Лохвицький район останнім часом знову «на слуху». Жвава дискусія у мережі Інтернет, полярні думки у приватних розмовах пересічних лохвичан і куди ж ти дінешся від сарафанного «БіБіСі» (баба бабі сказала) – лише посилюють актуальність теми.  А причиною всього цього є лише ідея створення Лохвицького національного природного парку. Що він собою представляє, яку користь чи шкоду принесе – кожен трактує на свій розсуд, виходячи з власного розуміння чи зацікавленості, а подекуди – й через упередженість та необізнаність. Тож спробую і сам вникнути у суть теми, бо порозмірковувати є про що. А розглядати ситуацію лише в контексті конфлікту – значить звужувати суть проблеми. А вона лежить на поверхні, коли мова йде про збереження природи.

ПОЧАТОК ІСТОРІЇ

Отож, звідки взялася ініціатива створення Національного природного парку на території Лохвицького району? Розпочну із самісінького початку.

Міністерство екології та природних ресурсів України (далі Мінприроди) на початку року підготувало листа за №5/25-8/60-17 від 05.01.2017 р. «Щодо надання плану із створення та розширення територій та об’єктів природного заповідного фонду на 2017 рік». Цей лист адресовано всім обласним адміністраціям, в тім числі і Полтавській, у загальному відділі якої його зареєстрували за №194/01/21 від 11.01.2017 р.

Що ж вимагається у листі Мінприроди за підписом заступника міністра з питань Європейської інтеграції М.С. Кузьо? «Законом України «Про основні засади (стратегію) державної екологічної політики України на період до 2020 року» передбачено запровадження системи природоохоронних заходів збереження біо- та ландшафтного різноманіття і розширення площі природно-заповідного фонду до 10 відсотків у 2015 році та до 15 відсотків загальної території країни у 2020 році.

Державною стратегією регіонального розвитку на період до 2020 року, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України від 06.08.2014 р. №385, площа території природно-заповідного фонду у 2017 році повинна становити 11% від площі держави, а у 2021 – 15% відповідно.

З метою виконання цих завдань просимо підготувати та надати план зі створення і розширення територій та об’єктів природного-заповідного фонду області на 2017 рік за формою, що додається».
Ось такий циркуляр надійшов до Полтави з Мінприроди. Далі, хто хоч трохи обізнаний, як працює чиновницька державна машина, все розвивається згідно з чинним законодавством.

Заступник голови Полтавської облдержадміністрації Р.І. Товстий видає доручення за №194/01-21 від 11.01.2017 р. департаменту екології та природних ресурсів облдержадміністрації. Той, в свою чергу, надсилає відповідного листа головам районних державних адміністрацій та міським головам міст обласного підпорядкування від 18.01.2017 року за №323/03-03-25.
Пропущу ті витримки, що департамент дублює з листа Мінприроди, зосереджу увагу лише на заключних трьох абзацах листа, підписаного заступником директора Департаменту Д.С. Лазурко.

«Площа територій природно-заповідного фонду у 2017 році повинна становити по Полтавській області 9,9%, а у 2021 – 13,5%.

Станом на 01.01.2017 природно-заповідний фонд Полтавської області включає 387 територій та об’єктів загальною площею 142446, 5215 га, що складає 4,95% від загальної площі.
Прошу здійснити аналіз даного питання та надати інформацію Департаменту в термін до 25.01.2017 р.».

У Лохвицькій РДА лист департаменту зареєстрований 18.01.2017 за №110/01/30. Цього ж дня голова Лохвицької РДА В.В. Рязанов, як і належить йому за посадовими обов’язками, дає доручення своєму заступнику О.О. Єсікову та начальнику районного управління агропромислового розвитку Н.І. Ющенко надати інформацію Департаменту екології та природних ресурсів Полтавської ОДА.

Я так детально зупинився на першовитоках виникнення ідеї створення Національного природного парку в районі, щоб люди зрозуміли, що вона «не впала з неба», і не чиясь це забаганка, бо занадто багато нісенітниць наводнили район, що просто дивуєшся. Слід зрозуміти головне, що розширити площі природно-заповідного фонду вимагає ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА! Можливо й там, у Києві, почали трохи розуміти, що далі так безжально нищити природу – злочинно. Чи є хтось проти цього у нашому районі?

