Цей рік має стати вирішальним у плані реформування медичної галузі в Україні. У всякому випадку, про це говорять урядовці, а Верховна Рада прийняла у першому читанні законопроект, що передбачає зовсім інші засади функціонування медицини в державі.
Лохвичан же безумовно цікавить те, як це реформування безпосередньо відобразиться на їхніх стосунках із медичними закладами. Чи вдасться їх зберегти у тій мережі, що є нині? Як зміняться підходи у стосунках лікар – пацієнт? Що нам взагалі очікувати від медичних реформ?
На ці та інші запитання ми шукали відповіді у розмові з головним лікарем Лохвицької центральної районної лікарні Віктором Васильовичем БУРЛЕЄМ. Він, до речі, нещодавно повернувся з Литви, де у складі української делегації знайомився з досвідом роботи тамтешніх колег. Природно, що в нього постійно виникало непереборне бажання порівнювати – як у нас, і як у них.
– Вікторе Васильовичу, що очікувати лохвичанам від медичної реформи, якщо Верховна Рада прийме врешті новий закон?
– Повторюся вже вкотре, але медицина, що нині функціонує в Україні – це застигла, застаріла пострадянська модель, якої більше ніде немає в світі. З реформуванням медичної галузі ми в Україні, м’яко кажучи, дуже затягли.
Нещодавно побував у Литві, то там медицину перевели на європейські рейки ще на початку 90‑х і ви бачили на якому рівні там медичне обслуговування!
Так, Литва – невелика країна, яку можна об’їхати за день і населення там всього до 3 мільйонів, але вражає ставлення литовців до своєї історії, культури, охайності міст і, природно, прагнення до здорового способу життя і повага до власної медицини.
У них страхова медицина: 6 відсотків людина сплачує із своєї заробітної плати, 3%– роботодавець, а решту – забезпечує держава. Медичне забезпечення доступне для кожного.
І на чому нам особливо наголосили: у лікарні будуть однаково лікувати чи то буде робітниця, чи президент їхньої держави. Різниці не буде!
– Чи може бути так у нас?!
– Якщо зробимо хоча б так, як у них – може.
– Але як цього досягти?
– Згідно із законопроектом, гроші мають йти тільки на медичне обслуговування. І кожен медичний заклад вже буде зацікавлений, щоб якісно пролікувати якомога більшу кількість відвідувачів.
– Тобто гроші «йтимуть» за пацієнтом, як нам популярно розповідають урядовці?
– Це в першій ланці в деякій мірі. А в районній лікарні підхід такий: чим більше послуг ми надаємо – тим більше грошей отримаємо.
– Пацієнт вільний у виборі лікаря. А якщо немає, не привиди Господи, з кого вибирати і фаховий рівень лікаря не задовольняє. Тоді що робити?
– Тоді такий медичний заклад приречений і майбутнього він не матиме.
– На Ваш погляд, медперсонал районної лікарні готовий до змін?
– А в нас немає іншого шляху. Бо якщо ми будемо надавати недостатню кількість послуг, то не буде за що не те що втримувати приміщення, заробітну плату як слід виплачувати.
– Цікаво, який розмір у Литві?
– Лікарі отримують у межах 2–2,5 тисячі євро. А те що заробляє лікарня на послугах, йде на придбання медичного обладнання, медикаментів і т. д.
– Добре, Віктору Васильовичу, людей сама ситуація змусить перелаштуватися, а от що робити з нестачею сучасного обладнання? Його ж не придбаєш одномоментно.
– Правильно. Я, між іншим, говорив про наповнення Лохвицької центральної лікарні новим обладнанням, новими технологіями ще років з 15‑ть тому. Бо тільки з’явилася лапароскопічна хірургія, це коли роблять операцію без розтину черевної порожнини, то відтік наших пацієнтів в інші заклади ми відчули відразу.
– А не можна і в Лохвицю придбати таке обладнання?
– Плануємо цього року придбати завдяки відчутній допомозі нашої Лохвицької райдержадміністрації та районній раді і сільських рад. У складчину ми хочемо закупити необхідні інструменти для лапароскопічної хірургії.
– До речі, а як щодо придбання для лікарні нового реанімобіля? Наскільки я знаю, депутатам обласної ради від нашого району, мають чи мали виділити по мільйону гривень. У всякому випадку, у розмовах з Миколою Бондарем і Анатолієм Власенком вони виношували ідею надати частину коштів для придбання цього реанімобіля…
– На наступній сесії обласної ради це питання розглянуть сесійно. На даний час всі депутати від нашого району готові скинутися по 325 тисяч гривень на придбання автомобіля швидкої допомоги.
Чому не реанімобіль, який обладнаний всією необхідною апаратурою? На мій погляд, використання його не раціональне, бо його потреба – раз у місяць. А ось нова швидка у нас прилаштована до прийому всієї необхідної в екстрених випадках медичної апаратури. На час ми його вилучаємо з відділення, а потім знову повертаємо. Це просто і раціонально.
– Як вже зрозуміло було із попередніх заяв госпітальний округ буде в Миргороді…
– Так. І так має бути. Чого гріха таїти, але візьмемо наших хворих з гострою короневою недостатністю, інфарктами – вони не отримують, на жаль, того лікування, що мають жителі Полтави чи інших великих міст.
– А в Миргороді виходить лохвичани отримують необхідне лікування?
– Ну йдеться до цього. Там є необхідне обладнання.
– Знову ж таки, а чому його не можна поставити у нас?
– Можна, але воно коштує дуже багато. Це по‑перше. А по‑друге, на ньому ПОТРІБНА постійна практика. А скільки в нас за рік трапляється інфарктів? Ну, максимум, до 50. Значить, обладнання буде простоювати, а фахівець втрачати свою кваліфікацію.
– Ще ж якби дорогу до Миргорода відремонтували?
– Згоден. Чомусь наш район у найневигіднішому становищі – куди б в яку сторону не поїхати. Сподіваюсь, що зроблять же колись.
– Вікторе Васильовичу, які ще мрії у головного лікаря напередодні не тільки професійного свята, а загалом?
– Упровадити на належному рівні реабілітацію хворих. А поїздка до Литви лише закріпила ці наміри.
Ви б побачили, які умови там створено для реабілітації тих же хворих, що перенесли інфаркт чи інсульт, яке обладнання для цього застосовують!
– Ви так постійно проводите аналогії з Литвою…
– Бо я більше ніде не був, а те що побачив, мене просто вразило, і я мрію, щоб рівень медицини в Україні був хоча б на рівні Литви.
А оскільки ми говоримо напередодні дня медичного працівника, то я зичу всім своїм колегам здійснення цих мрій, постійного самовдосконалення, бажання віддано служити клятві Гіппократа і, звичайно, сімейного затишку та здоров’я.
