Ця жінка на керівній роботі давно. Педагог за фахом, але з досвідом роботи в різних гілках влади. Як публічна особа, вона постійно на виду. Однак, сама по собі такої уваги цурається, хоча на її жіночих плечах лежить велика відповідальність за долю району.
Минулого року їй виповнилася одна симпатична дата, що підвела певну життєву риску в її долі. Тож їй є про що розповісти і порівняти.
Хоча під час розмови я навмисно оминув її робочі будні, проблеми, завдання і плани. Мені просто захотілося поглянути на багато речей через призму її жіночого погляду.
Отож, наша співрозмовниця, з якою ми говорили напередодні жіночого свята, перший заступник голови Лохвицької райдержадміністрації Ольга Іванівна Папірненко. До речі, бути заступником їй випало в житті не вперше…
– І як почувається в таких випадках жінка за плечима, приміром, керівника чоловіка?
– Вперше я відчула «смак» цієї посади у 1990 році, коли стала заступником директора з навчально-виховної роботи у тодішній Червонозаводській школі №1, директором якої був Валерій Петрович Ступник.
За десять років нам вдалося багато що змінити на краще у цій школі. І не буду кривити душею – працювати заступником мені подобалося. Бо це була постійна робота з людьми, а колектив педагогів у школі був молодий. Тож ми раділи кожному нашому успіху на олімпіадах чи змаганнях, коли щось додавалося нового у житті школи.
– Ви потім стали і директором цієї школи?
– Перехід відбувся якось непомітно для мене, після заступництва. Чотири роки я пропрацювала директором, а потім мене обрали заступником голови Червонозаводської міської ради.
– Яку очолював Віктор Васильович Удовиченко…
– Так. Це було втретє, коли заводчани обрали його міським головою.
Чесно кажучи, на перших порах працювати з ним було нелегко, зважаючи і на його імпульсивний характер і мою необізнаність з новою для мене роботою.
Мені, як педагогу, спочатку було важко розібратися в тонкощах, наприклад, тієї ж комунальної сфери чи в якихось технічних термінах.
Пригадую, як мене просять прислати «Піє», а я голову ламаю, що воно таке. А це виявляється марка навантажувача. Або – «вкажіть кадастр». Це тепер всі знають, що це пов’язано із землею. А тоді такі терміни тільки почали поширюватися.
Однак опановувала я «комунальну» науку швидко і вже перегодом ми багато що у міському господарстві Заводського змінили, в тім числі і в кадровому питанні. І ці зміни виявилися правильними.
– Після Заводського, Вам випало бути заступником тепер вже в райдержадміністрації…
– Ні. Я працювала головним спеціалістом у районному відділі освіти. Але коли Лариса Іванівна Руснак пішла на заслужений відпочинок, то мені довелося виконувати ще й функції заступника.
До грудня 2013-го року я виконувала обов’язки начальника районного відділу освіти, а в квітні 2014-го стала працювати заступником голови Лохвицької РДА.
– Ольго Іванівно, дозвольте Вам задати трохи некоректне запитання з цього приводу.
– Задавайте.
– Скажімо так, деякі «доброзичливці» приписують Вам «таку» собі негласну роль «сірого кардинала» в ієрархії райдержадміністрації. Чи справді це так?
– Вони не лише приписують, а на перших порах навіть пропонували і посади, і якийсь ласий шматок доходу. І все це заради чого? Тільки щоб у наші стосунки з Володимиром Володимировичем внести розкол, розбрат, зачепити його чоловіче честолюбство.
Не вийшло тоді, не вийде й зараз. По-перше, наш голова розумна людина і так дешево його не проведеш. А по-друге, я можу висловити свої якісь міркування з того чи іншого питання, але слово керівника для мене визначальне. І по-третє, ноша керівника району має триматися на чоловічих плечах, бо це дуже відповідальна посада та ще й у наш час.
– Як правило, плітки розносять окремі представники жіночої статі…
– А у вище згаданому випадку, на жаль, пліткують чоловіки.
– Завершуючи цю, не зовсім приємну тему, торкнемося ще й теми в. о. відділу освіти.
– Що це я тримаю цю посаду для себе. А навіщо? Мені важко збагнути людську логіку, бо через якихось рік-два відбудуться кардинальні зміни в адмінреформі. І вони будуть не тільки в коридорах райдержадміністрації, а у її структурних підрозділах, в тім числі і у відділі освіти.
– Ви таки стверджуєте, що без адміністративної ломки не обійтися?
– Звичайно. Рік, півтора, можливо два і все це станеться. Не може бути, що одні працюватимуть за новими нормами, а інші – за старими. Всіх приведуть до одного знаменника.
