Років з 50 тому, одного млинівчанина (спеціаліста в нафтогазовій промисловості) запросили працювати до Німеччини. То була справа не лише сімейного масштабу, а й грандіозна подія для всього села! Всі балачки оберталися навколо цього надзвичайного випадку, огорталися туманом передбачень, припущень, сподівань та надій. Пам`ятаю, як тітка Софія виносила на показ неймовірної краси скатертину, яку синок привіз батькам у подарунок. Вона хутко стала сімейною реліквією. Ця скатертина милувала око родичам, сусідам і селянам із дальніх кутків. А хто її не бачив – то наче впадав у непрощенний гріх. І всім кортіло знати: «Як же у Германії?», – бо після війни там ніхто не був.
Ось така давня історія. Зараз все інакше. І щоб виїхати за будь-який кордон – великої проблеми немає. Причини і наслідки таких подорожей різні. Я пропоную вам, дорогі читачі, розповідь моєї доброї знайомої, яка межує з особистою трагедією.
– В якийсь період життя здалося, що вирішення багатьох моїх проблем полегшить поїздка за кордон на заробітки, – почала свою сповідь Ліза. – Куди податися – питання не стояло. Звісно, до сонячної Італії. На побутовому рівні італійською спілкувалася добре. Мої друзі просили свою подругу на півночі Італії допомогти мені. «Оформивши» документи, з валізою найнеобхіднішого, із Києва двинула до Чернівців. В умовному місці я пересіла на маршрутку і – гайда. Водій був молодий, незагартований, а поряд нього сидів середнього віку чоловік з великим водійським досвідом. Через 15 годин на швидкісній трасі водій почав «клювати носом» . Мені стало підозріло дивно, що знайома людина не перемінила молодого колегу, а наче випробовувала його на міцність. Мені було страшно і я молилася…
Тоді я й не думала про свої випробування. Мене зустріла молода, модельної зовнішності жінка на власному авто і повезла на квартиру, яку винаймала із крихітним сином. За 12 років перебування в Італії, Жанна досконало володіла мовою, уміла професійно шити і працювала в супермаркеті продавчинею. Синок навчався у школі і гарно знав українську, російську, італійську, англійську мови. А ще там кожна школа надає своєму учневі робітничу професію – гідравліка (сантехніка) – хлопцеві і перукаря – дівчині.
Наступного дня Жанна провела мені екскурсію містом, я дізналася, де збираються «наші» у пошуках роботи, або просто поспілкуватись у вихідні чи на обідній перерві. Я була натхненна – я ж говорила італійською! Ніхто не вірив, що я тут 2 дні, а не 2 роки. І так я ходила у той парк і тиждень, і два, і три. Ніякої роботи, закінчилися гроші, а саме неприємне – жодної перспективи. Моя подруга утримувала мене повністю за свій рахунок. Одного разу зателефонувала знайомим італійцям у Римі. Сім’я – чоловік, дружина і троє дорослих дітей – погодилися на мій приїзд, за умови безкоштовної праці на них, а вони забезпечать проживанням і харчами. Жанна придбала мені квиток і електричкою за 3 години я подолала 180 км з надією, все ж таки, найти роботу з пристойним заробітком. У Римі мене зустріли привітно. Я зробила висновок, що сім’я ця незаможна. Батьки і старший син працювали, але син мав кохану дівчину із багатої родини і витрачав усі зароблені на неї. А 26-річний син і 19-річна донька або лежали лежма, або грали у комп’ютерні ігри.
Я ж узялася за всю хатню роботу. Хотілося зарекомендувати себе людиною. В основі їхнього харчування – морепродукти. В магазинах купували напівфабрикати уже у соусі. Розігрівали дома і споживали з макаронами. Макарони для італійця, що корова для індійця. Святе!
