Нині махорка (самосад) має значно менше значення, ніж 60–100 років тому. Більшість курців вживає вірджинський тютюн або використовує новітні пристрої, з яких у організм потрапляє переважно нікотин. Та й відсоток курців постійно зменшується.
Пропонуємо вашій увазі відомості з історії вирощування махорки й вірджинського тютюну в Лохвиці, з яких можна переконатися, що саме Лохвицька дослідна станція тютюну та махорки була головною не лише в Україні, а й в усьому СРСР.
Для куріння вирощують тютюн двох видів – вірджинський та махорку. Вірджинський потребує складного догляду, для сушки та ферментації листя потрібні спеціальні умови, дотримати які досить складно.
Махорку (самосад, сільський тютюн) вирощувати й отримати з рослини курильний тютюн простіше, але в її димі буває більше смол, він має специфічний запах. Людину, яка курить махорку, легко відрізнити за запахом. А який запах має «вірджинія», згадають ті, хто бачив фільм про Джека Восьмьоркіна.
До кінця 1960-х років листя махорки, підготовлене до куріння, продавали у пачках, на вагу. І лише потім її витіснили готові цигарки з вірджинського тютюну, а махорку стали вирощувати лише на приватних городах.
Лохвицьке товариство сільських господарів
Серед книг, які в тій чи іншій мірі стосуються Лохвиччини, зокрема, маловідомих сторінок історії краю, є видання Української академії сільськогосподарських наук «Лохвицька дослідна станція по тютюну та махорці. Наукові праці. Випуск 1» за 1960 рік. Тут наведена коротка інформація з історії створення станції, висвітлені проблеми, над розв’язанням яких працював колектив закладу. На час видання книги це були директор станції М. П. Дядюченко, кандидати сільськогосподарських наук М. Д. Ренський і Ю. О. Бурцев, кандидат біологічних наук О. О. Попова, старший науковий співробітник С. І. Шленкшо, науковий співробітник Г. Ю. Бурцева, один із найперших співробітників станції Г. І. Жуков (ще 1910 року він представляв Лохвицький повіт на з’їзді сільських господарів півдня Росії), та інші.
Станція була заснована 1890 року і була на той час одним із перших науково-дослідних закладів Російської імперії. Те, що місцеперебуванням станції обрано Лохвицю, не стало випадковістю; цьому сприяв ряд об’єктивних факторів. Реформа 1861 року дала поштовх інтенсивному розвитку капіталістичних відносин у царській Росії, прискореному росту промислового і сільськогосподарського виробництва. Ці процеси втягнули в своє русло і Лохвицький повіт. В місті з’явилися численні невеликі підприємства, зокрема, дві тютюнові фабрики, серед яких із часом виділилася своїми масштабами фабрика Дунаєвського.
(Емблемою фабрики була чудо-рибка, яка їхала на велосипеді. Вперше я побачив її років 10 тому, коли хтось із небайдужих до історії земляків виклав відсканеване зображення упаковки махорки у «Фейсбуці». Але добре пам’ятаю розповідь бабусі Ірини Йосипівни Красношапки (1918–2010) про ту чудо-рибку. У 20-х роках ХХ ст. мій прадід Йосип Семенович Красношапка (1889–1968), інтелігент із двома вищими освітами, разом із такими ж прогресивними товаришами здійснив мандрівку Україною. Для цього товариші купили по велосипеду, в прадіда був німецький «Дукс» дивовижної якості, який без заміни основних деталей був «на ходу» до кінця 80-х. Мандрували, наскільки я пам’ятаю, до Канева, на могилу Кобзаря. До речі, пізніше прадіда та його товаришів засудили як членів насправді неіснуючої «Спілки визволення України». У прадіда знайшли роман «Сонячна машина» Винниченка – цього було досить, щоб сфабрикувати справу.
Так от, у Лохвиці тоді велосипедів більше не було. Діти бачили велосипед лише на рекламному плакаті з чудо-рибкою, який знаходився, як я зрозумів зі слів бабусі, біля будинку, де зараз Пенсійний фонд. Бачачи велосипедиста, дітлахи юрмою бігли слідом і вигукували: «Чудо-рибка!» – Прим. С. Ніконова).
Поряд із вирощуванням зерна в повіті важливе місце посіло тютюнництво.
