Про лохвицьких байкерів ми вже згадували не раз. Містяни нарікають їм на ревища моторів під час «гонок» по вулицях Лохвиці, особливо нічної пори. Тому бажання поближче познайомитися з місцевими «шумахерами» напрошувалося давно. Власне, пристрасть до швидкості притаманна багатьом людям. І в цьому немає нічого підсудного.
Тож хто вони? – задавався я запитанням. Один із власників потужної «Ямахи» запропонував: «Напишіть про нашого «Добрика». Він – справжній Кулібін у мотоциклах – такі речі робить, що дивуєшся».
Довго все якось не складалося, але врешті ми зустрілися. Корінний лохвичанин Сергій Олександрович Добродомов («Добрик» – то вже прізвисько серед байкерів. – Авт.), виявився не надто говірким за вдачею, але від того не менш цікавим співрозмовником.
Ще додам, що виховувала єдиного сина його мама Валентина Борисівна, свого батька Сергій не знав із трьох років. Мама працювала колись швачкою на Лохвицькій швейній фабриці. Тож, природно, виникло запитання – звідки у хлопця такий потяг до техніки?

– Ще з дитинства, – неквапливо починає розмову Сергій Добродомов. – Машини мене взагалі не цікавили, а ось мопеди…

– Пригадуєте свій перший?
– «Дирчик», як по вуличному називали. Саморобний. До велосипедної рами кріпився движок Т-6 – і вперед. Я навчався у Лохвицькій третій школі, там «дирчиками» захоплювалися мало не всі хлопці. Для нас вони були просто фантастичними.

– А наступним етапом, напевно, була «Верховина»?
– Ні, цей мопед я минув, а придбав мотоцикл «Ява», модний на той час, виробництва Чехословаччини. Потім був у мене «мінчак», МТ. Останній подобався мені дуже, та ще я його обвішав усякими прикрасами, то виглядав дуже класно.
І вже після цього я став самотужки збирати мотоцикли.

– Мали якусь технічну документацію, креслення?
– Ні. Отак ставав і робив, ідеї приходили вже в процесі роботи. Допомагає, звичайно, і Інтернет.

– Відверто кажучи, мені важко збагнути, як можна «голими» руками зробити трайк…
– Ні, технічне обладнання, інструмент, звичайно, у мене є. Куди ж без нього?
Зрозуміло, що двигун і ходову придбаю у магазині. А рама, обшивка і все решта – своїми руками. Ну, і терпіння потрібно теж.

– Рокером чи байкером (як правильно називати – підкажіть) коли Ви стали?
– Раніше мотоциклістів називали рокерами, тепер байкерами. Я став байкером років із п’ятнадцять тому. Мій товариш Олексій Рудь із Луки (на сьогодні проживає в Москві) запропонував з’їздити на зліт байкерів. Я поїхав і мені сподобалося. З тих пір і їжджу.

– Яка географія поїздок?
– Уся Україна.

– А за кордон?
– Ні, туди ще не доїхав.

– Цікаво було б дізнатися – які почуття охоплюють Вас за кермом байка?
– Знаєте, у нашому середовищі є такий вислів: «Чотири колеса возять тіло, а два колеса – душу…». Це всередині людини.

– Сергію, мені говорили, до речі, що Ви спеціалізуєтеся на збиранні чотирьохколісних трайків…
– То раніше. Тепер роблю триколісні.

– Чому?
– Ну, вони потужні, стійкі в їзді, красивіші, можна сказати.

– Ви одружені?
– Так. Дружина Алла, донька Інна навчається на другому курсі Київського політехнічного.

– Вам, виходить нікому й передати своє ремесло?
– Чому? Донька любить мотоцикли, як приїздить додому, то катається по Лохвиці.

– Байкер – це, як правило, швидкість. А Вам любов до неї притаманна?
– Ні, я швидкості не люблю. Максимум – 100 кілометрів на годину по хорошій дорозі. Їдеш і відпочиваєш.
А взагалі, по місту, на моє переконання, не варто ганяти на великій швидкості. Бо в нас хтось один пролетів, а всі інші байкери винуваті.

– Ваше захоплення, Сергію, не з дешевих, напевно. Щоб придбати подібний трайк, не одну тисячу потрібно. Чим займаєтеся взагалі?
– Я – приватний підприємець, ремонтую автомобілі і мотоцикли. Цим і заробляю.

– Ще говорять, що байк – друг мотоцикліста. Це так?
– Так. Це – друг. Трапляється, щось давить твою душу, сідаєш за кермо і їдеш собі. Дивись – і ти вже в нормі.

– Хоча, настільки мені відомо, Ви людина-позитив, швидше самі когось підтримаєте.
– Є таке.

– Що ж, тоді таким і залишайтеся. І нових Вам технічних знахідок!

Розмову вів О. МОСКАЛЕНКО
Фото Б. Левченка