АРГУМЕНТИ СТОРІН

А тепер спробую із усієї цієї «мозаїки», що назбиралася протягом останніх тижнів, роз’яснити ситуацію, яка виникла на Лохвиччині, бо щось не чув про подібне десь.

Так, вже на першому засіданні, якому передувала відповідна підготовча робота, і на якому були присутні керівники району, відповідні служби і делегація від Лохвицького УТМР, спробували віднайти, якщо не компроміс, то хоча б почути аргументи обох сторін. Звичайно, усю полеміку не передати, але спробую хоч стисло навести основне. Ось що говорив Володимир Рязанов, голова Лохвицької РДА:
– З Полтавської облдержадміністрації мені, як посадовцю, надійшло доручення про розширення меж природно-заповідного фонду. Я його маю виконувати.

Ми провели аналіз природних угідь Лохвиччини, варіанти вирішення цього завдання і дійшли висновку, що найбільш оптимальним є створення Національного парку.

По-перше, те, що твориться зараз під час полювання, важко навіть назвати це полюванням. На мій погляд, це звичайне вбивство. Бо звір беззахисний перед гідроциклами, снігоходами, квадроциклами, нарізною зброєю, зброєю з лазерним прицілом, засобами нічного бачення, тепловізорами, дронами і т. д. У звіра немає шансів вижити. Тому створення Національного природного парку дасть можливість хоч десь диким тваринам сховатися і, сподіваюся, збільшити їхню популяцію.

По-друге, чому в заплаві річки Сула? Цього року у нас заплановані масштабні роботи по гідроспорудах, що дасть можливість підняти загальний рівень русла, що убезпечить постійне горіння торф’яників, яке спостерігається протягом останніх років.

По-третє, фінансування національних парків здійснюється з Державного бюджету, що дасть можливість створити додаткові робочі місця і надходження до місцевих бюджетів, а це досить важливо за нинішньої економічної ситуації. (Від автора – наявні Національні природні парки, що діють у Пирятинському та Ічнянському районах, отримують з Державного бюджету мільйони гривень, нараховують від 60 до 70 працюючих і наповнюють бюджети сільських рад сотнями тисяч гривень).

По-четверте, створення заповідної зони дасть надію, що і наші нащадки зможуть доторкнутися до первозданної природи, а не до жалюгідних її решток, які можуть залишитися при таких темпах її знищення. Врешті, з 96 тисяч гектарів, які віддані мисливцям для полювання і рибальства до 2028 року, ми просимо всього 8 тисяч, що додадуться до майже чотирьох тисяч гектарів, на яких розташовані Середньосульський та Христанівський заказники, – зазначив очільник району.

Начальник районного управління агропромислового розвитку Н.І. Ющенко до всього цього додала:
– Ми запропонували лише проект розташування можливих меж національного парку. До речі, подальший процес їх узгоджень із територіальними громадами доволі довготривалий і кропіткий, не кажучи вже за дослідження і висновки експертів і науковців, погодження із різними службами, відомствами і т. д. Бо, врешті, створення Національного природного парку затверджується лише указом Президента України.
Наталія Іванівна до того ж запропонувала мисливцям подати їхній варіант меж Національного парку. Однак, їхня позиція була дещо іншою.

Голова Лохвицької районної організації УТМР, директор Лохвицького госпрозрахункового мисливсько-рибальського господарства І.І. Панченко, відстоюючи інтереси мисливців і рибалок, що природно з його боку як очільника цих організацій, навів свої аргументи:

– Ми вважаємо, що створення Національного парку на території нашого району зараз не на часі. Що це дасть для району?
Нашою організацією здійснюються заходи по охороні дикого звіра у заказниках, яких в районі не один. Треба це розвивати.
А створення заповідної зони позбавляє мисливців там можливості полювати, а рибалок – рибалити.
Попередня влада хотіла роздробити наше товариство і віддати якійсь кременчуцькій фірмі у приватні руки наші угіддя. Тоді, у 2013 році, ми відстояли себе. І всі органи, районні і обласні, надали нам дозволи на полювання і рибальство до 2028 року на 96 тисячах гектарів. Що, їх тепер хочуть анулювати? Ось завершиться цей відведений термін, тоді й будемо розмовляти.
Якби це був не Національний природний парк, де не те що полювати, а й хворостинки не візьмеш, а якийсь заказник, де полювання частково дозволено, ми не проти. А так хочуть у нас забрати найкращі болота і заплави, а ви тоді де хочете, там і полюйте, – відстоював свою думку голова районної УТМР І.І. Панченко разом з іншими мисливцями і рибалками: М.В. Лісовським, П.І. Всяким, В.Г. Зінченком, П.І. Гречаним та іншими.