– Як на мене – жах! Роздробити одне ціле на такі ж сегменти, але тільки менших розмірів…
– Жаль, що в нашому районі або через недалекоглядність, або через свої власні амбіції чи страхи не вистачило розуму об’єднатися в одну громаду і зберегти Лохвиччину цілісною територіальною одиницею.
Чи втратили б від цього міські чи сільські голови? На мій погляд, ні. Бо якщо вони користуються авторитетом серед людей, то їх би знову обрали старостами чи то в місті, чи в селі. А так, маємо те, що маємо.
– Ольго Іванівно, скажіть, а у Вашій трудовій діяльності з ким Вам легше працювати з чоловіками чи жінками?
– З чоловіками. Вони більш відкриті. Хоча, скажу, на даний час, мені імпонує відповідальність жінок, які очолюють ті чи інші районні структурні підрозділи, діяльність яких мені, як посадовцю, доводиться координувати.
– Власне, Ви й сама людина відповідальна. Звідки це?
– Мабуть, від батьків. Батько – Іван Леонтійович Бибик, працював на керівних посадах у селі Біленченківка, сусіднього Гадяцького району.
Сім’я в нас була багатодітна. Я – найстарша серед п’яти моїх братів і сестер. Тож мала чітко визначені свої обов’язки.
– Ваші рідні де проживають?
– Брати – Іван, Ігор і В’ячеслав давно вже живуть в Санкт-Петербурзі, а сестра Людмила – у Веприку, Гадяцького району.
– Знову повертаючись до гендерної політики, на Ваш погляд, у чому різняться жінка і чоловік на тих же керівних посадах?
– Мабуть, жінки більш цілеспрямовані і, хай не ображаються чоловіки, більш виносливі. Бо доводиться встигати і на роботі, і вдома, де чекають від тебе турботи і тепла і чоловік, і діти, й онуки. Як жінка, ти маєш дбати за комфорт і затишок у домі. Так що навряд чи вдається вмоститися на дивані і дивитися телевізор. Хіба що у вихідний випаде така можливість.
– Ще хотів би принагідно запитати – є риси, які Ви не переносите в людях?
– Найбільше – лукавство. Це коли думають одне, а роблять інше, та ще й на зло, щоб було гірше. Таких дволиких людей не долюблюю.
Не поважаю зверхність. Дивлюсь на окремих людей, які ще й займають не рядові посади, на їхню надто завищену самооцінку і не вірю, що з такими можна щось досягти, порозумітися, бо люблять вони лише себе.
– Ви говорили, що були найстаршою серед дітей в родині. Чи і в подальшому несли отой тягар відповідальності?
– Знаєте, кажуть «Господь кожному дає те, що людина може понести». Так скажу і про себе. Якщо озирнутися назад, то мушу визнати, що переважно я собі не належала.
По-перше, постійно на роботі та ще й на керівній. А по-друге, ще ж треба лад дати і вдома. Окрім того, спочатку мама довго хворіла, перенесла два інсульти. Потім злягла мама чоловіка, за якою треба було доглядати. То тільки була якась вільна хвилина, то увагу – матерям. На жаль, обидві вже відійшли у вічність.
Спасибі моєму чоловікові, який є справжньою опорою в моєму житті, і який завжди допомагав і допомагає мені у всьому.
– Що він Вам дарує на 8 Березня?
– Обов’язково квіти. Подарунки теж. Накриває солодкий стіл, щоб я менше часу була на кухні.
– Те що любите квіти помітно навіть по Вашому кабінетові. Маєте ще якість захоплення?
– Раніше багато в’язала. Та взагалі багато що встигала. Чи то час такий був, чи просто молодість. З висоти сьогоднішніх років здається, що тоді доба складалися не з 24 годин, а значно більше. Та й люди були дружніші, менш корисливі, старались допомагати один одному. Не те, що тепер.
А щодо захоплення, то воно в мене зараз сконцентроване на дворічному внукові Максимові, якого дуже люблю.
– Ольго Іванівно, ми з Вами говоримо напередодні Жіночого свята. Сподіваюсь вистачить там, у Києві, здорового глузду його не скасовувати, які б аргументи для цього не знаходили.
Тому хочеться Вас запитати, щоб Ви, як жінка, побажали своїм колежанкам-жінкам?
– Насамперед я хочу, щоб вони були щасливими. А щаслива жінка коли? Коли у неї є чоловік, який її цінує, поважає і любить. Коли здорові діти, які прагнуть порадувати батьків своїми здобутками, маленькими перемогами. Коли в домі панує добробут і родинний затишок.
Для всього цього не потрібно великих грошей. Просто коли все це є, коли панує життєва гармонія, то жінка стає і молодшою, і щасливішою. Цього бажаю і всьому жіноцтву Лохвиччини…
Розмову вів О. МОСКАЛЕНКО
Фото Б. Левченка
