вистачало, а решту – мали.

– А на Великдень дозволялося відвідувати церкву?

– Так. Я навчалася у 5 чи у 6 класі і наш учитель співів був справжнім професіоналом. У школі діяв хор і оркестр. Якось у школу прийшов священик, переговорив із директором, і згодом було відібрано учнів із хорошими голосами, в тому числі і мене, для церковного хору.

Згадався кумедний випадок. Зібралися ми удвох із дідусем, Григорієм Омеляновичем, святити паску. Бабуся, Катерина Петрівна, налагодила великодній кошик, загаптувавши у нього і яйця, і ковбаси, і паски… А церква знаходилася на іншому кінці села і щоб встигнути на освячення, нам треба було вийти з дому близько 5-ї ранку. Поспішаємо з дідусем, ось-ось вже й церква наша дерев’яна вигулькне! Аж глядь – юрба людей іде нам назустріч! Добре, що їм нас не видно. Що робити? Дідусь каже: «Розвертаймося назад. Хай думають, ніби ми найперші освятили і повертаємося додому». Прийшли ми до хати, бабуся хутенько порає корову, поспішає накривати стіл освяченими наїдками із пасхального кошика. Понарізували всього, сидимо, розговляємося… (сміється). Дідусь наказав мовчати і цю нашу з ним таємницю я розкрила бабусі уже коли мала доньку Женю…

На проводи ходили з дідусем та бабусею до могилок померлих родичів. Обов’язково розкладали хлібину, пиріжки, коржики, яйця, хто й – вареники. Я не збирала нічого із могилок, але знаходилися діти, що це робили. І от, коли вчителі запримічували їх –  вичитували на шкільній лінійці. Хоча я не бачу в цьому нічого поганого. До речі, ніяких штучних квітів не ставили, бо їх і не було тоді.

– Світлано Петрівно, назва села – цікава. Чому Красний Колядин – його мешканці колядувати любили?

– Як пояснював нам учитель історії, Красний Колядин – козацьке село і, вірогідно, мало свої традиції, пов’язані із колядою. Село – велике. Зараз у ньому нараховується до 1000 осіб. У 1640 році – дворів було 995! А в роки мого дитинства діяло 3 колгоспи.

– Ви з подругами колядували?

– І колядували, й щедрували, і вечерю хрещеній матері носила. Мама чи бабуся збере на гостинчик пиріжків, ще щось. Я й дорослою, коли приїздила на малу батьківщину, приносила хрещеній вечерю.– А цукерки тоді теж були в дефіциті?– Цукерок в моєму дитинстві взагалі не було! Щоб спекти солодкі пироги, натирали цукрові буряки, потім викладали їх на листик – і в піч. Там буряки спочатку підсмажувалися, потім сушилися цілий день. А увечері ми, малі, набирали повні жмені такої бурякової сушки і ласували. Те, що бабусі вдавалося захватить, додавалося замість цукру у начинку, наприклад, із калини. Альтернативою бурякам були груші. Їх, сушені, варили, подрібнювали і таким чином підсолоджували начинку…Як тоді люди жили і тепер – це небо і земля, неможливо порівняти ні з чим!

– Як молодь розважалася?

– Як і всі діти, – збиралися вулицею і веселилися. Інколи у школі нам із братом, як дітям-сиротам, давали необхідні речі. Раз отримала я нове зелене пальто, яке з радістю вдягала. Було це зимою, а школа знаходилася на горі. Повертаючись дорогою, що взимку перетворювалася на найкращу в світі ковзанку, обабіч якої височіли пагорби, школярі влаштовували катання, санками служили портфелі чи сумки, пошиті вдома із полотна. І так я не зчулася, як продірявила свою обновку і з неї почала випадати вата (сміється). Бабусі довелося нашивати латку.     

Ватагами ходили у клуб, на кіно, організовували аматорські концерти. Я вже була студенткою Лохвицького педагогічного училища і, приїжджаючи на канікули, разом із друзями завчасно дізнавалися, що за фільм привезуть, і йшли в клуб. Переважала патріотична тематика. Із нас тоді виховували великих патріотів, тому радо переглядали.

