Це не журналістський матеріал, а роздуми небайдужої людини, одного з тих, кого відносять до категорії людей з обмеженими фізичними можливостями, інвалід І групи А, учасник бойових дій, житель міста Лохвиця. Просто людина, що перебуває сам на сам зі своєю долею.
Я інколи думаю, що такі, як я, гідно тримаємо оборону перед життєвими викликами, але не завдяки державі, а ніби всупереч.
Хто поцікавиться як ми живемо чи існуємо? Можна навести з цього приводу не одну сумну історію черствої байдужості до наших потреб. Але чи допоможе це? Чи наверне до совісті тих, хто за своїми службовим обов’язками має про нас піклуватися? Чимало з нас завдячують своїм буттям турботі рідних чи друзів.
Поріг, який більшість переступає з легкістю, для інвалідів-лохвичан – складне випробування. Так, у деяких місцях облаштовані відповідні з’їзди з тротуару на дорогу. Це добре. Добре як для інвалідів, так і матусь із дитячими візочками. Але яка якість самих тротуарів? А пандуси до деяких установ споруджені так, що інваліду треба бути справжнім каскадером, щоб по них проїхати. Я вже не кажу про співвідношення ширини проходів та дверей із шириною інвалідного візка.
У нас є лише одна громадська вбиральня, якою може скористатися інвалід. У приміщеннях теж мають бути обладнані туалети для осіб з інвалідністю.
На захисті людей з обмеженими можливостями стоїть Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», який зобов’язує органи державної влади, самоврядування, підприємства і установи створити умови для безперешкодного доступу осіб з інвалідністю до громадських будівель, транспорту, вільного пересування в населених пунктах. І якщо у місті його ще якось дотримуються, то в селах не завжди.
Величезна проблема для інвалідів – улаштуватися на роботу. Ну от скажіть на милість, де в Лохвиці можна знайти роботу інваліду?
Є ще й інша проблема. Я знаю родини, де понад 20 років виховують дітей із ДЦП. Їхні матері весь час поруч із цими нерідко безпорадними вічними дітьми. А настає момент, коли вони відходять у вічність і перед матерями постає потреба працевлаштування. Ви думаєте, це легко? Та нічого подібного, бо хто візьме людину, якій 30–40, яка за багато років опіки над дитиною-інвалідом втратила свої професійні навики і т. д. Але ніхто не запитає в цієї матері – в чім її вина і як їй допомогти?
Так, ми живемо своїм життям, своїми постійними турботами. Але нам теж хочеться жити повноцінно. Ми б хотіли, щоб для нас були доступними магазини, установи, аптеки, музеї, парки, школи, стадіони, спортивні майданчики, культурні заклади, майстерні, кафе і ресторани, перукарні, церкви і ще багато іншого.
Я, наприклад, люблю Сосновий парк. Але спробуй туди добратися! А коли настає зима, заледенілі тротуари і пандуси, то життя наче теж завмирає.
Однак чи має так бути з живою істотою, якій Бог одночасно дав життя і вручив хрест страждань і випробувань? Подумайте, люди…
Анатолій КАРЯКІН, інвалід І групи, м. Лохвиця
