23 січня Указом Президента України №24/2021 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України» тренерові-викладачу Лохвицької комплексної дитячо-юнацької спортивної школи, президенту клубу із кіокушинкай карате імені Олександра Кріптова, Заслуженому тренеру України, тренеру дорослої збірної України по карате Володимиру ПРЯДЦІ присвоєно почесне звання Заслуженого працівника фізичної культури і спорту України!

 Тренер-викладач Лохвицької комплексної дитячо-юнацької спортивної школи, президент клубу із кіокушинкай карате імені Олександра Кріптова, Заслужений тренер України, тренер збірної України по карате Володимир ПРЯДКА – абсолютно не вживає алкоголь, надає перевагу компотам, які готує дружина, та є поціновувачем плову. Обожнює творчість свого видатного тезки Володимира Висоцького. Ранок разом з Мариною починають із йоги, а вечором – спільна прогулянка Сосновим парком! Більше про життєвий шлях блискучого каратиста – у нашому інтерв’ю!

– Володимире Семеновичу, які враження від нового звання, як вітали Вас підопічні?

– Телефон гарячий від поздоровлень! (усміхається). Першим привітав Президент Української федерації карате. Звання Заслуженого працівника фізичної культури та спорту України стало приємною несподіванкою.

– А хто подавав Вашу кандидатуру на це почесне звання?

– Ініціатори – і федерація, і Лохвицька спортивна школа. Спочатку кандидатів розглядають у Полтаві, на обласному рівні. Це тривало місяців 2. 

– Напевно, на отримання високих державних нагород  для тренерів впливають і досягнення його учнів?

– Звичайно. Які ти маєш заслуги, скільки в тебе чемпіонів Європи, світу і т. д.

– В якому віці Вас захопило карате?

– Ще у підлітковому. В радянський час цей вид спорту був заборонений, потім – дозволений, згодом – знову заборонений. Ми з друзями знаходили спеціальні книги, фотографії, на яких були зафіксовані поєдинки каратистів. Аналізували їх, черпали щось для себе. Хочу згадати перших тренерів – Володимира Івановича Лузана, Володимира Івановича Прилуцького, Михайла Івановича Мєдвєдєва. Вони утрьох завжди тренувалися, мені було цікаво за ними спостерігати.  Саме ці люди поставили мене на шлях каратиста. Я займався у Михайла Івановича ще й боротьбою.

Під час служби в армії займався карате у спортивній школі Санкт-Петербургу 1,5 роки. Після служби їздив 5 років у Полтаву на тренування, де моїм наставником був Олександр Кріптов, його ім’я носить і наш клуб по карате. 

 – Як Ви стали тренером?

– Спочатку я збирався стати тренером по футболу, бо любив цю гру. Але карате взяло верх. Після Санкт-Петербургу я повернувся у Лохвицю.

Як каратист, я не знаходив підтримки. Мені не дозволяли їхати на змагання: мовляв, як це – бити людину?! Перший секретар райкому комсомолу Юрій Рома – перша людина, яка повірила в мене і в цей вид спорту. Вперше ми поїхали на змагання в 1991 році в Донецьк. І так поступово, поступово карате викликало зацікавленість, а згодом набуло популярності в Лохвицькому районі.

На сьогодні у секції займаються близько 120 учнів.Зауважу, лохвицькі каратисти – мабуть, єдині в Україні, які за 10 років офіційних виступів на чемпіонатах Європи, не несли на собі тягар фінансових витрат. Як правило,  на це  виділяли кошти Лохвицька райдержадміністрація, міська рада та спонсори.

 Наприклад, для участі в змаганнях у Данії, свого часу,  я позичав 70 тисяч гривень. Бо якщо  даю дитині обіцянку – пройшовши у збірну команду України, подальші змагання для тебе – безкоштовні, то обманути я не маю права – тож знаходжу небайдужих спонсорів

.До карантину ми встигли виступити на Чемпіонаті Європи у Празі. Незабаром має відбутися Чемпіонат світу у Сентеші (Угорщина).

– Володимире Семеновичу, за якими критеріями Ви відбираєте учнів? Можливо, хтось бажає, але не дозволяє здоров’я?

– Здоров’я – це основний критерій. Буває, мене батьки запитують, чи вийде в дитини освоїти карате? Я переконаний, якщо буде стабільна відвідуваність тренувань – усе вийде.

Зараз знову спостерігаю тенденцію, що молодь неабияк повертається до спорту, стає прихильником здороого способу життя. Думаю, цьому сприяють спортивні майданчики, зали, яких багато з’явилося в Лохвиці і в районі.

 – У Вас уся родина – спортивна?

– Так. Дружина Марина – легкоатлетка, синам до вподоби карате. Старший Саша уже працює тренером у Ромнах. Радмір і Тімур – також ідуть по моїх стопах.

Але якби в мене була донька, то категорично заборонив би їй займатися карате.

– Не можете спокійно дивитися, як дівчата б’ються?

