Лохвичанин Віктор Семеренко більшу частину трудового життя викладав фізкультуру в Лохвицькому медучилищі. З-поміж усіх видів спорту, якими займався, найбільших успіхів досяг у шахах. І нині полюбляє грати із друзями та знайомими, продовжує успішно виступати на змаганнях місцевого рівня. Віктор Миколайович відповів на питання «Зорі» та розповів цікаві історії про своє життя, про своїх товаришів-спортсменів. 7 жовтня йому виповнюється 75 років.
– Вікторе Миколайовичу, розкажіть свою спортивно-трудову біографію.
– Навчався на факультеті фізвиховання Чернігівського педінституту і займався в молодості багатьма видами спорту – гімнастикою , плаванням, легкою атлетикою, футболом, баскетболом. У студентські часи щороку грав у шахи в чемпіонатах міста й області та входив у шістку кращих. 75-го став чемпіоном Чернігівської області у профспілкових змаганнях. Отримав звання КМС, набравши 9,5 очок при потребі набрати 7,5 (тобто 9 перемог і 1 поразка при грі серед 12 учасників).Після інституту я 75-го працював у Гадячі, був чемпіоном цього міста. Їздив із учнями-школярами на різні змагання. Якось зустрівся з директором Лохвицької спортшколи Антоном Анцибором, той запропонував мені та моїй дружині роботу і квартиру в Вирішальному. З Антоном Кириловичем ми товаришували зі шкільних років, коли їздив на учнівські змагання. Тож довірився, звільнився з Гадяцької школи і приїхав у Вирішальне. Але там директор школи заявив, що дружині робота є, а мені немає, бо в село після закінчення факультету фізвиховання педінституту повертається дружина агронома. Як було тягатися з начальством? Тож нас із дружиною запросили на роботу до Їсківців, де саме добудували новеньку школу.
У Їсківцях ми з дружиною пропрацювали 2 роки. В Лохвицю їздили двічі на тиждень. Щоб повернутися на уроки вчасно, доводилося виїжджати о 5 ранку. Тож коли мені запропонували працювати в медучилищі, а дружині у Лохвицькій ЗОШ №2, ми одразу погодились. Згодом і дружина, яка була однією з кращих учителів математики, перейшла до медучилища. І так – до пенсії…
– Кажуть, Ви закинули великий спорт після якоїсь несправедливості на змаганнях…
– Так. Двічі я виходив у фінал чемпіонатів Полтавської області. А вже у 77-му закинув шахи. Пізніше грав, звичайно, на любительському рівні, на рівні Лохвицького району, виступав за медучилище.Кинув шахи після другої участі в обласній особистій першості. 75-го я зайняв 6 місце. Міг би й вище, та не взяв із собою документів, які підтверджують звання КМС. 76-го виборов 4-те. У положенні про змагання було написано, що на республіканські змагання поїдуть ті, хто виборе 5 перших місць. Але мене не взяли. Я образився.Потім я грав у першості України за листуванням, вийшов у півфінал, 10 партій вигравши і 5 зігравши в нічию. Грати було цікаво, ходи пересилали на поштових картках, які коштували по 3 коп. Відповідь треба було дати протягом 3 днів. Але після виходу в півфінал мені не надійшло запрошення до подальшої гри. Таке розчарування призвело до того, що я знову закинув шахи. Почувши мою заяву, Антон Анцибор обурився: «Доведи, що ти можеш, а потім можеш і не грать!» Я взявся. Перші змагання грали під запис, по півтори години на партію. Було 14 учасників, у мене 13 перемог.Віктор Миколайович захоплено згадує поїздки на змагання, несподівані виграші й дивні поразки.
Він чудово пам’ятає своїх учнів, із якими їздив на змагання у 27-річному віці. Наприклад, десятикласницю, яка вдома показувала високі результати та мала «чоловічий» розрад. Однак на виїзді вона програла 7 партій, а виграла лише одну. Тоді як учитель – навпаки, виграв 7 і програв одну.
Займався він також легкою атлетикою, багатоборством на ГПО (підтягування та ін. гімнастичні вправи, плавання, стрільба, метання, ривок гирі та ін.).Несправедливість на шляху спортсмена траплялася часто. Тоді як директор спорт школи Антон Анцибор усіляко підтримував Віктора Миколайовича, дехто з кураторів спорту Лохвиці недолюблював.
Якось лохвицька команда з Віктором Семеренком (тоді він був чемпіоном району) у складі виборола на друге місце у обласній спартакіаді, де брало участь 25 команд. Але замість того, щоб зустріти призера з оплесками й квітами, його оголосили… переможеним.
– Якось мене не запросили на змагання. У п’ятницю після уроків повертаюся додому. Бачу біля спортшколи автобус і знайомі лиця. Зустрічаю шахіста Яковича із Гаївщини. Той дивується, що чемпіона не запросили на спартакіаду в Миргород. «Та поїхали!» – вмовляє.