Після кожного прийому їжі я дякувала всім членам родини персонально: Амадео, Вінченцо, Назаретто, Татьяна-Лючія, Анна. Потім хтось спитав, чи це є така традиція в Україні? Я пояснила, що ні, але вдячна кожному з них, бо мій стан близький до відчаю. Пекла пироги, пиріжки, кекси, тушкувала картоплю зі свининою, варила борщ. А вони цікавилися: «Де ти, Лізо, навчилася так куховарити?». А я у відповідь: «Життя навчило». Ця сім’я організувала для мене екскурсію столицею, у Ватикан. Хазяїн водив мене щосуботи на побачення з моїми співвітчизниками. Є там станція метро «Піраміди». Ось ці піраміди, на кшталт єгипетських, навколо яких невеликий парк, і були місцем зустрічей. Ой! Чого я тільки не почула і не побачила. І психічно зрушених, одягнених у рубища молодих дівчат, і жінку, якій хазяйка вилила кип’яток на голову, і таких, що мали страшний варикоз, і 72-річну бабусю Галю, яка уже й не сподівалася ні на яку роботу, а смиренно волокла своє існування. Вона не вірила у повернення додому, бо виїхала давно, а дітей залишила на покинутого чоловіка.
Таких людей я зустрічала доволі багато. Не маючи ні копійки за душею, вони харчувалися при церквах, як безхатченки, де отримували таку-сяку одежину і взуття, а ночувати з 23:00 до 5:00 ранку просилися на ж/д вокзалі у пустий вагон. Одежу прали абияк у туалетах, а сушили на лавах у скверах. На слуху трималася оповідь про те, як жінка із західної України, отримавши звістку про трагічну загибель сина, викинулась із вікна 5 поверху, бо її господиня не відпустила на похорон дитини!
Якогось дня я познайомилась з тернопільчанкою Лідією. Вона перейнялася моєю історією і пообіцяла допомогти з роботою. Я дала свій номер телефону. Зазначу, що телефонні номери усі дають усім. Але уже через день ніхто нікого не пам’ятає, бо мала імовірність повторної зустрічі. І ось, за декілька днів, мій телефон обізвався. Лідія провела мене до нового місця роботи. Я була представлена численним родичам 79-річної Елени. Ця Елена проживала на краю Риму у 2-кімнатній квартирі одна. Перенесла інсульт, частково лишилась пам’яті, була недовірливою і підозрілою. Вона ходила за мною слідом і говорила, що я її рабиня. Звинувачувала то в крадіжці паспорта, то лікарняної картки. А улюблене її заняття – витрушувати мою валізу. Після візиту когось із родичів у різних закутках квартири «валялись», ніби загублені, євро. Морально – важко. З жінкою потрібно було щоденно гуляти на вулиці. Навіть перед Новим Роком, з метою економії, квартира не обігрівалась. Мої слабенькі чоботи ніколи не були сухими, бо італійська зима, як наша холодна, дощова осінь.
Сама ж господиня укривалась 3-ма ковдрами, а мені – 1. Замовляла наїдки додому з кафе, а мене посилала до церкви.
Ситуація постійно стресова: сльози, душевний біль, туга за домівкою. Я застудилася. З кожним днем ставало гірше. Температура, боліло в грудях, душив кашель. Про лікування мова не йшла. Ліки виписує лікар, а я – нелегал! Почала просити розрахунок, щоб повернутися додому. Віддали на 100 євро менше домовленого. Я – в аеропорт. Земля хиталася під ногами, поки не сіла в літак. І вже зовсім зрозуміла свій стан, коли пасажирів, які зверталися один до одного і жестикулювали, сприйняла як делегацію глухонімих. Я була напівсвідома. Стюардеса запропонувала мені води і, не почувши її голосу, я зрозуміла, що глухну. 3 години перельоту з аеропорту імені Леонардо да Вінчі до Борисполя були вічністю.
Уже другого дня лікарі визнали гострий бронхіт і двобічне запалення легенів. Почалася інтенсивна боротьба за життя.
P.S. Ну, відвідала людина з добрими намірами зарубіжну державу. Гори, два моря, відсутність шкідливої промисловості зробили клімат Італії м’яким і цілющим. Доторкнулася Ліза до античної культури, відвідала Ватикан і набралася вражень, але яка тому ціна?..
Світлана ДЕЙНЕКА,
м. Заводське
