«… – Сану не зречуся, церкви не залишу, – відповів спокійно, але твердо отець Іоанн.
– Тоді забирайтеся подалі від моїх очей, – сердито кинув чиновник.
З неабиякими труднощами вдалося одержати дозвіл на перереєстрацію парафії і відкриття молитовного будинку на далекій околиці Лохвиці – Ґудзюрині…», – цитати зі статті Георгія Шибанова «Подвижництво пастиря», 1999.
Про те, як самовіддано виконував свою місію благочинний Лохвицького і Чорнухинського районів, митрофорний протоієрей Іоанн ТЕРКУН – у наступних номерах «Зорі». А в даній статті дізнаємося, яким же був Дім молитви на окраїні Лохвиці? До вашої уваги спогади архімандрита КРЕМЕНЧУЦЬКОГО АВАКУМА, надані лохвичанином Анатолієм КРИВОШЕЄМ.
«…НА ОКРАЇНІ ЛОХВИЦІ БІЛИЙ БУДИНОЧОК ІЗ ХРЕСТОМ НА ДАХУ»
«Діло було у 1974 році, такому вже далекому на відстані літ, але такому близькому серцю. Саме тоді я відкрив для себе лохвицьку церкву і отця Іоанна, священика, який у ній служив. Ми з Любов’ю Захарівною Корогод, бесідуючи довгими зимовими вечорами, якось напередодні неділі надумали поїхати в цей храм. Сказано – вирішено – зроблено.
Та ніч із суботи на неділю була для мене трепетною – як-не-як у церкву вирушаємо, тут без хвилювань не обійтися. Але, відмічу, ці переживання були радісними.
…Ось ми сіли в автобусі, їдемо (із Андріяшівки Сумської області в Лохвицю. – Прим. перекл.), навколо просторі засніжені поля, а над ними – зимове небо, насуплене хмарами. Я припав до автобусного віконця і виглядаю – чи не завидніє серед безмежного білого простирадла купол храму, а на ньому хрест?
Та церква показалася очам не так скоро. Прибувши у містечко і подолавши 4 кілометри, я побачив на окраїні Лохвиці білий будиночок із хрестом на даху.
Зайшовши всередину, мій погляд прикипів до високої худорлявої постаті священика, особливо – до його вже посивілого волосся, пухнастого, рідкісної природи. Він ніби зійшов із древніх київських фресок, настільки мав величний, фотогенічний, як зараз говорять, вигляд! Одягнутий був у важкі, товсті зимові, зелені, розквітчані простим орнаментом, ризи. Перше враження, повторюсь, було приголомшливим!
Саме служився молебень і отець Іоанн читав акафіст Матері Божій, чи якомусь святому, уже не пам’ятаю. Я стояв, наче зачарований, і все поглядав на крилас, з якого матушка підтримувала мене, ошелешеного, підбадьорюючими, натхненними поглядами й жестами, а під кінець служби дала мені велику проскомідійну просфору. Я опинився на сьомому небі від радості і торжества душі. Це осяяння закарбувалося на все життя!
...Однієї зимової неділі я чекав на автобус, щоб навідатися в Лохвицю у свою завітну церкву. Повторюся, що цей храм я любив найбільше і частіше, ніж в інших, бував саме в ньому.
Ось прямую, дивлюся переді мною іде чоловік у темно-коричневій зимовій курточці, чорних галіфе, чорній шапці і бурках. Я окликнув незнайомця, він, обернувшись, кинув на мене здивований погляд. «В Лохвицю?», – запитую. «В Лохвицю», – підтверджує. Це був Михайло Павлович КОРОГОД.
Далі зі «шляху» сідаємо в автобус «Суми–Київ» і їдемо. Я надзвичайно любив провідувати лохвицьку церкву, якоюсь незбагненною силою притягувала мене ця сонячна, південна сторона. Навіть Біблія говорить: «Бог із півдня прийде, і Святий із гори, осіненої зеленню…».
У Лохвицю, в саме містечко-райцентр, як приїдеш, то в храм не зразу потрапиш – треба пройтися пішки ще 4 кілометри. Церква була загнана на околицю.
Поки долаємо шлях, переговоримо про все мислиме і не мислиме, словом, за цей час можна наговоритися і виговоритися по зав’язку!
І ось дорога пройдена, і ми ступаємо на велике просторе поле перед Молитовним домом. Церква називалася так тому, що знаходилася у звичайній жилій хаті. Подейкували навіть, що раніше, чим у неї заселилась сім’я і церква, колгосп утримував тут курятник. Але для мене, не дивлячись на все, це місце було святим, та й зараз, коли згадую, таким є і буде завжди.
