Є герої, які вмонтовуються тільки в ту епоху, в яку вони живуть. Є герої, які залишаються і в прийдешніх поколіннях. Довженко належить саме до таких… «Півстоліття полум’яного життя в мистецтві, в житті мистецтва, в житті народу – це героїзм», – І. Козловський.
Про велич Довженка говорять мільйонні тиражі його творів, його фільми, які визнав увесь світ, сотні спогадів про нього, сотні рецензій на його твори, кіносценарії, кінокартини. Ось чому ми хочемо нагадати читачам «Зорі» про цю дивовижну людину.
Тож, Олександр Петрович Довженко народився в кінці ХІХ століття (1894 р. 10 вересня) в багатодітній сім’ї селян-хліборобів (неписьменних) Петра Семеновича та Одарки Єрмалаївни на околиці містечка Сосниця, що зветься В’юнище. Був відмінником, хоча при вступі до школи вчитель з необережності назвав його недорозвинутим. Закінчивши в Сосниці початкову школу, вступив до Сосницького міського вищого початкового училища. А далі Глухівський інститут закінчив з одними трійками. Довженко його назвав інститутом темноти і бездарності.
Варто сказати, що з дитинства йому найбільше запам’ятався постійний плач матері і часті похорони. У сім’ї народилося чотирнадцять дітей, з яких вижило лише двоє – Ганна та Сашко. Довженко з прикрістю згадує один із найстрашніших для сім’ї випадків: в один день, коли батько був на базарі у Борзні, загинули чотири старші брати від невідомої хвороби. Ці соловейки приносили усьому селу своїм співом велику насолоду. Це було невимовне горе не лише для батьків.
Після закінчення інституту учителює, знайомиться з учителькою Варварою Семенівною Криловою – дівчиною принадної зовнішності, дотепної, з гострим розумом, з тонким естетичним смаком і солов’їним голосом. Їхнє знайомство перейшло у цивільний шлюб. У цей час переніс складну операцію на серці, яка завдала непоправної шкоди його здоров’ю. Весь час жалкував, що довірився молодоосвідченому хірургові. Довелося пролежати цілий місяць у лікарні.
Він відчуває брак політичних знань, освіти. Вступає до університету. Але через хворобу не зміг навчатись. У Києві вступає вільним слухачем у Комерційний інститут, продовжує учителювання. Вступає в академію художників, в якій згодом залишив навчання. Варвара Семенівна жила і працювала в Житомирі.
Під час буремного 1917 року Довженко організував демонстрацію, яку прибічники першого голови відродженої Польської держави Юзефа Пілсудського розстріляли. Це було перше бойове хрещення, під час якого Довженко заглянув просто в очі невблаганній смерті. Лише знання польської мови врятувало його і демонстрантів.
У 1920 р. був призначений секретарем Київського губернського відділу народної освіти. Якраз у цей час дізнається про зраду Варі. Сам побачив її у товаристві білогвардійця, колишнього вчителя у Житомирі. Це він їй розповів про загибель Сашка. Повіривши цій брехні, вона пішла з ним аж у Прагу. Довженко не міг повірити, що вона з доброї волі емігрувала. Він, працюючи в наркоматі закордонних справ України, як керуючий справами представництва спочатку у Польщі, а потім у Берліні, розпитував про дружину, яка уже прощалася з білим світом у холодному сірому підвалі на окраїні Праги. Туберкульоз кісток прогресував. Довженко приїхав з Берліна у Прагу. Знайшов її і пробачив після довгої розмови, змісту якої до цих пір ніхто не знає. У липні 1923 вони зареєстрували свій шлюб за новими законами.