Тож загальна позиція мисливців і рибалок сходилася до того, що «треба це питання вивчить», «прийде час» або ж була категоричною – «знищити це питання в самісінькому зародку». Тож кожна із сторін, як-то кажуть, залишилася при своїх інтересах.

Ще до проведення районної сесії була і звітно-виборна конференція Лохвицької районної ради УТМР, і гарячі дискусії на засіданнях постійних депутатських комісій, де мисливці та рибалки наполягали, щоб питання про створення національного парку взагалі не включалося в районну програму охорони довкілля на найближчі роки, бо в разі його включення вони вдадуться до радикальних кроків.
Що було 23 лютого на районній сесії ви вже знаєте. Того дня мисливці і дорогу центральну перекривали, і мітинг під стінами райради провели, і на сесію всім загалом прийшли, де більшість депутатів, згідно з кворумом, і задовольнила їхні вимоги. Про це надруковано у «Зорі» №16 від 28 лютого.
Чому я так детально описав, хай і в загальних рисах, всю прелюдію і розв’язку винесеної ідеї про створення в районі Національного природного парку? Щось є погане в тому, щоб зберегти для майбутніх поколінь куточок незнівеченої природи?
А хто правий – розсудить час. Це найсправедливіший арбітр. Єдине, що при цьому слід враховувати, що коли той час минає, то часто-густо «поїзд вже поїхав» і його не наздогнати. Як приклад, наведу історію з Самсоновим островом у Сенчі. Тепер цю територію іменують зоною екологічного лиха. А був би на цьому унікальному історико-археологічному місці Національний парк, то не було б і таких екологічних проблем, які ми спостерігаємо нині, коли на острові розмістилося кілька десятків експлуатаційних газових установок та свердловин, а Сула перетворилася на струмок. Тож так може скластися і в цій ситуації. А висновки зроблять вже наші нащадки.

ЩО ПОТРІБНО ЗНАТИ

Насамперед, людям слід гарно роз’яснити, що таке Національний природний парк і «з чим його їдять». Бо в тій полеміці, що панує, позиція дещо однобока.
Для чого створюється національний парк? Мова законодавця говорить – щоб зберегти в природному стані типові або унікальні для цієї ландшафтної зони природні комплекси з усією сукупністю їхніх компонентів, для вивчення природних процесів і явищ, що відбуваються в них, розробки наукових засад охорони навколишнього природного середовища, ефективного використання природних ресурсів та екологічної безпеки.
Це висловлюючись науковою термінологією. А якщо по-простому, створення таких заповідників представляє єдину мету – зберегти землю і природу для нинішніх і майбутніх поколінь. То знову запитую – чи є щось в цьому погане?

До речі, під час громадських обговорень, що проводилися 24 лютого у районному Будинку культури, один з ініціаторів створення нинішнього національного парку «Пирятинський», а нині доцент кафедри екології Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка Анатолій Подобайло та директор Ічнянського національного парку Олексій Шульга детально розповіли про багаторічну діяльність цих природних заповідних зон, що за обсягами становлять від 10 до 12 тисяч гектарів. Власне, те, що б хотілося здійснити за проектом і в нашому районі.

