19 січня приблизно о 22-й годині на злополучному Млинівському мосту трапилася аварія. Слава Богу, не трагедія, хоча до неї був лише крок…

Три роки тому в «Зорі» вийшла стаття за моїм авторством про ситуацію навколо колишньої санепідемстанції. Її штат різко скоротили (з 50 працюючих залишилося всього 12) і стали лохвичани підпорядкованим відділенням із центром у Гадячі. Викликало тоді обурення, що навіть податки із нарахованої заробітної плати працівникам, які залишилися у Лохвиці, все одно йшли до бюджету Гадяцької міської ради. А це сотні тисяч гривень на рік!
Думалося, що на цьому біди цієї служби, для якої у свій час збудували навіть спеціальне приміщення у п’ятиповерхівці, залишилися позаду. До речі, це приміщення є тепер останнім, що збудували в Україні спеціально під санепідемстанцію.
Тож тепер цю службу хочуть ліквідувати в районі остаточно, а все майно передати, звісно ж, до Гадяча.
Що ж відбувається насправді? І що робити? З такими запитаннями я звернувся до завідувачки Лохвицького лабораторного відділення Гадяцького міжрайонного відокремленого підрозділу лабораторних досліджень Державної установи Полтавський обласний лабораторний центр Ірини Назаренко. Ірина Олександрівна повідала, що з моменту нашої останньої зустрічі у діяльності їхньої служби дещо змінилося – ось уже три роки, як вона знаходиться у підпорядкуванні Міністерства охорони здоров’я.

Обидва спуски, що праворуч і ліворуч, які сходяться внизу урочища біля криниці, палахкотіли полум’ям свічок. Їхній вогонь наповнював гущавину лісу так, що здавалося, то маленькі зірочки хтось рівномірно розсипав, показуючи дороговказ до святого місця, до куди спускалися люди.

Чим далі час віддаляє нас від певної історичної епохи, тим тьмянішими стають на її фоні долі конкретних осіб. А ці долі, часто-густо, наповнені трагізмом, кричущою несправедливістю і життєвою драмою. І добре, якщо знаходяться люди, які наперекір всьому прагнуть докопатися до істини і повертають світле ім’я близької їм людини.

Непересічна подія у козацьких Токарях

Про трагічні події вересня 1941 року, що відбулися в урочищі Шумейкове, написана не одна стаття і видана книга. Навіть офіційно окреслено число загиблих – в межах 800 чоловік. Щовесни і щоосені тут відбуваються заходи по вшануванню полеглих у тому нерівному бою з фашистськими окупантами. Меморіальний комплекс постійно відвідують сотні туристів. Все це так. Але є й інше.

Якраз напередодні Нового року у козацькому селі Хрулі відбулася вікопомна подія. Тут з’явився храм Божий. І хай він невеликий за розмірами, свого роду капличка, але в цьому освяченому приміщенні можна здійснити всі церковні таїнства.

Людська пам’ять… Цупка, вічна, істинна. Вона тримає в собі не лише ореол сьогодення, а й осколки минувшини, що особливо цінно з огляду нашої непростої історії. Голод 33-го – в її переліку. Пригадую, як відразу після школи, у 1975 році, привелося побувати в одній сім’ї, що мешкала у доволі давньому за віком будинку на Подолі у Полтаві. І зараз перед очима високий на зріст, лисий, як Котовський, господар того дому. Але не це так врізалося в пам’ять, як його майже посинілі, опухлі ноги, які він безперестану грів у гарячій воді.