До цього храму, хати-мазанки, тоді ще не обкладеної цеглою, я відчував внутрішній трепет і благоговіння. Тільки-но світанкова зоря народжувала неділю, всі мої думки і почуття линули в хату-храм на окраїні Лохвиці. Школярем, коли я ще залежав від волі батьків, не міг щонеділі дозволити собі навідувати цю Божу обитель. Та як випадала можливість – я опинявся на «висотах миру»!
«НІМБИ НА СВЯТИХ… ЗАГАДКОВО ГОРІЛИ ЗОЛОТОМ…»
…І ось ми з Михайлом Павловичем переступаємо церковний поріг. При всій зовнішній непримітності храму, внутрішнє убранство вражало своєю древністю і багатством! Німби на святих, зображених на потемнілих від часу іконах, наведені свіжою бронзовою фарбою, загадково горіли золотом, підкреслюючи давність, мудрість і величавість зображених пророків, апостолів, Богородиці і Спасителя.
Цей храм моєї юності, за влучним висловом Антонія Сужорського, при всій його тісноті, був істинно – «ширше небес»! У верхньому ярусі обабіч іконостасу із розкішним різьбленням стояли образи старозавітних пророків, у кожному по два: Мойсей і Аарон у священицькому старозавітному одіянні, і, здається, Даниїл та Ілля.
Ікони аж чорні від древності, але випромінювали настільки потужну життєву силу Світла, що вона перетворювала безбарвне повсякдення, наше звичайнісіньке життя у свято, у вагомість.
Не знаю, про що сперечаються і будуть сперечатися політики, філософи і вчені – важливості чи неважливості релігії, та я ще з дитинства на особистому досвіді усвідомив, засвоїв для себе її возвеличувальну роль для нашого роду людського, її неминущу цінність і незнищенність.
Спаситель на іконі (теж темно-коричневій від древності, виконаній у стилі українського бароко) зображений із багатьма золоченими, тонкими, гострими променями, що слалися від Його волосся. Обличчя сповнене божественного світла, спокою і безпристрасності. Дозволю собі вжити щодо ікони українське слово «променіє» світлом божественної благодаті. Саме це слово найкраще виражає місію даного образу.
Я переважно стояв, споглядаючи дивовижний Лик Христа, великі очі Якого дивилися просто в душу благаючого...
Над криласом стояла ікона (близько метра заввишки) святої великомучениці Варвари чи Катерини, вже не згадаю, здається, Катерина, бо з мечем. Зображена вона була на фоні темних хмар, крізь які все ж линув просвіток, а в ньому – Спаситель із чашею. Відблиски цього небесного сяйва торкалися обличчя великомучениці, її очей, щік, вуст, брошки, яка скріплювала на плечі деталі розкішного вбрання, що розвівалося, самого вбрання, меча – це нагадувало спалах блискавки. Дивився б, не відриваючи погляду, – настільки сильне художнє вираження ікони.
Та головною складовою духовного світу церкви був прекрасний хор, яким керувала матушка Надія, вона володіла сильним співучим альтом. Дискантом співала (не зовсім упевнений у точності) Оришка Тимофіївна Апостол. Вона носила не тільки таке церковне прізвище, але ще й володіла набагато «церковнішим» голосом. Коли починав звучати її голос, який ішов, як і належить, поверх басів, тенорів, альтів, здавалося, в Молитовному домі зникала низька стеля, розчинявся пил, оживали очима і вустами образи святих і ніби співали всі разом у цьому маленькому, але небесному за відчуттями просторі!
У матушки хор був великий, тож буяло цілковите багатоголосся. На фоні басів, що звучали октавно, дискант наче переносив тебе на привільні луги і поля, які розкинулися за стінами храму, і ти, ступаючи ними, зустрічав на самоті захід вечора, зорі ночі і схід сонця, милуючись цим одухотвореним миром Божим.
Ось який неймовірний вплив мав цей хор, що ввібрав у себе всю палітру почуттів народу, мелодії цього краю, цієї землі, столітньої, двохсотлітньої, а може, ще давнішої-древнішої.
Спів – це виражені у звуках порухи людської душі, різноманітних її станів – від горя і радості до найневловиміших і невимовних відтінків і відблисків. Це – звук гармонії небесних сфер. Побувши на літургії в цьому дивовижному храмі, ми виходили з нього оновлені, просвітлені і одухотворені. Отримавши натхнення на тижневі справи, з нетерпінням чекали наступної неділі, щоб знову зайти в цей храм-хатину, де обіймалося небесне із земним.
Ми – віруючі селяни – Михайло Павлович, Любов Захарівна Корогод і я, тоді ще школяр, найбільше із усіх храмів любили їздити сюди, в Лохвицю. Так було…».