Продовжуючи тему розподілу зон Національного природного парку, перейдемо від заповідної зони (яка є найбільш суворо законодавчо захищена і, як правило, визначається далеко за межами населених пунктів, щоб було якнайменшим втручання людини) до зони регульованої рекреації. Вона слугує проведенню науково-освітньої роботи та екологічного виховання відвідувачів Національного природного парку. Саме тут для школярів і дорослих проводять екскурсії, де вони можуть побачити, як функціонують природні екосистеми. Простіше кажучи, характерною особливістю зони регульованої рекреації є можливість для відвідувачів спостерігати максимально дику, вилучену з господарського використання природу.
Є й зона стаціонарної рекреації. Ця зона виділяється в місцях, які є найбільш сприятливими для відпочинку. Це парки, сквери, пляжі. Тут розміщуються необхідні об’єкти комунального призначення, здійснюється благоустрій цих територій. Додам, що рішення про рекреаційні зони приймаються за погодженням з громадами, а ще на цьому можна додатково заробляти кошти. Ціни, як правило, у державних парках доволі демократичні.

І, нарешті, господарська зона Національного природного парку. Сюди входять території, на яких ведеться традиційне сільське, лісове, рибне господарство тощо. Зона включає об’єкти комунального призначення, сільськогосподарські виробничі комплекси, сільгоспугіддя національного парку, землі землекористувачів. Єдина вимога, що люди, які здійснюють тут господарську діяльність, не повинні шкодити стану довкілля парку.

ЩО ЗАЛИШИМО НАЩАДКАМ?

Схиляюсь до думки, що спочатку варто було б все добре роз’яснити людям. Що, приміром, процес створення Національного природного парку доволі тривалий. Для прикладу, ті ж Пирятинський та Ічнянський Національні природні парки створювалися від 10 до 20 років.
Але й позиція протестувальників, мовляв «зарубати це питання на корені, щоб і не виникало», – теж не позиція. Бо, окрім 600 мисливців і рибалок, у районі ще проживає 42 тисячі населення. На Богом даній нам землі всі хочуть жити достойно і комфортно. Але для цього варто хоча б чути один одного.

Звичайно, найліпший вихід у цій ситуації – проведення місцевого референдуму, як часто робиться у тій же Швейцарії. Це демократично, як вирішить більшість – так і буде. Окрім всього, на мою думку, подібні протистояння лише посилюють розбрат і ворожнечу в громадському суспільстві. А йому й так не бракує зневіри, байдужості, а то й ненависті. А нам сьогодні потрібно, як ніколи, єднання. Єднання хоча б навколо майбутнього свого краю.
Якось дивно виходить, що ніхто не протестував як, з-під носа з Лохвиці «умикнули» в Гадяч МРЕО (там навіть певного приміщення тоді не було). Туди ж приєднали і Лохвицьку санепідемстанцію (я свого часу про це писав). У Гадяцькій конторі тоді стало більше 50 працівників, а в нас залишилося з десяток. Тепер і податкова інспекція є лише відділенням Гадяцької (у Лохвиці залишилося лише кілька чоловік сервісного центру). Що на черзі, лікарня?.. Тут, між іншим, районна влада докладає всіх можливих зусиль, щоб цього не допустити.

Взагалі, хочеться колись порозмірковувати про історію Лохвицького району, хоча б на тему: «Що було б із нашим краєм, якби…». Надцікаві паралелі вималювалися б. Особливо зараз, коли «завдяки», на мій погляд, незбалансованій законодавчо, розпочатій в умовах війни, адміністративній реформі, знайдуться ті, які своїми недалекоглядними діями поставлять хрест на славній історії, створеного ще у 1781 році, Лохвицького повіту.

Та повернусь до своєї саги про створення Лохвицького національного природного парку. Мене, наприклад, неприємно вразило, як говоруни вбили в голови необізнаних лохвичан тезу, що це нинішній міністр Тарас Кутовий затіяв цю ідею з національним парком, який хоче потім собі привласнити. Дуже дешево, як на мене, і розраховано на простачків. Але виявляється спрацьовує.

Бо правда полягає зовсім в іншому. Адже створення національних природних парків є чи не єдиним на сьогодні способом збереження природних територій від «прихватизацій». Інакше у цій, наскрізь пронизаній ядом корупції, державі ми вже давно забули б дорогу до різних заповідників і національних парків. Сучасні товстосуми з радістю б обгородили ці території п’ятиметровим парканом.

