Григорій Сковорода – це втілення духу і мудрості України, наш Першорозум, учитель істини й духовного життя. Г. Сковорода – реальна і містична фігура, праведна і мудра, він народний улюбленець, як і геніальний Тарас Шевченко.
3 грудня 2022 року світ відзначатиме 300-річчя від дня народження нашого земляка, філософа, учителя Григорія Савича Сковороди. Цій події присвячується дане дослідження.
Увічнення пам’яті філософа Г. Сковороди стало актуальним вже на початку ХХ століття.Про те, що «имя Сковороды малоизвестно» писалося у місцевій газеті «Утро» 5 березня 1914 року. Мова йшла про ідею створення пам’ятника Г. С. Сковороді до 120 років від дня його смерті. Замітка такого змісту сповіщала: «На днях состоялось экстренное земское собрание в Лохвице. На этом собрании была, между прочим, рассмотрена просьба жителей местечка Чернухи Лохвицкого уезда о том, чтобы земство возбудило ходатайство перед правительством о разрешении открыть повсеместный в России сбор пожертвований на постановку в Чернухах, родине украинского философа Г. С. Сковороды, памятника последнему. Вопрос вызвал любопытные дебати. Гласные Сенютович-Бережной и Орбелиани высказались против по той причине, что имя Сковороды малоизвестно…».
Дебати закінчились перемогою прибічників встановлення пам’ятника, однак збір пожертвувань так і не розпочався. Перешкодила Перша світова війна.1921 рік. Лохвицький повітвиконком прийняв рішення на відзначення 200-річчя від дня народження земляка, філософа і поета Григорія Савича Сковороди встановити у повітовому центрі пам’ятник засобами громадської будови. Голова повітвиконкому Степан Кузьмич Луценко взяв на себе клопотання про це в губернії. У Лохвиці була створена ювілейна комісія по вшануванню пам’яті Г. Сковороди під головуванням завідуючого відділом освіти. До її складу увійшли представники установ і організацій. Голові комісії завдання – відшукати скульптора у Києві. Всім організаціям і установам повіту поставлено завдання щодо віднайдення коштів для будови. Складено план роботи і кошторис.Ця відозва знайшла широкий відгук.
Вшанування 200-річчя від дня народження Г. С. Сковороди стало громадською справою, будівництво пам’ятника – громадською будовою. Святковий номер лохвицької газети «Вісті» від 23 грудня 1922 р. сповіщав про те, що з різних куточків Лівобережної і Слобідської України надходили кошти, будівельні матеріали, книги тощо. Наводився список установ, які сприяли встановленню пам’ятника і проведенню свята: Лохвицьке ЕПО виділило 15 пудів жита за ремонт музею; повітовий земвідділ – 2,5 пуда заліза для покрівлі і 3 пуди цвяхів; Лохвицька контора Роменської філії спілки товариств – 30 аршин бязі; 20 листів скла, 40 пудів алебастру, 2 замки і нових книг на 1200 крб; Лохвицький цегельний завод – 300 штук цегли, пісок, глину, щебінь; повітпродком – 5 бочок цементу; повіткомунгосп поставив огорожу біля музею і пам’ятника; Лубенська філія споживчого товариства надіслала 30 тис. крб., Вукоопспілка (Харків) – 25 тис. крб., «Україна-банк» (Харків) – 25 тис. крб., спілка сільськогосподарських товариств Київщини – 10 тис. крб., Лохвицький шкіряний завод – 10 тис. крб., Сенецьке товариство «Просвіта» – 5 тис. крб., Київський зовнішторг – 5 тис. крб. Багато установ і закладів передали чималу кількість книг, в т. ч. і про Г. Сковороду. Так, київське товариство «Село-книга» подарувало музею і бібліотеці книг на 86 тис. крб., Київська філія державного видавництва – книг-портретів на 26 тис. крб.
Було оголошено конкурс на проект монумента Г. Сковороді в Лохвиці. За умовами конкурсу це мало бути погруддя на постаменті «из серого», дикого, как тогдашняя жизнь, камня».
За спогадами скульптора, що на той час проживав у Ромнах, Івана Петровича Кавалерідзе, можна відтворити атмосферу підготовки до свята: «Образ Г. Сковороди полонив мене одразу, коли прочитав у газеті, що в Лохвиці та Чорнухах до 200-річчя Г. Сковороди буде встановлено його пам’ятники і оголошується конкурс. Це окрилило мене. Все навколо стало таким сонячним, світлим, радісним… Коли проект пам’ятника був закінчений і запакований у дерев’яну коробочку, коробочка покладена в мішок, в мішок закинутий на плече, переді мною відкрилась дорога до Сковороди лохвицького… Яке ж ти красиве, вічно молоде, нестаріюче життя зі своїми несподіванками і сюрпризами! Звичайно, будуть у мене ще і розчарування і страждання, але всьому свій час. А зараз я сповнений сил і проектів».
Серед трьох проектів, що були представлені на конкурс, саме проєкт І. Кавалерідзе припав до вподоби членам комісії, хоч це був скульптурний пам’ятник, а не погруддя, як планувалося. І хоча був брак коштів і матеріалів, та вирішили спорудити пам’ятник саме за проектом Кавалерідзе.