1922–1923 рр. Олександр Петрович навчається у Берліні в Академії мистецтв. Його вчителем був професор Віллі Єккель – король художників Берліна. Далі працює на посаді художника ілюстратора в Харкові в редакції газети «Вісті ВУЦВК». Дуже швидко до нього прийшло визнання. Однак він не задоволений, його як магнітом тягне таїна екрана. Він пише сценарій для дитячого фільму, але Юрій Яновський не схвалив його. Лише через 2 роки (1926 р.) П.Л. Лопатинському запропонували ставити фільм. Довженко не переймався своїм сценарієм. Він повністю захоплюється тим, як подати образ в русі. Від кінематографічної білизни екрана отримував невдоволення. І ось Довженко – режисер. З’явилась «Ягідка кохання», після перегляду якої директор Павло Нечеса сказав, дивлячись на автора сценарію: «Сашко! Не вмієш ти писати сценарій, так і не берись не за своє діло. Тебе треба було б вигнати з кіно, та жалко – ти все ж таки талановита людина». Однак цей суровий і справедливий висновок не засмутив Довженка, а навпаки, ще більше збудив його бажання творити, дерзати.
Тож невдовзі з’являються такі фільми: «Сумка дипку-р’єра», «Звенигора» (сценаристи Майк Йогансен і Юрій Тютюнник). Після виходу на сцену цієї кінопоеми Довженко подружив з Юлією Іполітівною Солнцевою, яку запропонував Голівуд як актрису. Побачивши фільми Сашка, вона вирішила залишитися з ним. 
Якось Сашко зізнався своїй дружині, що закохався в Юлію. Швидко були зроблені висновки.
"Дорогий, рідний, коханий мій, я прощаюся з тобою. Я їду назавжди від тебе… Найперше – те, що жити разом ми не можемо… Не хочу, щоб недуга моя травмувала твою душу… Я житиму до останнього подиху з тобою в серці своєму, в спогадах, думках, у снах. Повір від щирого, хоч і зболеного серця, відкидаючи в ім’я тебе ревнощі й біль, хочу щоб вона стала істинним твоїм другом, твоїм натхненням. В мене одне-однісіньке прохання до тебе: хочу жити під твоїм прізвищем. Прощай. Хай іде до тебе добро й щастя з Землі, з Неба, з Води. Твоя навіки, Варвара Довженко."
Олександр Петрович занадто розхвилювався, але істинна і дійсність перемогли: з цього часу Юлія Іполітівна стала справжнім другом, його натхненням, адже була високоерудованою, з великими здібностями, спрямована в майбутнє. У 1929 році Сашко і Юлія одружилися.
Починаючи з «Арсеналу», сам пише сценарії до всіх наступних фільмів. Але без цінних вказівок Сталіна та Берії жоден сценарій не бачив світу, а якщо й побачив, то був спотворений так, що довженківського не залишилося майже нічого. Деякі його сценарії, художні твори чекали роками свого часу, лише Юлія Іполітівна випустила їх у світ, на волю.
Подорожував Довженко з дружиною та письменниками у Сибір, на далекий Схід і повернувся не з голими руками. Перебуваючи на Західній Україні він радіє воз’єднанню єдинокровних братів (1939 р.) і одразу занотовує, виражаючи своє невдоволення: «І одягнемо тебе, мальовнича Буковино, в церобкоопівську фуфаєчку, та стягнемо з твоїх ніжок звабні чобітки, та взуємо тебе, Буковино, в кирзяки, та дамо в руки грубу лопату».
Завжди боліло його серце через пограбування Буковини та Галичини, за долю українського села, за нівеляцію яподських душ. Занотовує у своєму щоденнику: «О, трибуно! Скільки дурнів сходило з тебе переможцями… Два вороги покалічили мені життя. Перший – Гітлер, що одняв у мене народ, хату й нещасних батьків, другий – Берія, що вигнав з роботи мою жінку, одняв у мене гроші, зав’язав мені творчість і пригріває у себе моїх вбивць. Він же знищить, очевидно, і моє ім’я».
