Одна з найбільших проблем українців – депопуляція, масовий виїзд на заробітки до інших країн. Жителі Лохвиччини також працюють у Росії, Польщі, Чехії… Але ж добре там, де нас немає, чи там, де ми є?

Давня знайома Олена Євгенівна Нечипорук (на фото), повернувшись із Польщі, люб’язно запросила мене на гостину. Передбачаючи цікаву розмову, я підготувала кілька запитань, на які пані Олена щиро і відверто відповіла.
– Знаю Вас як творчу і відповідальну людину, яка має дизайнерський талант і безліч пропозицій. Що спонукало на поїздку до Польщі в якості заробітчанки?
– Я не відчувала гострої матеріальної скрути. Але моя подруга, яка їздить уже не раз, організувала мені запрошення від роботодавця на склади при магазинах робітником. Оформивши за місяць документи через візовий центр у Харкові, я вирушила в дорогу. Спонукала до цього цікавість. Багаж був солідний. Взяла все необхідне, бо не знала, чи дадуть навіть побутові предмети першої необхідності, наприклад, ложку. При собі мала 120 доларів.

– Працювали згідно із запрошенням?
– Ні. Працювати довелося на заводі «ASSEL», що у місті Прущ-Гданський. Заводик виготовляє підсилювачі до телевізорів, які використовують у Китаї та Японії. Видали нам спецодяг: шльопанці, синій піджак (брюки чи шорти свої), пластикові картки-бейжики. Праця 12 годин на день стоячи! Перерва – 20 хвилин, щоб випити каву з печивом, що продає автомат, чи переїсти взятим із собою. Але надовго запам’ятаю ставлення керуючих, чоловіків на імена Лукаш і Пьотр. Це були люди з великої літери, що вирізнялися людяністю і професіоналізмом.
Оселились ми за 6 км від заводу в іншому місті. Самі уявіть: підлога з підігрівом, велика вітальня, газові плити, холодильники, телевізор, пральна машина, сушарка, ванна, душова кабіна, туалет. Але до всього була черга, бо проживало 20 чоловік. Та всі встигали.
Відірвана від рідної домівки та звичного оточення, я постійно тримала зв’язок із дітьми і тихо страждала. Зауважу, що горюють далеко не всі, бо з різною метою люди туди їдуть.
Після дванадцятигодинного робочого дня бажання одне: доповзти до ліжка і заснути, якщо дозволять занімілі руки та ноги, які зводить судомою. Я стояла на процесі виготовлення картонної упаковки. За 2 секунди складала коробочку і клала туди пульт. Під кінець мене запитували: «Чи пані з поворотом?». Вони оцінили ставлення до праці.

– Якось усе непогано…
– Та ні, не зовсім. До цього заводу була ткацька фабрика з незадовільними умовами праці (пил). Потім – кондитерська, з гуртожитку якої ми з такими ж заробітчанками тікали серед ночі, залишивши майже місячну зарплату, бо вже не залишалося сумніву, що потрапили в халепу (продаж у рабство). Вже потім через знайомих влаштувалися на той заводик, де оплата за 1 годину праці для заробітчан становила становила 9 злотих (злотий приблизно в 7 разів дорожчий за гривню, отже це 63 грн.), а для місцевих – 11–12 злотих (х7 = 77–84 грн.). Пам’ятаю, як у Гданську страйкували проти українських заробітчан.
Після введення безвізового режиму все більше українців прагне виїхати за кордон у пошуках роботи. Робочу візу до Польщі оформляють без проблем. І стає однаково – чи їхати самому, чи з кимось рушати в далеку дорогу. От тільки, віриш, як правило, «підфарбовують» умови і оплату праці так, що з реальністю обіцянки ніколи не співпадають.
Частина людей позбавляється заробленого, отримує хімічні отруєння та термічні опіки, втрачає кінцівки й назавжди лишається інвалідами, навіть гине…
Ось кілька цитат із інтернет-повідомлень, якими я підсумую переказану вище розмову: «Українців продали в рабство у Великобританію!», «У Фінляндії зникла група збирачів ягід із України!», «Секс-рабинь із України продавало по 500 доларів подружжя із Запорізької області.».
В решті-решт кожен вирішує сам – ризикувати і поїхати, надіючись, що сумнівні схеми дозволять все-таки заробити грошей та залишитись на постійне проживання, чи ні.
Здорові, освічені й талановиті співвітчизники їдуть до держав Східної Європи, щоб виконувати понад силу некваліфіковану роботу. За даними МЗС, за кордоном нині працює 5 млн. українців, а окремі дослідники цієї проблеми називають вищі цифри. Наприклад, політолог Тарас Березовець називає цифру 10–12 млн.

С. ДЕЙНЕКА, м. Заводське