А я: «Як це так? Я ж не збирався, нічого з собою немає» – «Та в мене все є: гусак, літр самогону, в кишені 300 рублів». Я подумав: чому не поїхати відпочити? Організатори поздки сказали якісь відговори, чому мене не запросили, і тут же запропонували їхати.В автобусі їхали волейболісти, тенісисти, шахісти – всі наші делегати спартакіади. Ми з Яковичем сіли на заднє сидіння. Він уже по дорозі пропонував випити. Як водиться, за зустріч, за шахи… Але я поставився до пропозиції стримано – на змагання ж їдемо!
Оселилися в готелі навпроти стадіону. Удвох у номер. Ми гадали, що змагання почнуться завтра. Тому дістали гусака та й сіли вечеряти. Настала 6 година вечора. Було смачно й весело. І тут заходить Литвин: «Шо таке?!» – «Вечеряєм» – «Як вечеряти, коли через півгодини грати?» – «Яка гра в день приїзду?» – «Шоб через півчаса були в технікумі!»
Виходимо з готелю. Пиво з бочки на розлив продавали через дорогу – як же його минеш? Якович заявляє: «Хочу бочкового пива». Як я не відмовляв, він усе ж випив бокал (а перед тим був самогон).У першому турі нам випало грати з миргородцями. Мій супротивник злякався дивних комбінацій, але потім видалив багато моїх фігур. А Якович заснув за дошкою. З нами грала і виграла ще Валентина з Яхників, тому команда наша повністю не провалилася.До мене підійшов знайомий суддя: «Твого товариша я зняв зі змагань». Я пояснив, що ми не планували грати того дня. Яковича замінили на Володимира Кузьменка, якого терміново викликали з Лохвиці. Він наступного дня відіграв чудово, виграв майже всі партії. Вигравав здебільшого і я. Ми зайняли б перше місце, аби гравці з Миргорода й Лубен не домовилися про нічию. Тільки б Лохвиця не виграла! І ми вибороли друге місце серед 25 команд.
Але в Лохвиці один «хороший чоловік» пустив плітку, буцім лохвицька команда не перемогла тільки через пияцтво. Про те, що справді п’яним був тільки мій товариш і про змову суперників ніхто не згадав. Це остаточно відбило в мене бажання грати на змаганнях, і досі беру участь лише в місцевих дружніх іграх, нікуди майже не їжджу. Хоча після того в Лохвиці було багато хороших шахістів, але командою на обласних змаганнях вони рідко піднімалися вище 9 місця.Пізніше я все-таки грав на виїзді, але рідко. З командою медучилища пару років підряд ставав чемпіоном Полтавщини серед медиків. Також ставав чемпіоном області серед педагогів, вигравши 13 із 13 партій.
– Чи були у Вас особливо пам’ятні перемоги?
– У Липовій Долині грали команди Липової Долини, Гадяча, Лохвиці й Недригайлова. У нашій команді грали я, Володимир Карась, Володимир Пащенко, Володимир Лесюк і Володимир Кузьменко. У Недригайлова ми виграли 10:0, у Липової Долини 9:1, а в Гадяча 7,5:2,5. Степанович на 3 дошці здобув 10 перемог у 10 партіях. Мене по-особливому підтримав капітан команди Володимир Кузьменко, і я також виграв 10 із 10.
– Чи жалкуєте, що не залишилися у великому спорті?
– Мені самому не пощастило реалізувати себе як спортсмена у зрілому віці. Але коли в медучилищі вчилися здібні студенти Володимир Пащенко, Ігор Гаркушка, я ніби компенсацію отримав. Ми брали участь у престижних змаганнях. Наприклад, у Миргороді змагалися 25 технікумів Полтавщини. Ми стали другими, поступившись 1:2 тільки Полтавському політехнічному технікуму.Років 15 тому перед подібними змаганнями я говорив своїм студентам: на перемогу й не розраховуйте, боріться за 7 місце! У результаті вони впевнено «робили» усіх, із ким зустрічалися.Я не мав достатньо часу на великий спорт, адже щоб серйозно займатися шахами, треба виділяти на це 6–8 годин на день. А я щодня проводив заняття в медучилищі, а щовечора йшов на тренування з волейболу, баскетболу чи настільного тенісу.Із нащадків пристрасть Віктора Миколайовича до шахів перейняв онук Артем. Він проживав кілька місяців після початку війни у Мексиці, опановував гру за подарованою дідусем книгою «Курс Дебютів» екс-чемпіона світу Гаррі Каспарова. Із дідусем зв’язується по «скайпу». Артем танцює, співає, грає театральні ролі. І навіть грав на сопілці на центральній площі Мехіко. А у шахи виграє не лише у однолітків, а й у свого тренера. У Києві навчався лише на «12» і «11». Нині переїхав до Швейцарії, де попри зайнятість у своєму юному віці сам заробляє гроші – знімається в кіно, перекладає з англійської. При цьому вивчає німецьку мову.
С. НІКОНОВ