Конкуренція поміж власниками тютюнових плантацій, а також поміж виробниками зерна, диктувала вимоги наукового підходу у вирощуванні провідних сільськогосподарських культур Лохвицького повіту. Проявом цих факторів стало заснування в 1886 р. Лохвицького товариства сільських господарів, яке проводило науково-дослідницьку діяльність у галузі сільського господарства, і невдовзі стало широко відомим на півдні Російської імперії. Згідно з інформацією, наведеною в праці Олександра Панченка «Лохвиччина. Мала енциклопедія», «в передовій статті «Харьковских Ведомостей» у № 46 від 20 лютого 1992 р. Лохвицьке Товариство … цінувалось навіть вище подібного йому Харківського». Дослідник пише, що в його діяльності брали активну участь місцеві «свіжі сили», і час від часу – професори Московського університету М. І. Стороженко і М. І. Туган-Барановський, засновник наукового ґрунтознавства В. В. Докучаєв, перший міністр землеробства Росії О. С. Єрмолов, професори Харківського університету К. Я. Данилевський і О. Г. Зайкевич та інші науковці в галузі сільського господарства. У жовтні 1891 р. «за ініціативою Товариства в Лохвиці було створено «З’їзд табаківників», на якому було відпрацьовано ряд заходів щодо подолання тютюнової кризи та зміни щодо тютюнового Статуту 1882 року. Внаслідок цього в міністерстві фінансів імперської Росії в лютому 1893 року було скликано нараду тютюновиробників, куди були запрошені з Лохвицького повіту такі члени Товариства: О. Я. Вороной, О. Р. Милорадович, О. Ф. Русінов, Я. І. Янкевич.»
Лохвицька дослідна станція
Для поєднання наукової діяльності з практичною роботою при Товаристві діяло дослідне тютюнове поле, яке і дало початок Лохвицькій дослідній станції тютюну та махорки. Серед дійсних членів Товариства – майбутні багаторічні співробітники станції М. Д. Ренський і Г. І. Жуков.
Варто зупинитися на постаті Михайла Дмитровича Ренського – археолога, фахівця з виведення нових сортів тютюну. Народився він у 1882 р. в Костромській губернії. Після закінчення Київського політехнічного інституту був із 1909 р. по 1917 р. членом і вченим секретарем Лохвицького товариства сільських господарів. Також став одним із засновників Лохвицької науково-дослідної станції з тютюну та махорки. І працював там старшим науковим співробітником із 1916, із 1935 по 1938 роки був її директором. Вивів ряд нових сортів тютюну. Помер у Лохвиці в 1960 році. Також займався археологією, зокрема, керував розкопками в Лохвицькому повіті, займався збереженням історичних пам’яток.
На початковому етапі існування на станції велися дослідження з обробітку ґрунтів під махорку, використання кінного міжрядного обробітку, застосуванню добрив, визначали найраціональнішу густоту насаджень, оптимальну кількість залишених на стеблі листків. Крім того, вели науково-дослідну роботу з олійними та зерновими культурами, агротехніка яких та той час була вивчена мало.
З 1925 р. почалися роботи, які на десятиліття визначили головний напрямок діяльності дослідної станції: це селекція махорки, а з 1927 р. – дослідження із захисту її від хвороб і шкідників. Найбільш поширеними і шкідливими хворобами махорки є бактеріальна рябуха та верхівковий хлороз.
(За словами мого батька (1941 р. н.), поля дослідної станції знаходились на околиці Лохвиці, де нині Фінське селище, можливо, й по інший бік шляху. Батько школярем у час канікул влаштовувався на роботу на станцію. У бочці, яка була на підводі, запряженій однією конячиною, возив воду для поливу. – Прим. С. Ніконова.)
Виводили стійку до хвороб махорку, яка б не утворювала пасинків
При селекції махорки науковці дослідної станції працювали над вирішенням кількох задач. Це створення сортів, які мали б добру пристосованість до різних несприятливих умов і давали б високу врожайність у різних кліматичних умовах – у більш посушливому Лісостепу чи зволоженій півночі України. Також вели створення сортів махорки, які відрізнялися б між собою термінами дозрівання, тобто скоростиглих, середньо- і пізньостиглих. Практика показала, що коли в господарстві вирощують тільки один сорт, під час догляду за рослинами, і особливо при зборі урожаю, створюється велика напруженість праці й багато сировини втрачається від перестигання і підгару (передчасне відмирання листя). Для зменшення інтенсивності праці, збільшення врожаю і для більш раціонального використання сушильних приміщень у кожному махорковому господарстві необхідно було вирощувати два-три сорти різних термінів дозрівання.
Велику увагу приділяли виведенню сортів махорки, рослини яких утворюють мало пасинків. Пасинкування – видалення пазушних, бічних пагонів (пасинків), що ростуть із пазух між листям та головним стеблом рослини. Ці пагони марно споживають поживні й мінеральні речовини, воду, енергію.