У своєму припущенні Довженко не помилився, бо 31 січня 1944 р. Сталін зібрав за доносом Берії два політбюро разом – союзне й українське, на якому розпочалася інквізиторська акція. Сталін тримав у руці рукопис сценарія «Україна в огні», зачитував підкреслення синім олівцем. Ці підкреслення зробив О.Є.Корнійчук. Прикро, але він не міг під час зачитування приховувати усмішки. Злорадність переповнювала його єство. Сиділи на цьому пленумі, як у мишоловці, М. Рильський, М. Бажан… І ні пари з вуст, крім підтакування.
Пізніше автор записав: «Хто тільки не вправляв мені мозги. Боже мій»! Після нещадного цькування, шпигування, заборони випускати в світ твори, сценарії, щоденне майже заганяння в глухий кут Довженко 31 січня 1945 р. записав у своєму «Щоденнику» такі моторошні слова: «Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня 1944 р. мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття і окривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу і поталу на усіх зборищах. Асе, що було злого, недоброго, мстивого, все потоптало мене! Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягаря неправди і зла».
Не дивлячись на те, що його перевели в Мосфільм, виділили йому жахливу квартиру, в якій не те що працювати, а й проживати було нестерпно. Важко було перенести отой гул, шум. Шовіністичний молох перемелював національні кадри. Олександра Довженка готувалися стерти в «лагерную пыль». Він скаржився своїй сестрі Поліні (лікареві за фахом) на свою крайню фінансову скруту. Його душило безгрошів’я. Поряд з цим його дуже непокоїло питання: «Є мова – є народ, нема мови – нема й народу. Ми й свою рідну українську під корінь підтинаємо. Йому очі випікає сором за цілі українські покоління, що з презирством і зневагою ставляться до рідного материнського слова, до рідної культури, до рідної історії». Це ж саме ми бачимо й сьогодні. Перевелись ми, перевелись і глибоко, хоч є надія, що не безповоротно, бо ж не тільки того сонця, що у вікні.
Хвилювався Олександр Петрович. Не сиділося йому у московському заточенні. Тож поїхав на недільку у Передє-лкіно, щоб серце хоч трішки вгамувалося. Але довго не зміг відпочивати, хоча природа була пречудова. Суцільна ковдра, багато кисню не втримали його, бо на другий день розпочнуться зйомки фільму «Поема про море». Він поїхав у Москву, ранком всі з нетерпінням чекали його появи. Але він не з’явився. 25 листопада 1956 року о 23 годині його серце перестало битися. До того такого бажаного дня він не дожив усього 20 хвилин. Геній кіно заповідав, щоб його поховали в Україні: «Коли помру, то поховайте мене ось тут. Звідки видно і Дніпро, і на деснянську синю далечінь, і шлях на мою білу Сосницю…»
Та не так сталося. Поховали його на Новодівочому кладовищі в Москві. Як бачимо його вороги не виконали навіть останнього заповіту, зігнорували, вдавшись до святотацтва. Не дали йому возз’єднатися із своїм рідним народом навічно: було страшно повернути його навіть мертвого в Україну, яку він любив по-синівськи, а також народ, якому він присвятив усе своє життя.
Але Довженко і в наш час іде по планеті Земля. Його дружина і соратниця Юлія Іполітівна Солнцева повторила Довженкову орбіту з його фільмами: Сан-Францисько, Лондон, Відень, Бомбей, Париж, де аплодували Довженкові.
25 листопада 2016 року виповнилося 60 років з того дня, як пішов у вічність Великий людинолюб, борець за народне щастя, за утвердження гуманізму на Землі. Сьогодні нам, як ніколи треба пам’ятати його заповідь: «Любіть землю! Любіть працю на землі, бо без цього не буде щастя нам і дітям нашим ні на якій планеті».
Юлія Іполітівна поставила за його сценаріями, кіноповістями шість фільмів: «Золоті ворота», «Україна в огні». До речі, ці фільми широкоформатні, панорамні. Довженко розпочав німим кіно і закінчив панорамним...
М. БАЗЕЛЮК, м. Лохвиця