– Не легко (усміхається). Хоча маю учениць. Є серед них чемпіонки. До дівчат більше жалю – це ж майбутні мами. Під час тренувань вони одягають нагрудники. Та був казус, що одній дівчині його пробили.

 Дівчат і хлопців розділяють з 11 років, а до цього вони і тренуються, і змагаються разом.

– А в чому перевага карате? От для Вас на другий план відійшли футбол, боротьба…

– Боротьбою я й тепер займаюся. Але якщо ти хочеш стати професіоналом, то маєш обрати один напрямок і цілком присвячувати себе вдосконаленню в ньому.Кіокушинкай відрізняється від інших видів карате тим, що для здобуття кожного поясу, потрібно виконати відповідну програму. Наприклад, ти здав на помаранчевий пояс, потім завойовуєш синій, та для цього повинен знову виконати нормативи, які вимагає помаранчевий, і синій. Далі – жовтий… І все так само, тобто ти завжди маєш знати всі попередні програми.

Коли я здавав на коричневий пояс, тренувався 9 місяців, тоді вартість атестації була 150 доларів. Якщо не здав – грошей ніхто не повертає. Один чоловік аж 8 разів намагався вибороти цей пояс. Запитую його: «Чи ти такий багатий?» (сміється). Ще я перебивав 15 черепичин…

– І як рука?

– Нормально. З часом у каратистів притуплюються больові відчуття. У мене є учні, які з поламаними ногою або рукою вигравали бої. 

 – Яка філософія карате як бойового мистецтва?

– Воно прийшло в Європу із Японії. Каратисти дотримуються «Сили клятви», своєрідного кодексу: поважати старших, дотримуватися слова, самовдосконалюватися, бути чесним, протистояти насильству. Чемпіони є і будуть, а для мене головне – виховати людину!

Доводилося відчислити чемпіона Європи через те, що не міг визначитися між карате і футболом. Обманював мене, заперечуючи свою футбольну діяльність. Справа в тому, що погнавшись за двома зайцями, дитина заганяє себе до знемоги! І не стане ні футболістом, ані каратистом. Я не змушую відвідувати карате, просто зроби вибір – і все. Крім того, якщо підопічний говорить неправду мені, він так само вчинить із батьками, друзями…

– Тобто, критерієм відбору є не тільки здоров’я, але й моральні якості?

– Я не відразу відраховую. Звичайно, спочатку проводжу бесіду з учнем, якщо він не бажає виправляти свою поведінку – тільки тоді вдаюся до радикальних кроків. Взагалі, зараз молодь сама собі на умі (усміхається). Наприклад, елементарно: говорю хлопцям, щоб у приміщенні знімали головні убори. А вони ж бачать в Інтернеті чи по телевізору, що кумири не знімають, значить, можна і їм так (сміється).

У нашому клубі діють жорсткі правила. Якщо учень вживає пиво, він відраховується. Був прикрий випадок: хлопець перспективний, пройшов відбір до Європи, але я побачив фото, на якому видно, як він вживає алкоголь. В результаті, хлопця довелося відрахувати. У мене такий принцип: краще я сьогодні втрачу одного чемпіона, ніж завтра десять. Без дисципліни не буде результату!

– На тренуваннях не обходиться без сліз підопічних?

– Бувають і сльози, і носи розбиті…

– Батьки не телефонують Вам із невдоволенням?

– Ні. Діти усвідомлюють, куди вони прийшли і всі можливі наслідки. Крім того, спорт загартовує, і в житті вчить людину не здаваться, знаходити вихід із ситуацій.

– Володимире Семеновичу, Ви радите своїм учням дотримуватися певного раціону?

– Суворого раціону немає. Я колись говорив своїм колегам по збірній України, що підготую чемпіона світу без спеціального спортивного харчування чи добавок. Все це  можна замінити розробленими тактичними ходами, добре вивчивши всі навики своїх суперників.

А щодо допінгу, то чемпіонів і призерів після змагань прямо з татамі швидко забирають на перевірку. Але що до моїх вихованців, то колеги-тренери жартують: «Лохвицьких можете не перевіряти! Вони крім макаронів нічого не їдять!» (сміється).

 – Які маєте подальші спортивні плани?

– 20 лютого збираємося їхати на змагання за Кубок Києва, далі – Чемпіонати України у різних вікових категоріях. Влітку – Чемпіонат світу, Чемпіонат Європи в Грузії, де я, як тренер збірної України, маю бути.

– Своїми досягненнями Ви з учнями прославяєте рідну Лохвицю і піднімаєте престиж міста.

– Зараз Лохвицю знають. Раніше не могли й вимовити правильно, казали «ЛохвІца» (сміється).

Часто на змаганнях судді і учасники диву давалися: як це – постійно виграють каратисти з якогось містечка!  Не з Києва, не з Полтави…Пам’ятаю, колись у Херсоні брали участь у змаганнях, на які прибув тренер Джекі Чана. Фаворитом вважалася херсонська команда. І коли Лохвиця зайняла першу сходинку, а Херсон – другу, здивуванню не було меж! (сміється).