 – Світлано Петрівно, а як Доля привела Вас у Лохвицю?

– Я з дитинства мріяла стати вчителем. Якось спортсменів нашої школи, до яких належала і я, повезли на змагання у Прилуки. Там теж було педагогічне училище, в яке ми з подругою Вірою планували вступити. Спілкуючись на цю тему із місцевими, нам порадили шукати інший навчальний заклад, бо училище збиралися закрити через рік-два. І от ми переключилися на Лохвицьке. Мені подобалося, що в ньому готували вчителів початкових класів, адже хотілося працювати саме з маленькими дітками.

– Лохвиця прийняла Вас гостинно?

– Батько Віри знайшов нам кімнату, бо хотів, щоб ми жили разом у незнайомому місті. Виявилося, що кімнату нам відвели люди-баптисти. Бувало, повертаємося з навчання, заходимо у вітальню, а там повно жінок і чоловіків, засідають собі. Ми запитали, чи це їхні родичі. Господарі відповіли: «Ні, це – не родичі. Це – наші сестри й брати». А нам і байдуже: хай будуть сестри й брати (сміється).  Мешкали там місяців 2, потім в училище дійшло, у кого ми квартируємо, і сказано було знайти нове житло. Вийшли з Вірою від баптистів, уже вечір, куди йти – не знаємо. Нас приютила сусідка тітка Наталя. Я вже встигла подружитися з її 3 дітьми. У родині Наталії залишилася до кінця навчання, а подрузі тато знайшов іншу квартиру. Плату за житло Наталя не брала. У мої обов’язки входило готувати уроки з двома школярами початкових класів – Галею і Колею, наглядати за їхнім меншим братиком Володею. Дівчинці заплітала коси, хлопчику пришивала комірці до шкільної форми, вранці повторювали домашнє завдання і т. д. Коли діти засинали, тоді бралася за своє навчання. Доводилося і до ранку вчитися. Я отримувала стипендію – 20 карбованців. Гроші йшли переважно на зошити, книжки. А ці хлопчики стали мені, наче брати, ми й зараз підтримуємо гарні стосунки. Галя, на жаль, відійшла у Вічність… 

 Я виступала у Народному театрі, співала і соло, і в хорі. Дуже красива будівля як ззовні, так і в середині. У глядацькій залі ніде було яблуку впасти, коли ставили вистави актори із Ніжинського театру!

Співи у нашому училищі викладав артист із Києва. У воєнні роки він щось зробив неугодне керівництву і його «заслали» викладати у Лохвицьке педучилище. Це був справжній професіонал, завдяки йому ми завжди виборювали перші місця на концертних змаганнях колективів у Гадячі, Великій Багачці, інших містах.

Після закінчення училища мене направили у село Комсомольське тодішнього Сенчанського району. Я така рада їхала туди! Там на мене чекала робота у малокомплектній школі: класів було 4, а комплектів – 2. Наприклад, проводила спільні уроки для школярів 1-го і 3-го класу, 2-го і 4-го. Так пропрацювала 12 років.

– Світлано Петрівно, Ви й кохання своє у Комсомольському зустріли?

– Так. Раніше вчитель, передусім у селі, наділявся неабияким авторитетом, повинен усе знати і вміти. До нього зверталися із будь-якими питаннями, а він мав кожному знайти пораду. Крім звичних уроків, педагоги отримували «в нагрузку» й позашкільні дисципліни. Наприклад, я викладала політшколу, теми обиралися райкомом. Слухачі були різного віку. Серед них виявився і мій майбутній чоловік Володимир. За фахом Володя – будівельник, здійснював нагляд за споруджувальними роботами у кількох містах області. Зокрема і в Лохвиці, яка саме розбудовувалася. З часом і я з дітьми переїхали до нього і так оселилися назавжди.