Про свою роботу по виготовленню пам’ятника у Лохвиці І. Кавалерідзе згадував: «Відвели мені велику кімнату в школі, і я почав. Працював з великим натхненням. І до осені пам’ятник для Лохвиці і погруддя для Чорнух були готові. За роботу я одержав тоді 9 пудів пшениці, а формовці Орленки з Києва – 11, а всього 20 пудів. Брати Орленки 5 пудів віддали візникові за те, що він їх 6 пудів відвіз до Києва. (У одному зі спогадів Іван Петрович уточнює, що він особисто отримав два пуди зерна, решта сім – пішла на будівельні матеріали і форми тощо).Встановили пам’ятник і погруддя, стали чекати дня відкриття».
Струнку босоногу фігуру мандрівного мислителя з піднятою в глибокій задумі головою встановили на постамент поруч із будинком, де, за народною пам’яттю, знаходилась півтора століття тому школа для дітей простолюдинів. Босоніж, із торбою, свитиною та сопілкою прийшов знову Григорій Савич до лохвичан. Виліплена скульптором із глибоким філософським змістом фігура Сковороди підкреслювала близькість його до народу, до рідної землі. «Пам’ятник гарно поєднувався з навколишнім оточенням – музеєм, бібліотекою і міським театром» писав І. Кавалерідзе. Саме таким побачили його земляки і численні гості Лохвиці.
23 грудня 1922 року о 12 год. відбулося урочисте відкриття пам’ятника. І. Кавалерідзе згадував: «Це було справжнє свято української культури, свято звільненої творчої думки… Люди заповнили всю площу перед пам’ятником. Тут були не тільки жителі Лохвиці, а і навколишніх сіл, сусідніх районів... У багатьох у руках були брошури, видані з нагоди свята. Жінки, стояли на возах і піднімали на витягнутих руках своїх дітей… Все це і листівки з фотографіями пам’ятника надавало події особливу урочистість». То було всенародне свято. Пам’ятник філософу і поету відкрив голова повіткому С. К. Луценко, ініціатор встановлення монументу в Лохвиці. Його промова «Кому ми ставимо пам’ятник», за спогадами І. Кавалерідзе, вразила лаконічністю характеристики життєвого подвигу Сковороди, його драматизм, турботу про народну освіту. Вона того ж дня була надрукована у святковому номері повітової газети «Вісті». «Дивись, великий земляче, – говорив С. К. Луценко, – як зерна, що сіяв ти ціле життя, зійшли…». Промова закінчувалася словами: «Філософа-вчителя від «чорної кістки» ми сьогодні піднімаємо на постамент.
Урочистості з нагоди відкриття пам’ятника Г. Сковороді у Лохвиці закарбувалися у пам’яті очевидців і учасників надовго. З листа директору Лохвицького музею від Паперного Давида Ілліча, вчителя з Донбасу, який у голодні роки 11-річним хлопчиком опинився у Лохвиці, і у статусі вихованця сиротинця читав вищезгаданий вірш на відкритті пам’ятника: «Наївні і малописьменні рядки якогось місцевого поета викарбувалися в моїй пам`яті назавжди… Яке то було свято! Вся Лохвиця зібралася біля театру (народного будинку). Тут же був і якийсь музей... Дуже урочисто відкривався пам`ятник. Хор із дівчат і юнаків у національному одязі співав «Повстаньте, гнані і голодні…» Потім якийсь промовець сказав: «Ось твої сходи…» Покривало спадає і ми побачили Григорія Савича Сковороду…»
У 1972-му на відзначення 250-річчя від дня народження Григорія Сковороди пам’ятник перелили в благородну бронзу — на віки.Сьогодні і в Україні, і у США споруджено кілька пам’ятників Григорію Сковороді. Але найперше творіння І. Кавалерідзе має чи не найбільшу художню цінність – напрочуд вдалий задум, майстерно втілений талановитим скульптором у 1972 році в бронзу, пам’ятник і сьогодні вражає своїм глибоким філософським змістом.
Протягом століть cформовані ціннісні пріоритети нашого народу, завдяки яким він зберіг свою ідентичність, зміг протистояти політиці денаціоналізації в умовах чужоземного поневолення і розвинути свою національну культуру, посісти гідне місце у світовій співдружності народів. Цим значною мірою ми завдячуємо українському філософу і вчителю, видатному мислителю доби Просвітництва Григорію Савичу Сковороді. Насправді незаперечним аргументом духовної спорідненості лохвичан із Григорієм Сковородою став величний пам’ятник мислителю і поету роботи Івана Кавалерідзе. Сталося це на народній хвилі вшанування пам’яті філософа в його двохсотий рік народження – у 1922-му. Дякуючи рішучості і наполегливості місцевої громадськості та ініціативності керівництва повіту у Лохвиці, бажанню творити прекрасне на своїй рідній землі, було встановлено перший у світі пам’ятник українському філософу, вчителю і поету Григорію Савичу Сковороді.
Саме завдяки лохвичанам, а не Постанові Раднаркому «Про увічнення пам’яті Г. С. Сковороди», де мова про відзначення ювілею в Лохвиці чи Чорнухах взагалі не йшла, і рішення про спорудження пам’ятника в Лохвиці не приймалась. Ця подія згуртувала лохвицьких однодумців, розширила коло учасників за межами повіту, надихнула на творчість, розвиток, бажання пізнавати, отримувати насолоду від дотику до прекрасного. Пам’ятник Г. Сковороді став для його автора щасливим дітищем, а для нас – національним шедевром високого мистецтва.
Оксана Савченко, вчителька історії Лохвицької гімназії №1,Тетяна Карась, учителька історії Млинівської філії Лохвицької гімназії №1
