Людська пам’ять… Цупка, вічна, істинна. Вона тримає в собі не лише ореол сьогодення, а й осколки минувшини, що особливо цінно з огляду нашої непростої історії. Голод 33-го – в її переліку. Пригадую, як відразу після школи, у 1975 році, привелося побувати в одній сім’ї, що мешкала у доволі давньому за віком будинку на Подолі у Полтаві. І зараз перед очима високий на зріст, лисий, як Котовський, господар того дому. Але не це так врізалося в пам’ять, як його майже посинілі, опухлі ноги, які він безперестану грів у гарячій воді.
Я з роками призабув, як величали цього чоловіка, але добре пам’ятаю його мало не постійне прокляття Сталіну, спогади про табір, де ледь його не лишили ніг. І про якийсь незрозумілий мені голод. Та і взагалі, як я міг тоді розумітися на таких очевидних, як на сьогодні, історичних фактах, але про які на той час у школах не розповідали.
Навіть із спогадів своїх бабусь Олени і Явдохи я тільки й запам’ятав, що «наїлися досхочу влітку цвіту з акації». А ще слова і того чоловіка, і моїх бабусь, що «про це не треба ніде розказувати». Ось так, як виявилося, ті страшні події вплинули і на підсвідомість українців, і на їх генетичний код.
Про це якось подумалось, коли цієї суботи вшановували жертв Голодомору 1933-го на цвинтарі, що тепер межує із подвір’ям Лохвицької гімназії №1. Буквально напередодні річниці, на це місце вказала Лохвицькому міському голові В.І. Радьку жителька Лохвиці Парасковія Гнатівна Головко, яку прийшли привітати з 95-річчям. Про долю Парасковії Гнатівни я повідав читачам «Зорі» у січні цього року. У матеріалі «Через призму століть і епох», коли заглибився в історію однієї фотографії, на якій зафіксовано колектив робітників Лохвицького цегельного заводу у вересні 1936 року. На ній була і героїня моєї розповіді – п’ятнадцятирічна Паша Соколовська.
Не буду переповідати написане про неї, а лише наведу фрагменти спогадів Парасковії Гнатівни про голод 33-го:
– У батька були коні і він ще наймався на перевезення вантажів до місцевої артілі, – розповідає жінка. – Тридцять другого батько заробив багато хліба. Але восени приїхав якийсь Іванов з району і трохи його забрав. А перегодом прилетіли ще якісь «революціонери» з Млинів і вичистили все зерно. Чого вони до нас присікалися?
Якби не директор Лохвицького цегельного заводу Яків Петрович Кутовий (у війну його розтріляли фашисти за зв’язок з партизанами), то, мабуть, померли б ми усі. До того ж, ми жили на Благодарівці, і в долині біля нас росли верби, які купували для випічки сирцю на цегельному заводі. За виручені з продажу тих дерев гроші якось ми й виживали.
А ще директор просив куховарку із заводської їдальні, ніколи не забуду, як її звати – Тетяну Миколаївну Мешелик – заносити періодично нам картоплю...
На мітингу в суботу П.Г. Головко ще раз пригадала ті моторошні події очима одинадцятирічної дівчинки.
– По Лохвиці їздили підводи, на яких лежали трупи померлих, – згадує жінка. – У кожному кутку міста була своя бригада, що хоронила померлих від голоду.
Отут три могили: дві повні, а одна неповна. Скільки захоронено тут людей, Бог його знає. Тільки улітку 33-го, коли вже заколосилися поля, бур’яни вродили, люди вже від голоду не вмирали, – наголошує ветерана.
За словами Парасковії Гнатівни, в одній з могил покоїться її брат по материній лінії Іван Федорович Навроцький. Власне, його доля – це тема окремої людської драми, бо по чийомусь доносу він потрапив до підвалу лохвицької НКВС за п’ять конячих шкір, які хотів обміняти на їжу.
– Достеменно вже вам і не скажу, – пригадує П.Г. Головко ті події. – Чи то його там замордували, чи заморили голодом, але поховали Івана саме в тих братських могилах у 1933-му. Мати не ходила, коли його ховали, бо так від голоду опухла, що не вставала, а я з дружиною Івана бігала туди.
Як на мене, заслуговують на увагу слова Парасковії Гнатівни, де вона говорить, що ховали знесилених голодом небіжчиків по всіх кутках міста, а не лише на Покровському цвинтарі, як ми багато літ вважали. Тож хто повідає про інші невідомі захоронення, якщо такі збереглися?
Виступаючи на мітингу, Лохвицький міський голова В.І. Радько зауважив:
– Ще недавно про Голодомор в Україні не можна було згадувати. Тому так багато безіменних могил, тому й дотепер ми не знаємо всіх імен, хто загинув від голодної смерті.
Трагічний і незаслужено забутий факт з історії нашої Лохвиці став відомим завдяки Парасковії Гнатівні Головко. Наше завдання тепер – опорядити і доглядати ці братські поховання. А чорна тінь голоду хай більше ніколи не з’явиться в житті українського народу, – наголосив міський голова.
Протоієрей Миколай відслужив панахиду. До трьох могил лягли квіти, запалені свічки. Ще одна трагічна сторінка з історії нашого краю прочитана. Пам’ятаймо!..
Фото Б. Левченка
