У Яблунівці і Скоробагатьках, що входять до Ісковецького старостату, проживають дві жінки. Вони – звичайні сільські трудівниці, але унікальні своєю любов’ю до української вишивки. Ці берегині вже ціле покоління несуть надбання, колорит нашого національного етносу, вкраплений нитками у національні орнаменти їхніх виробів.Спілкуючись із Тетяною Олексіївною Грипась із Яблунівки та Лідією Іванівною Величко зі Скоробагатьок, ловив себе на думці, що їхні розповіді про своє захоплення та і загалом про життя так органічно перекликаються зі словами відомої української пісні про мамин рушник: «…і вишите, і вишите, моє життя на ньому…»
А ще спало, що і їх долі чимось схожі. Обоє наближаються до восьмидесятилітнього рубікону. Все життя протрудилися у сільському господарстві. Обоє почали вишивати ще змалку, перейнявши це мистецтво від своїх матерів. Обидві прищепили любов до вишивки своїм донькам. Роботи обох майстринь розлетілися мало не по всьому білому світу.Власне, краще повернутися до наших розмов із майстринями, щоб збагнути, що любов до вишивки – це не просто захоплення, це стан їхньої душі.
– Почала я вишивати з шести років, – розповідає Тетяна Олексіївна. – Передалося це мені від моєї мами Катерини Гаврилівни Лялюк. Вона теж рано почала вишивати.Жила наша сім’я тоді у хуторі Суха Лохвиця. Його вже давно немає, а люди вже, може, й забули, що був такий населений пункт на Чорнущині. Знаходився він недалеко від Мехедівки.Так от мама і призвичаїла мене до вишивки, з якою я, вважайте, ніколи й не розставалася.
– Тетяно Олексіївно, а Ви своє захоплення передали комусь?
– У мене онука Юля, так вона теж почала вишивати ще змалку. Зараз проживає у Ромнах. А в Миргороді живе моя донька Олена. У неї теж вишивка в крові. Не ляже спать, поки хоч кілька хрестиків не покладе на полотно.
– Ви теж вишиваєте хрестиком?
– І хрестиком, а останні роки – більше бісером.
– Можете сказати скільки виробів вийшло з-під Ваших рук?
– О, дуже багато! Так і не скажу. Чоловічих сорочок, мабуть, більше 30 штук. А скільки ще жіночих сорочок, рушників, картин… Люди просили – вишивала, друзі просили – їм вишивала… Хто платив, а багатьом просто дарувала, як Оксані Пекун.
– Оксані Пекун?
– У 2013 році вона приїздила у Ісківці, у сільську бібліотеку. Цікавилась народним мистецтвом, піснями. Побувавши зі своїм «Фольк-music» у Ісківцях, нас послухала і запросити на фестиваль у Київ.То зустрічали ми її з хлібом-сіллю на моєму рушникові, який я їй і подарувала. Вона ще в мене й інтерв’ю брала, розпитувала про українську вишивку. Я й на передачі «Фольк-music» їй рушник подарувала.
– Співати теж любите?
– Люблю. Коли вишиваю, щось мугикаю (сміється). А взагалі з піснею теж давно дружу. У Яблунівці при клубі був хор. Так там співало 59 душ!
– Сьогодні аж не віриться, яким було життя у селах ще з півстоліття тому. А що ще Ви любите Тетяно Олексіївно?
– Чоловіка свого люблю. (Василь Ілларіонович Грипась довгий час працював керуючим Яблунівським відділком. – Прим. автора). А ще готувати їсти. Люди кажуть, що у мене найсмачніший борщ. Колись я працювала обліковцем у тракторній бригаді, то восени в Яблунівку приїздили студенти, допомагали збирати сонях, кукурудзу та інші культури, то на 300 душ готували їсти. До речі, по роботі 20 років проїздила на мотоциклі К-750 з коляскою.
– Повернемось до Вашої вишивки. Є у Вас найулюбленіші роботи?