Знаєте, яка область в Україні довго немала нових національних природних парків? Київська, бо там місцеві чинуші «успішно» деребанили вже багато років за мільйони доларів землю, а при одній лише спробі сільських голів Київщини створити заповідний природний фонд – грізно тупали «цить!». І лише під тиском громадськості, коли так звана еліта забудувала своїми віллами береги річок, загородилася високими парканами, що людям не те що порибалити чи покупатися ніяк було, а навіть до берега підійти, тільки тоді на Київщині почали створювати нові заповідні зони. Хоча до переможного кінця у цій боротьбі ще далеко. Та, власне, як і у всьому нашому нелегкому житті.

А ще дивує, як легко люди повірили у розмови, що їм і в ліс не вступнути у разі створення Національного парку. З цього приводу я розпитував фахівців, цікавився нормативними актами. Так ось, сільські громади самі визначать, де в рекреаційних зонах (не варто лякатися такого словосполучення) люди будуть відпочивати, купатися, випасати худобу, косити сіно, збирати ягоди, гриби і так далі. І щоб це було і сьогодні, і завтра, і завжди.

Тому не в одного мене виникали сумніви в ситуації, коли хтось так ревно противиться самій благородній ідеї, напускаючи на людей всякого роду туман. То, може, комусь вигідно в цій каламутній воді ловити рибу? А, можливо, у когось на майбутнє вже накреслені далекоглядні плани? Бо може так трапитись, що рано чи пізно знімуть мораторій на продаж землі, і повиростають на берегах мальовничої Сули кількаповерхові замки, обгородяться ці приватні володіння, і будуть на них сучасні «калитки» розкошувати, полюючи і рибалячи на цих землях. А сіромахам доведеться лише лікті кусати від досади. Може таке бути? Теж час покаже.

До того ж, розмови з деякими мисливцями та і рибалками, які «не для преси» говорили, що не такі вже й всі в їхньому середовищі «білі і пухнасті», теж навівають теми для роздумів.
Фахівці, які приїздили до Лохвиці, до речі, розповідали, що найбільше противились створенню національних парків закоренілі браконьєри. От їм із створенням заповідних зон дійсно урвалося.
– Ми в перші роки на Удаї витягували цілі кілометри сіток, – говорить доцент кафедри екології Київського університету ім. Т.Г. Шевченка Анатолій Подобайло. – А на сьогодні за рік трапляються лише поодинокі випадки.

Директор Ічнянського нацпарку Олексій Шульга підкреслює, що в їхній заповідній зоні з’явилися за багато років навіть плямисті олені. – Але браконьєри їх убили, – каже він. – Даний акт вандалізму продемонстрували на екранах всіх центральних каналів, – з сумом пригадує той прикрий епізод директор.

Взагалі, просвітницька робота з населенням в царині природозаповідних заходів, мушу визнати, слабує, м’яко кажучи. Докір цей визнаю і для себе, бо для цього потрібні і час, і бажання, і зусилля. Приміром, щоб написати цей просторовий матеріал, мені довелося не тільки переговорити з багатьма людьми, ознайомитися з першоджерелами, а ще й перегорнути не один закон, різноманітну природозаповідну тематику.

Напевно, що ця стаття декому не сподобається, бо найпростіше було б брести у пошуках дешевих дивідендів, а не копирсатися у цих хитросплетіннях природоохоронного законодавства, яке, як і багато що в Україні, треба доводити до вдосконалення.

Але я б радив, кому це, звичайно, цікаво, почитати хоча б кілька статей із законів України «Про природно-заповідний фонд України», «Про національні природні парки України», що розповідають про мету створення національних природних парків, функцій, які вони виконують, та про зони їх територій.
Втім, ця публікація не є спробою когось відбілити чи навпаки очорнити. Вона полягає в єдиному – привернути увагу і задатися запитанням «яка природа, навколишній світ залишиться нашим дітям, внукам, правнукам і що ми, сучасники, для цього зробили?».

Можливо, й ми колись доживемо до рівня європейців, які розуміють свободу вибору як умову відповідальності не завдавати шкоду природі, не залишати після себе в лісах, лісополосах купи сміття, не випилювати, ламати багаторічні дерева, не спалювати стерню, знищуючи цим все живе у верхньому шарі грунту і т. д. і т. п.
Бо проблема не в тому буде чи не буде в районі Національний природний парк, а значно ширша – в екологічних масштабних проблемах нашого краю і як їх ліквідувати.