– Ви мешкаєте у будинку, який зводили для першого секретаря райкому партії Олексія Тарасенка. І кімнати, і обійстя досить просторі, особливо, якщо порівнювати з оселями трударів…

– Так, але ж і родину він мав чималу: він, дружина, троє дітей, батьки. Хоча згодом у першого секретаря відібрали дві кімнати, бо в ті часи вважали, що надто «жирно» живе. Туди поселили самотню літню жінку.Інколи до мене навідуються онуки Олексія Тимофійовича – їм хочеться згадати дитинство на обійсті дідуся і бабусі…

Повернувшись у Лохвицю, стало ясно, що влаштуватися вчителем – складно – педагогів виявилося дуже багато, тож чимало з них здобували ще якусь професію. Я спочатку працювала вихователькою  (6 років)  у дитсадку «Орлятко». Потім – ще 6 років методистом, а далі – завідувачкою цього закладу до виходу на заслужений відпочинок.

На місці дитсадка колись діяла Миколаївська церква. Під час війни у храм влучила фашистська бомба. А у повоєнні роки на дворищі церкви побудували «Орлятко».

 – Світлано Петрівно, у нашому інтерв’ю ми презентуємо Вашу збірку поезій «Спогади» – ось який подарунок Вам підготували діти…

– Поезію люблю з дитинства. У студентські роки була редактором курсової газети. Методистом писала сценарії без всіляких посібників. Уже чимало років працюю волонтером в «Університеті ІІІ віку», що знаходиться у Лохвицькому територіальному центрі соціального обслуговування. Читаю лекції. Провела вже їх близько 50. Серед них: «Поети і поезія ХХ століття»,  «Планета Земля», «Історія релігії», «Сакральні місця Землі», «Почаївська Лавра», «Найкрасивіші місця світу», «Надра Землі», «Вогняна дорога Землі», «Кам’яний пояс Землі», «Мгарський монастир» та інші. Завжди розповідаю те, чого ніхто ще не чув. До речі, цю святиню ми із учасниками «Університету ІІІ віку» відвідували під час екскурсії, яку оплатив мій син. Я була гідом. Ще збиралися поїхати у національний дендрологічний парк «Софіївка», але коронавірус порушив наші плани. Цю подорож також проспонсорував би Олег.

– Ви продовжуєте просвітницьку діяльність?

– Так! (сміється). Педагогіка – це моє покликання. За життя назбиралася гора грамот різного штибу: і за вагомий внесок у розвиток дошкілля, і багаторічну сумлінну працю, а віднедавна – ще й за активну громадську діяльність та волонтерську допомогу в організації навчального процесу «Університету ІІІ віку»… 

Якось на радіо почула ключову для мене фразу: «Якщо Господь дав талант, то гріх його заривати в землю…». Мене осінило: «Так і мені ж Бог дав талант!». І звідтоді почала писати вірші і зберігати їх. А нещодавно син Олег запропонував видати мою збірку. Ось почитайте вірш «Спогади», з якого все й почалося.

– «Біла хата під горою», «голодна хата», «холодна школа», «добрі вчителі», «зранена юність» – ключові «попутчики» Вашого дитинства…

– Так. 1945–1947 – важкі роки, ми не голодували, але жили, як кажуть «упроголодь». Наприклад, у школу нам давали кусник хліба і яблучко. У класній кімнаті на великій перерві ми з однокласниками, було, обступимо стіл і в складчину обідаємо. А холод у школі такий гуляв, що й чорнило в чорнильниці замерзало! У класах були грубки, але довго треба чекати тепла від них. Пам’ятаю випадок, як писали диктант – кожен, хто виходив до дошки, записував крейдою по реченню під диктовку вчительки. Усім класом перевіряли, чи не допущено помилок, і отримували відповідні оцінки.Мої вчителі не ставили двійок, а змушували довчити школярів. Цього принципу дотримувалася і я, вважаючи, що це – моя провина, якщо дитина чогось не розуміє, Значить – не зуміла донести, потім разом виправляли прогалини…

P. S. Ось така вона – Світлана Петрівна – Берегиня роду Ведмідів – багатогранна, закохана у Прекрасне, справедлива, щедра на душевне тепло та цікаву бесіду! Із нетерпінням чекає на День народження у гості дітей і виходу у світ книги своїх поетичних «Спогадів».

З роси і води Вам, Світлано Петрівно!