Настільки вагомі були наукові досягнення на цій ниві, можна судити з таких статистичних даних. На 1960 рік виведені в Лохвиці сорти махорки займали 100% посівів в Україні й 40% у колишньому СРСР.
Навіть короткий огляд сортів махорки, що з’явилися на лохвицькій землі, є переконливим свідченням масштабів проведеної співробітниками станції, зокрема Відділом селекції, роботи. Історія виведення протягом десятиліть досліджень нових сортів махорки наведена в науковій праці к. с. н. Ю. О. Бурцева «Сорти махорки селекції Лохвицької дослідної станції та їх районування на Україні». Згідно з цією працею, основними районованими сортами махорки в Україні на час видання книги були Хмелівка 105с, Високоросла зелена 317, Голландка 19/17.
Сорт Хмелівка 105с виведений к. с. н. М. Д. Ренським у 1920-х роках. Це середньопізньостигла низькоросла махорка з великим зморшкуватим важким листям. Позитивними властивостями її є висока врожайність, добра пристосованість до різних несприятливих умов. Негативними – слабка стійкість проти хвороб і підгару. Цей сорт у 1957 р. займав майже 58% загальної площі посіву махорки по Україні.
Високоросла зелена 317 була другим щодо виробничого значення сортом України. Виведена М. Д. Ренським також у 1920-х роках. Скоростигла високоросла махорка з середнім за величиною листям зеленого кольору. Сорт стійкий проти хвороб, має добру якість сировини, але дуже трудомісткий, вимогливий до умов вирощування. В 1957 р. сорт займав 20% загальної площі посіву махорки по Україні.
Голландка 19/17 виведена на Лохвицькій дослідній станції в 1936 р. схрещуванням Круглолистої 97 і Саратовської 96. Автори сорту М. Д. Ренський і Б. Н. Климовицька. За зовнішнім виглядом схожа на Хмелівку, але відзначається доброю стійкістю проти бактеріальної рябухи, хоч не дуже стійка до верхівкового хлорозу і підгару. В 1957 р. сорт займав 15% загальної площі посіву махорки по Україні.
Встановлено, що чим північніше, тим краще розвивається сорт Високоросла зелена 317, і чим південніше, тим кращі результати дає Голландка 19/17. Тому Міністерство сільського господарства за рекомендацією науковців станції постановило в північних районах за рахунок Голландки 19/17 збільшити площі під Високорослу зелену 317 і Хмелівку 125с, а в південних районах зовсім зняти з виробництва сорт Високоросла зелена 317.
Крім цих основних зеленолистих сортів, в Україні районувалася Жовта 109 – скоростигла махорка з жовтими листками. Автори сорту С. А. Егіз і М. Д. Ренський. В довоєнні роки вона була дуже поширена вздовж Дніпра на Черкащині і високо цінилася в промисловості. В післявоєнні роки її почали вирощувати на нетипових для неї ґрунтах, унаслідок чого врожаї дуже зменшилися, а якість настільки знизилася, що махоркові фабрики перестали нею цікавитися. Зважаючи на це, Міністерство сільського господарства 1955 р. виключило цей сорт із плану вирощування в Україні. В 1956 р. промисловість почала випускати махоркові сигарети й інтерес до жовтої махорки знову зріс. На сировину жовтих махорок значно підвищені ціни, і вони знову стали прибутковими.
Як зазначено вище, пасинкування є одним із найбільш трудомістких процесів догляду за культурою махорки. При запізнюванні з цією роботою різко знижується врожай і якість сировини. Тому виведення малопасинкових сортів махорки мало величезне значення. У 1956 р. схрещуванням місцевого сорту Пізники з рослинами сорту Індуська 15 було одержано новий сорт Малопасинкова 2 (автор сорту Ю. О. Бурцев), який у пазухах нижніх і середніх листків не має пасинків. Це значно зменшило затрати праці на пасинкування. 1957 р. схрещуванням сортів Малопасинкова 2 і Високоросла зелена 317 одержано кілька врожайних скоростиглих, середньостиглих і пізньостиглих форм зі ще меншою кількістю пасинків. Також виведено сорт Полтавчанка 348 (автор Ю. О. Бурцев), який на час виходу у світ книги випробовували в різних районах України. Рослини махорки Полтавчанка 348 рано достигають, а Малопасинкової 2 достигають на 2–3 тижні пізніше. В 1957 р. на конкурсному випробування було відібрано кілька нових малопасинкових сортів, із яких Пехлець 4 (скоростиглий) і Ювілейна 40 (пізньостиглий) передано в державне сортовипробування. Прогнозували, що після підтвердження їхніх високих властивостей ці сорти стануть найбільш перспективними не тільки в Україні, а і в інших районах СРСР.