Проблеми назріли давно 

Ось взяв для прикладу пункти «Програми охорони довкілля, раціонального використання природних ресурсів Лохвицького району на 2011–2016 роки». Цю програму затвердили на четвертій сесії шостого скликання Лохвицької районної ради 3 березня 2011 року і її дія завершилася торік. Теж напрошуються деякі висновки.

Ось що значилося у пункті 6.1 «Стан навколишнього природного середовища в районі» – «…різко погіршились умови мешкання диких тварин. Зменшилася природна кормова база, посилився процес полювання, зменшився рівень ведення мисливського господарства, неспокій в угіддях в період їх розмноження, екологічна безграмотність, особливо під час збирання врожаю сільськогосподарських культур – все це не лише ускладнює умови їх існування, але й сприяє зменшенню чисельності і навіть призводить до зникнення деяких видів».

Пункт 6.9 «Стан та розвиток природно-заповідного фонду» – «…існуючий склад заповідного фонду Лохвицького району є недостатнім як у кількісному, так і в якісному відношенні, оскільки в районі малі площі ландшафтних, ботанічних, лісових та інших заказників, заповідних урочищ. Заповідний фонд потребує оптимізації з метою збереження ландшафтного та біологічного різноманіття вздовж Сулинського екологічного коридору.
Є доцільним розширити площу існуючого гідрологічного заказника загальнодержавного значення «Середньосульський», довівши його площу до 3243 га.
До 2016 року планується розширити територію заповідного фонду до 9124 га, що становитиме 7% від площ району».
У співрозробниках програми багато районних організацій, в тім числі і Лохвицьке УТМР.

У пункті 6.10 «Охорона рослинного і тваринного світу» є розбитий по роках, з 2011 по 2016, приріст чисельності диких парнокопитних звірів по Лохвицькому госпрозрахунковому мисливсько-рибальському господарству Полтавської обласної організації УТМР. Так ось – лося до кінця 2016 року мало б бути 37 голів, козулі – 533, кабана – 683». Не буду сьогодні вдаватися до аналізу цих цифр, адже за словами самих мисливців, поголів’я того ж лося в районі начебто знищено.

Але, на мій погляд, Лохвицьке ГМРГ мало б бути зацікавлене у тісній співпраці з державними органами і органами місцевого самоврядування, щоб ті цифри чисельності дикого звіра тільки росли вгору. Від цього буде користь усім і мисливцям, в першу чергу. А ще така співпраця дозволила б спільно боротися з браконьєрством, якщо, звичайно, для цього є бажання.
До речі, у «Програмі охорони довкілля Лохвицького району на 2017–2021 роки», прийнятій на останній 12 сесії районної ради, вже не має пунктів про нарощування кількості парнокопитних. Чи то їх розвелося так багато, що сумнівно, чи охороняти вже не має чого?..

ЛІС РУБАЮТЬ – ТРІСКИ ЛЕТЯТЬ

Завершити тему ідеї створення Національного природного парку хочу лісами, лісополосами. Бо те, що там твориться – просто жах! Пригадав слова одного знайомого: «Повезу сьогодні дітей в ліс, покажу їм дуба, бо боюсь, що скоро його в районі не буде».

Поцікавився також цією проблемою у голови РДА Володимира Рязанова:
– Це болісливе питання, з яким до мене часто звертаються люди, – говорить Володимир Володимирович. – Я направив запити у відповідні органи, щоб ті перевірили законність проведення масових вирубок у лохвицьких лісах. Але документи у лісових господарствах, що вони офіційно надають, завжди в повній відповідності з нормативами і зупинити процес знищення лісів я не можу, бо лісники діють у межах своєї дозвільної документації. Але, аналізуючи, як ведеться зараз вирубка у тому самому Пирятинському районі, бачу, що вона у рази менша і не така нищівна. Чому це так? Та тому, що там створенний Нацпарк і промисловий, неконтрольований випил там не дозволений. Що хочеться здійснити і в нашому районі.

