4 липня у Лохвиці поховали Костянтина Мандрику, 33-річного старшого солдата ЗСУ, стрільця. Він загинув 2 липня в селі Уди Золочівської громади Богодухівського району Харківщини. Під час ворожого артилерійського обстрілу Костя отримав несумісне з життям поранення.4 липня у Лохвиці поховали Костянтина Мандрику, 33-річного старшого солдата ЗСУ, стрільця. Він загинув 2 липня в селі Уди Золочівської громади Богодухівського району Харківщини. Під час ворожого артилерійського обстрілу Костя отримав несумісне з життям поранення.
О 13.40 десятки лохвичан вишикувалися у живі коридори від перехрестя вулиці Героїв України з вулицею Сенчанською до перехрестя з вулицею Шевченка. І від вулиці Шевченка до вулиці Сковороди, де жив Костянтин. Вийшли цілі колективи підприємств і установ, окремі громадяни, які прочитали оголошення в соцмережах. Перед наближенням чорного бусика люди стали на коліна, рух транспорту зупинився. Під колеса кидали живі квіти.
Біля рідної домівки героя заупокійну службу відправили троє священиків Православної церкви України. Тіло Костянтина було так пошматоване, що труну не відкривали. Голосили над нею рідні, ховали повні сліз очі чоловіки. Стояли в почесній варті зі зброєю в руках солдати. Зібралося до трьох сотень людей, у тім числі земляки з Білогорілки.
Костянтин народився 25 жовтня 1988 року в селі Білогорілці. Після школи закінчив Полтавське ПТУ №3, отримавши спеціальність слюсаря. З 25 жовтня 2007 року по 22 жовтня 2008 року перебував на строковій військовій службі в лавах ЗСУ. Пізніше, одружившись, перебрався до Лохвиці. У нього з дружиною Наталією народилася донечка Мілана, нині п’ятикласниця.
5 квітня 2022 року був мобілізований до лав Збройних сил України. Мав звання старшого солдата, служив на посаді стрільця. 2 липня 2022 року під час ворожого артилерійського обстрілу отримав осколкове поранення, несумісне з життям.
– Костя – дуже чуйна людина, – не може говорити про учня в минулому часі його класна керівниця Людмила Паламарчук. – Він завжди готовий прийти на допомогу й підтримати інших. Завжди брав дуже активну участь у шкільному й позашкільному житті. Був організатором різних заходів, спортивних змагань. У Кості не було висловів «не можу» і «не хочу». Дивився на зроблене колективом зі сторони й казав: «А давайте отак, по-іншому, спробуємо!» Це справжній патріот своєї країни. Дуже важко сприйняти його загибель. Не вірилося до останнього. Мої учні – це мої діти. Костя зі своїм класом закінчив школу 2004-го. Зараз ніби бачу, як вони танцюють вальс на випускному вечорі. Випускників тоді в мене було семеро, з них двоє хлопців.Костя – енергійна, життєрадісна людина. В нього були світлі плани на майбутнє щасливе життя. Він дуже цінував дружбу, завжди підтримував друзів. Став чудовим татом, вірним чоловіком. Це ніби сонечко, яке світило й зігрівало всіх, хто поруч. Буваючи в Білогорілці, завжди приходив до школи, провідував учителів.Дуже любив читати, захоплювався технікою.Ми спілкувалися востаннє 25 березня. Скільки світлості, бажання жити, доброти й поваги було в його очах! На другий день війни він прагнув стати на захист своєї країни.
– Пам’ятаю, як Костя, такий маленький, прийшов у перший клас, – продовжує Анатолій Храпаль, його перший учитель. – Бачив хлопця востаннє на похороні на початку війни. Такий і залишився, як був у дитинстві, – прямолінійний, щирий, відкритий, справедливий…Учився добре, давалися всі предмети. Не боявся нічого. Завжди задавав мені такі питання, які інші задавати боялися. А поганого нічого про Костю згадати не можу. Кажуть, і загинув, прикриваючи під час вибухів якогось лубенського хлопця. Білогорільських і лохвицьких хлопців, яких призвали тоді ж і які служили з Костянтином, якраз відпустили додому, зробивши ротацію. Можливо, міг би зараз відпочивати й залишитися живим.
Траурна процесія крокує на Іванівський цвинтар. Щойно труну ставлять біля могили, солдати тричі залпами стріляють у небо. Над труною тримають прапор України й передають його мамі Людмилі Петрівні.
– 24 лютого рашисти почали скидати бомби на наші міста і села, українці почали ховати своїх героїв, – закликав назавжди зберегти в серцях пам'ять про Героя міський голова Віктор Радько. – А вже 25 лютого, коли рашисти знаходилися за 30 км від нас, Костя вже був на захисті нашої громади. Як і інші мисливці, він узяв рушницю і почав охороняти громадський порядок у нашому місті. Він був дуже доброю й порядною людиною. Дякуючи йому й таким хлопцям, ми не маємо сьогодні покидьків на нашій землі.Після християнського обряду туну опустили в могилу. Жінки ридали. Чоловіки хнюпилися. Всі знову і знову лаяли російських агресорів, які осиротили чергову українську сім’ю та обірвали її плани на мирне щасливе життя.
С. НІКОНОВ