Для селекції використовували радіацію
У перелік виконуваних станцією досліджень також входило опромінювання рослин тютюну та махорки радіоактивними нуклідами з метою одержання нових сортів, підвищення врожайності та якості сировини, вивчення впливу на рослини малих доз радіації. Відомо, що опромінення насіння рослин радіацією приводить до змін у спадковості організмів. При цьому помічено, що ці зміни іноді відбуваються в тому напрямку, в якому провадиться селекційний відбір сорту. Тож у науковців станції виникала думка, чи не можна опромінюванням вивести безпасинкову махорку. Роботи в цьому напрямку почали в 1957 р.
Крім зазначених вище районованих в Україні сортів махорки, виведено ще ряд сортів, які або поширювали за межами УРСР (Лохіс 159, Жовта 106) або з тих чи інших причин не закріплювали у виробництві (Егіза 1549, Олександрівка 1365).
Особливістю сорту Лохіс 159 (автори Є. А. Славинська і Б. І. Дейматович) є те, що після першого пасинкування вторинні пасинки в пазухах більшості листків не відростають, що дає економію праці при вирощуванні 30–32%. Однак в районах України через значне пошкодження верхівковим хлорозом він виявив невисокі показники. Так в Лохвицькому районі в 1950 р. при випробуваннях на площі 104 га посіви були пошкоджені на 99%. Значно кращі результати цей сорт дав у кліматичних умовах Білорусі та ряду інших районів СРСР. Жовта 106 більш підійшла для північних областей СРСР та Алтайського краю.
Егіза 1549 відібраний із насіння іноземного походження, одержаного від проф. С. А. Егіза. Автор сорту М. Д. Ренський. За даними конкурсного сортовипробування аналогічний сортові Високоросла зелена 317, зокрема за стійкістю до верхівкового хлорозу і бактеріальної рябухи, але дещо перевищує його врожайністю. Недоліком сорту є його велика трудомісткість (рослини малі, тож для високих урожаїв необхідно збільшувати кількість рослин на одиницю площі), що стало основною причиною зменшення його насаджень в Україні. 1957 р. цей сорт виключили з планового виробництва. Сорт Олександрівка (автор М. Д. Ренський) протягом випробувань 1951–1956 років поряд із рядом переваг показав низьку якість сировини.
Це неповний перелік виведених на Лохвицької дослідної станції сортів махорки, серед яких був і сорт Лохвичанка.
Гордістю станції була зібрана за роки її існування колекція, що вже на 1931 рік налічувала понад 700 зразків насіння тютюну та махорки, з них більш як 300 – українського походження.
Лохвицький учений досліджував махорку і в засланні у Архангельську
Своєрідна інформація з географії виконуваних станцією досліджень наведена у науковій праці М. Д. Ренського «Деякі питання з біології махорки». Автор зазначав, що вплив тривалості дня на нагромадження нікотину у різних сортів махорки співробітники станції могли врахувати лише в умовах Архангельська, де тривалість дня в період із травня до серпня коливається від 16,8 до 21,4 години. Отримання великої маси махорки в умовах Архангельська свідчить про великі можливості просування махорки на північ. І дає підстави вважати, що махорку можна віднести до світлолюбних рослин.
Є інформація, що один із найстаріших співробітників станції Г. І. Жуков, автор праці «Отчёт опытного поля по культуре табака-махорки Лохвицкого общества сельских хозяев за 1911 г. Лохвица, 1912» в часи сталінських репресій перебував у Архангельській області, де не припинив наукові дослідження і видавав там відповідні брошури. А потім повернувся в Лохвицю. Думається, що саме результати його досліджень використані при порівнянні характеристик одних і тих же сортів махорки при вирощуванні їх у Лохвиці й у Архангельську.
Для захисту від верхівкового хлорозу використали дикий сорт
Ще один надзвичайно важливий напрямок діяльності Лохвицької дослідної станції пов'язаний із захистом махорки від хвороб і шкідників. Адже в окремі роки втрати від них були дуже значними, що в свою чергу завдавало великих збитків махорковій промисловості. Пошуки в цьому напрямку почалися в 1921 р., а з 1927 р. почалися регулярні дослідження. За цей час на ниві захисту рослин від хвороб та шкідників колектив закладу добився значних досягнень, які висвітлені в наукових працях Г. Ю. Бурцевої «Виведення нових форм махорки, імунних до верхівкового хлорозу, способи віддаленої гібридизації» і О. О. Попової «Агротехнічні заходи в боротьбі з бактеріальною рябухою та верхівкового хлорозом махорки».