Ось нещодавно отримав листа з Полтавського обласного управління лісового та мисливського господарства на наш запит «Щодо створення Національного природного парку». Ми просили дозволу, без вилучення, надати під парк трохи більше чотирьох тисяч гектарів лісів. Але нам, я вважаю, просто надали відписку.
Втім, ви зробіть висновки самі, – і Володимир Володимирович простягнув мені цього листа, що наводжу нижче.

«Розглянувши пропозицію райдержадміністрації стосовно створення на території району нового Національного природного парку із залученням земель лісогосподарського призначення, повідомляємо, що питання розширення територій та об’єктів природно-заповідного фонду за рахунок лісів тісно пов’язано з питанням вікової та породної структури деревостанів, а тому повинно розглядатися комплексно, з урахуванням як господарської, так і екологічної цінності лісових площ.
Ліси Лохвицького району характеризуються значною площею м’яколистяних насаджень, вік біологічної стійкості яких не перевищує 40–60 років. Частка таких лісів дорівнює 41%, із них вільхові деревостани – 23%.
За останні 10 років середній вік лісів району збільшився до 61 року, а площа стиглих деревостанів, – більш ніж удвічі, і становить 2,55 тис. га загальним запасом 560 тис. кбм. Відсоток стиглих лісів дорівнює 24%, що не відповідає науково обгрунтованому розподілу вікової структури, який передбачає наявність не більше 10–15% стиглих деревостанів, в залежності від головної породи.
З огляду на те, що заповідання призводить до суттєвого обмеження господарської діяльності, облуправління не може погодитися на включення до складу національного парку значних площ лісів, остільки це спричинить прискорення старіння лісових екосистем.

Між тим, облуправління підтримує ініціативу створення нацпарку за рахунок існуючих територій та об’єктів ПЗФ та погоджує включення до його складу всіх лісів природоохоронного призначення Лохвицького лісництва ДП «Пирятинський лісгосп» та Лохвицького агролісництва ДП «ПДЛП «Полтаваоблагроліс» (без вилучення):

1. Лісовий заказник місцевого значення урочище «Крупське», Лохвицького лісництва площею 123 га на території Свиридівської с/р (околиці сіл Свиридівка та Яшники).
2. Ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Христанівський», Лохвицького лісництва Пирятинського лісгоспу площею 80 га на території Сенчанської сільської ради, Лохвицького агролісництва площею 392,0 га.
3. Гідрологічний заказник загальнодержавного значення «Середньосульський», Лохвицького агролісництва площею 368,2 га.

4. Ландшафтний заказник місцевого значення «Панський маєток», Лохвицького агролісництва площею 62,0 га на території Свиридівської сільської ради.
5. Гідрологічний заказник місцевого значення «Артополот», Лохвицького агролісництва площею 57,5 га на території Пісківської сільської ради.
6. Пам’ятка природи комплексна місцевого значення урочище «Берези», площею 5,0 га.
7. Пам’ятка природи ботанічна місцевого значення урочище «Шумейкове», Лохвицького агролісництва площею 17,0 га.
Крім того, погоджуємо включення до складу національного парку (без вилучення) частину лісів Лохвицького лісництва Пирятинського лісгоспу, які не входять до складу ПЗФ, але мають значну екологічну та репрезентативну цінність:
1. Урочище «Городище», квартал 37 Лохвицького лісництва площею 93 га на території Гирявоісковецької сільської ради.
2. Урочище «Джегалівщина», Лохвицького лісництва площею 115 га на території Сенчанської сільської ради.
Загальна площа лісів Лохвицького району, які планується включити (без вилучення) до складу проектного національного парку «Лохвицький», складає 1312,7 га.»

Отож, поки ми в районі будемо ненависно «поїдати» один одного і розмірковувати, що ж далі робити з цією природою, з ідеєю створення Національного природного парку, у нас і далі «планово» вирубуватимуться найбільш цінні породи твердолистяних дерев, у лісах і на річках вольготно почуватимуться браконьєри, а легені лохвичан продовжуватимуть вдихати шкідливі речовини, показник яких на душу населення – серед «лідерів» на Полтавщині. Бо якщо взяти показники Лохвицького і Пирятинського районів, то різниця складає сотні разів.
Тож, дивись, мине з десяток-другий років, то і взагалі нічого не потрібно буде охороняти. Отак і житимемо, докоряючи всім і вся, але тільки не собі…