– Спочатку це була Лохвицька загальноосвітня школа № 1, потім – гімназія № 1, а з цього року – ліцей № 1, – розповідає історію свого життя Надія Волторніст.

– Чому Ви обрали саме професію педагога? Хтось у родині ним був?

– Я, мабуть, із тих людей, хто ще з дитинства мріяв бути вчителем. Я росла у селі, спочатку у Гирявих Ісківцях, потім у Млинах. І в моїх очах учитель був особливою людиною. Грамотною, інтелігентною, помітною особистістю в селі, яку поважають, до якої прислухаються. Ось і мені дуже хотілося бути такою.

Моя мама, Катерина Василівна, дай Боже їй здоров’я, це підтверджує: «Надя завжди хотіла бути вчителькою, ще з дитинства».

– І саме вчителем початкових класів?

– Тоді, коли я закінчила 9 класів (а закінчила їх із відзнакою), вибір Лебединського педучилища був швидше прагматичним кроком і для мене, і для батьків. Я сідала у Млинах на прямий автобус до Лебедина. Навчання для мене було безоплатним. Це і зумовило мій вибір.

– Через роки не приходила думка, що життя могло б скластися інакше? Не розчарувалися у виборі професії?

– Звісно, що тоді очима дитини мені вимальовувався такий собі безтурботний образ вчительки: ти гарненька, із зачіскою, до тебе всі вітаються…

Зараз, звісно, я бачу цю професію інакше. Я ж не знала, скільки за нею стоїть відповідальності і переживань. Однак я ніколи не шкодувала за свій вибір.

– Надіє Миколаївно, Ви пам’ятаєте свій перший урок, свій перший клас?

– Тоді, у 1999­му, у першій школі, де директором була Наталія Іванівна Лисенко, мені відразу дали четвертий клас. Це не з першокласниками літери вчити. Там потрібно багато знати, бо там і географія, і біологія… Словом, пам’ятаю, як я постійно заглядала в конспект на уроці, щоб нічого не пропустити, вичитувала кожне слово. Було трохи лячно. Зараз про це згадую з посмішкою.

– За 27 років роботи, як на Ваш погляд змінилася школа?

– О, за цей час скільки змін відбулося і відбувається, що за ними не встигаєш. Я ж прийшла у школу, коли у нас були лише дошка і крейда. Та ще різні картки, розфарбовки. Порівняйте із сьогоденням: сучасними гаджетами, соцмережами, штучним інтелектом…

– Це в технологічному плані.

– Так. І в методичному також. Мені випало лише рік, отой перший із четвертокласниками, працювати за звичною методикою. А потім я 20 років навчала дітей за напрямком «розвивальне навчання», де нахил був більше у бік математики. Доводилося і самій навчатися на різних курсах, і дітей цьому навчати. Взагалі виклики були, є і будуть. Тому вчителю доводиться увесь час навчатися чомусь новому.

– Діти теж змінюються?

– Я ж працюю з дітьми з несформованим світоглядом. Для мене маленька дитина – білий лист, на я кому я пишу кольоровими фарбами. І я б не сказала, що сьогоднішні мої початківці дуже сильно різняться від своїх ровесників двадцятирічної давності. Вони такі ж безпосередні, невимушені, по­дитячому наївні, допитливі. Чомучки були і тоді, і зараз. Моє завдання – відкрити їм світ знань.

Жорстокішими вони стали хіба що до ворога. Це дійсно так, бо він заважає їм нормально навчатися.

– А Вам проводити уроки…

– Так. Зараз працювати набагато важче. Ти готуєшся до уроку, плануєш якийсь дослід, а тут тривога. Ми буквально ловимо моменти, щоб навчатися офлайн між повітряними тривогами.

Мабуть, сьогодні я ще більше усвідомлюю, що школа – це не лише знання. І що вчитель – теж воїн на своєму полі бою.

Зараз і діти не ті, що були до війни, і сприймають її по іншому. Тому відповідне ставлення і до ворога. Я вважаю це нормальним. Це правильно.

– Надіє Миколаївно, Ви говорите, що час диктує постійні зміни в школі. То і вчитель має йти в ногу з часом.

– Я вважаю, що вчителю важливо ніколи не переставати вчитися. Бо і школа змінюється, і діти теж. Науково­технічний прогрес розвивається дуже швидко. І якщо не йтимеш із ним у ногу, ти і дітям будеш нецікавий. Так я відповідаю тим, хто мене запитує: «Навіщо педагогу з таким стажем іще навчатися?»

Сьогодні тут для вчителя є широкий вибір. Я записуюся на різні курси, які мені цікаві і після яких я почуте втілюю у своїй роботі. Вчуся у своїх колег.

І це нормально. Мені здається, що саме так має розвиватися сьогодні освіта: «Не я знаю краще, а ось я спробував, тому поділюся з тобою. А ти спробував своє, то поділися зі мною».

– І Ви ділитеся своїм досвідом?

– Так. Кілька років я перебуваю в спеціальній дослідницькій групі «Інструменти ефективного навчання» при Полтавській академії неперервної освіти. Разом з колегами ми написали посібник «Навчаємо. Досліджуємо. Відкриваємо можливості всім.» Там у мене окремий розділ. Співпрацюю STEM­відділом Києва. STEM­освіта в початкових класах — це підхід до навчання, який поєднує науку, технології, інженерію та математику через практичні дослідження та гру. Я його вже сім років впроваджую через уроки самоосвіти. Такого, до речі, ніхто в колишньому Лохвицькому районі не практикує.

Навесні мене взяли в хаб Малої академії наук «Цифровий простір педагога», де я навчаю своїх колег на різні теми, що корисні в педагогічній практиці. Тож і сама навчаюся, і своїм досвідом ділюся.

– От що, на Ваш погляд, є серцевиною, стрижнем у Вашій роботі як педагога?

– Я твердо переконана, що це не методика, не технології і навіть не урок сам по собі. Серцевиною нашої професії є дитина, її очі, коли вона здивовано відкриває для себе незвіданий світ, який ти їй відкрила. Як змінюється сама дитина. Ще нещодавно це був першачок, який не міг сказати навіть речення, а в четвертому класі ми разом уже співаємо пісню, яку спільно і склали.

У нас напередодні до Дня вчителя був захід у ліцеї. І ми разом співали пісню «Ви – топ», присвячену педагогам. Я вийшла разом із ними. І ви б бачили які вони були задоволені, що їм аплодують, їх підтримують. Як не жити заради цього?

А твоє покликання – це, мабуть, те, коли навіть через багато років тобі цікаво вчитися самому, цікаво вчити інших, коли хвилюєшся за дітей, як складеться їх подальша доля, то напевно ти знаходишся на своєму місці.

Попри все хочеться, щоб школа і надалі залишалася для дітей місцем, де вони можуть поспілкуватися, досліджувати, створювати щось власними руками, сперечатися, миритися і залишатися дітьми.

Я вірю, що все це буде. Бо сьогодні змінилися і школа, і робота вчителя в ній…

З Надією Миколаївною ми розмовляли напередодні її професійного свята – Дня працівників освіти. У п’ятницю, 2 жовтня, на сцені Лохвицького міського будинку культури, під час урочистих заходів, приурочених освітянському святу, міський голова Віктор Радько вручив Надії Волторніст Почесну грамоту і Книгу кращих педагогів­новаторів України, де міститься і розповідь про неї.