Найбільш небезпечна хвороба махорки, яка дуже поширена в Україні – верхівковий хлороз, збудником якого є вірус. Рослини, що захворіли на цю хворобу, припиняють свій основний ріст, часто дають велике відростання пасинків. При сильному розвитку хвороби часто відмирає верхівка, а іноді й уся рослина. В Лохвицькому районі у 1950 р. махорка на плантаціях була уражена верхівковим хлорозом на 72%, а 30% площі посіву загинуло зовсім.
Робота з вивчення верхівкового хлорозу була організована в 1945 р. на базі Лохвицької дослідної станції під керівництвом проф. С. Є. Грушевого. Крім співробітників станції, в організації і проведенні даних досліджень брали участь проф. К. С. Сухов і Г. М. Розв’язкіна. 1951 р. Г. М. Розв’язкіною було встановлено походження вірусу верхівкового хлорозу. Результатом цієї співпраці Лохвицької дослідної станції і Всесоюзного НДІ тютюну стала розробка методів боротьби з верхівковим хлорозом і його профілактики. Відділом захисту рослин розроблено комплекс заходів, спрямованих на захист махоркових плантацій від верхівкового хлорозу.
У 1955 р. станція почала працювати над виведенням форм махорки, стійких до захворювань верхівковим хлорозом. З метою відбору стійких проти вірусу форм махорки за наступні шість років Відділом селекції на Лохвицькій дослідній станції було випробувано понад тисячу номерів махорки як селекційних і місцевих сортів України, так і одержаних із різних місць Радянського Союзу та з-за кордону. Всі вони виявилися нестійкими до верхівкового хлорозу. В зв’язку з цим перед станцією була поставлена задача створення імунних сортів махорки з використанням для цієї мети дикого тютюну, несприйнятливого до верхівкового хлорозу. Були взяті сорт Малопасинкова 2 і дикий сорт тютюну, який не уражається вірусом, вдалося подолати їх несхрещуваність та отримати кілька гібридів, стійких проти вірусу. Однак отримані таким чином форми хоч і не хворіли на верхівковий хлороз, але насіння не давали і не схрещувалися з махоркою. На час видання книги не вдалося вивести імунні сорти махорки, але отримані цікаві результати в цьому напрямку. Дослідження продовжувались.
Насіння протруювали дустом
Під бактеріальною рябухою розуміють плямистості листя махорки та тютюну бактеріального походження. Її бактерії вперше зареєстровані науковою співробітницею станції О. О. Поповою в 1927 р. При вивченні інфекції встановлено, що основним джерелом її поширення є заражене насіння. Так при сівбі махорки протруєним насінням у колгоспі «За нове село» Лохвицького р-ну ураженість махорки бактеріальною рябухою становила 10%, а при сівбі непротруєним насінням уражено було 31,5% рослин.
В результаті проведених на станції досліджень імунних сортів не виявлено, виділені тільки сорти махорки з більшою стійкістю проти бактеріальної рябухи та верхівкового хлорозу.
Встановлено, що всі досліджені сорти махорки при ранніх строках сівби були в кілька разів менше уражені бактеріальної рябухою, ніж при пізніх строках.
В результаті багаторічних досліджень також зроблений висновок, що у зниженні втрат врожаю від хвороб велике значення має застосування добрив. Зокрема, для стійкості проти бактеріальної рябухи застосовують підвищені норми калію. Також під керівництвом проф. С. Є. Грушевого починаючи з 1950 р. проведено серію дослідів для вивчення ефективності дусту гексахлорану в боротьбі з верхівковим хлорозом махорки. Результати цих дослідів, що наведені у науковій праці П. М. Дядюшенка, О. О. Попової, С. І. Шленкшо «Ефективність застосування гексахлорану в боротьбі з верхівковим хлорозом махорки», показали високу ефективність згаданого дусту як у боротьбі з перенощиком верхівкового хлорозу тютюновим трипсом, так і в стимуляції росту та розвитку рослин махорки.
P. S. Лохвицька дослідна станція проіснувала понад 70 років. 1962 року її було переведено в м. Прилуки. А в Прилуках була зовсім інша історія, на зміну махорці прийшов вірджинський тютюн, нині вироблені в Прилуках цигарки різних марок можна зустріти в кожному магазині. Й лохвичани «незлим тихим словом» згадують тих, хто дозволив перемістити дослідну станцію – інакше у нас було б потужне підприємство, яке б наповнювало бюджет і забезпечувало лохвичан робочими місцями…
Дослідив тютюнову станцію Володимир ГРИПАСЬ
Підготував до друку С. НІКОНОВ