– Брали мої вишивки і на виставку у Ісковецьку бібліотеку, і коли проводили День села чи у Ісківцях, чи в Яблунівці. Але найбільше мені подобається з останніх моїх робіт, вишитих бісером, портрет нашого Президента Володимира Зеленського, якого я шаную.
– Тетяно Олексіївно, що спонукає Вас ось уже більше сімдесяти років не розлучатися з голкою і ниткою?
– Просто хочеться вишивати – і все. Душа тягнеться до вишивки…
Схожі життєві мотиви переплелися і в розмові з народною майстринею Лідією Іванівною Величко зі Скоробагатьок.
– У мого батька Івана Павловича і матері Христі Максимівни була велика сім’я – ростили і виховували вони сімох доньок. То жили сутужно, – ділиться спогадами Лідія Іванівна.
– Я ходила у Скоробагатьківську школу. І десь у класі п’ятому мама мені каже: «Допоможи мені вишити рушники людям, я покажу як. І мені допоможеш, і копійку собі на одежину заробиш». Ото з тих пір я й почала вишивати, щоб щось заробити і допомогти батькам. Мама моя теж довго вишивала, аж до самої смерті, можна сказати. У ланці робила – буряки вирощували, табак. То прийде з роботи, вдома по господарству впорається – і до ниток. Отак і в мене було – прийду зі школи, уроки пороблю – і до вишивки.
Коли вже вийшла заміж, працювала у ланці, потім 20 років дояркою, то яка вже не була втомлена, а вишивала.– Тоді модно це було…– Багато хто вишивав. Тоді ж були досвітки. Електрики ще не було. То збираємось у когось у хаті. Розстилаємо на долівці ватяне одіяло, ставимо по центру гасову лампу і вишиваємо.
Дівчина обов’язково повинна була вміти вишивати. Сорочки собі вишивали. Бо як у дружки йти, чи заміж, то у своїй вишитій сорочці. А як молодий покличе заміж, то на оглядини вивішуєш рушників штук 15–17, щоб люди оцінили, яка ти вміла.
– Лідіє Іванівно, а Ваші сестри?
– Нас залишилося на сьогодні тільки троє. Найстарша – Ольга, я була п’ятою від роду, і найменша Галя. А Віри, Марусі, Валі, Надії вже, на жаль, немає…
– Скільки ж полотна пройшло через Ваші руки!?
– Вишивала я дуже багато. Дуже це я люблю, та й хотілося мати якийсь заробіток для сім’ї. У мене й зараз до сорока нових вишитих рушників. А на столі лежить вже новий – по господарству поклопочусь – і до голки. Здоров’я вже не те. Торік ще й на городі сапувала, а зараз – уже ні. Тримаю невелике хазяйство – кури, качки. Ото попораю їх – та й до вишивки. Онука сміється з мене: «Бабусю, ти з ниточкою». Кажу: з ниточкою, ниточкою…А як почну розказувать Вам, де мої рушники, що по всьому світу розлетілися, то Ви й не переслухаєте.
– Переслухаю, розповідайте…
– Є навіть у Америці.– Як це?– Коли почалася війна, то 5 березня 2022-го, я прихистила велику сім’ю Соловйових із Харкова, шість чоловік. П’ять дорослих і трирічна дитина. То господиня цієї сім’ї Віта Сергіївна гляне як я вишиваю і каже: «Яка ж це краса! Лідо Іванівно, Ви вишивайте, а я по господарству все буду робити». За добрі слова я їй рушник подарувала і хлопчику на день народження теж. Кажу: «Буде женитися, то вже матиме весільний рушник».Жили вони у мене багато місяців. І Віта часто спілкувалася зі своїм двоюрідним братом, який проживає в США. Він – українець і жінка в нього – теж. Розказувала йому, як вони проживають, у якому селі, в яких умовах. А які в селі умови? Була у мене старенька пральна машина, вода в хаті є. То він прислав їм гроші: «За те, що ця жінка вас прихистила, купіть їй нормальну пральну машинку». І вони купили.Я ж тоді кажу: «А що ж братові подарувати?» Віта: «Подаруйте свої рушники». То я вишила красивий, із тризубом. Хай буде йому на пам’ять.
Колись на день села приїздив до нас народний депутат Тарас Кутовий, який шанував отаке народне, то йому теж подарувала.
Здається, у 2013 році до нас приїздила Оксана Пекун з «Фольк-music», то зустрічали ми її з хлібом-сіллю у сільській бібліотеці, то я рушники свої давала. У Скоробагатьках був самодіяльний вокальний жіночий ансамбль «Надія». Ми Оксані заспівали кілька народних пісень. Вона відібрала ту, яка їй сподобалася, і запросила нас до Києва на популярну передачу «Фольк-music». То коли їздили в Київ записуватися на телебаченні, то теж рушники я свої брала.А заодно і троюрідній сестрі Наташі, яка живе в Києві, три рушники подарувала. У неї три внучки, кажу: «Як заміж ітимуть, то щоб рушники були».
Моя донька Віта живе у Безсалах, де робила завідуючою ветдільницею. Зараз вона працює працює у ветдільниці в Лохвиці. То у Безсалівській школі була традиція (не знаю чи є зараз) – коли дитина йде у перший клас, їй дарують рушник, і коли закінчує школу – теж вручають рушник. То багатьом я туди на прохання Віти свої рушники передала.Думаю, цього достатньо, не треба про мене дуже розписувать.
– Лідіє Іванівно, це ж Ваше життя…
– Та так. У моїх доньок Оксани і Віти теж багато моїх рушників. Хоча вони самі дуже гарно вміють вишивати. І внучкам своїм подарувала – хай буде про мене пам’ять. Багатьом, багатьом людям я повишивала рушники на добру долю.Вишиваю і хрестиком, і гладдю. Коли Оксана йшла заміж (вона працює медсестрою у Ісковецькій амбулаторії), то я їй навишивала подушечок. Вмію кружева в’язати до рушників. Словом, люблю я це всією душею. Тому й не розлучаюся з голкою і ниткою й по сьогодні…Ось такі життєві історії цих двох жінок, сподвижників народного мистецтва. Вийшли розповіді і про їхнє захоплення, і про життя, і згадали трохи минувшину рідного краю. Що теж цікаво.
Але до всього висловленого, я хочу додати слова завідуючої Ісковецькою сільською бібліотекою Тамари Лубенець про родинне захоплення сім’ї Величків. Тамара Іванівна була моїм своєрідним гідом у знайомстві з обома майстринями. Тож її теплі, душевні слова лише додадуть яскравих відтінків до всього сказаного.
– Вишивки Лідії Іванівни особливі. У кожному стіжку – частинка душі. Вона говорить: «Не просто нитками шию, а любов’ю. Щоб кожен, хто вдягне цю сорочку чи пов’яже рушник, відчує тепло, ніби материнські руки обіймають».Ліда Іванівна має двох доньок – Оксану й Віту. Змалечку вони сиділи поруч із мамою, спостерігали, як її пальці легко водять голкою по полотну, як зазвичай тихо наспівує, коли шиє, і як усміхається, дивлячись на готову роботу.Коли дівчатка підросли, Лідія Іванівна почала навчати їх не лише тримати голку, а й розуміти символи.
Вона казала:– Оця зірка — на щастя. А оцей хрестик – на здоров’я. Оцей барвінок – на вірність. І все це треба класти з добрими думками. Бо рушник без душі — то просто тканина.
Оксана – терпляча і ніжна – її вишивки мали м’які барви, легкі лінії, ніби сама весна торкнулася полотна.
Віта ж – запальна, емоційна, і її орнаменти насичені, з глибоким кольором, сильні, як буря.
Та коли вони вишивали разом – це була гармонія. Два покоління в одному рушнику: мамина мудрість і мрія доньок.І коли хтось питав:– Як вам удається так вишивати, що аж серце щемить?
Лідія Іванівна відповідала просто:– Бо ми не вишиваємо – ми говоримо душею.
Фото Тамари Лубенець
