Якраз на святе Водохреща, 19 січня 2019 року, припадає 70-річний ювілей лохвичанина Геннадія Івановича Шевченка, хоча його мінлива доля бере початок із далекого Сибіру. Саме там, морозяного січня 1949 року, у поселенні Карасук (назва вочевидь походить від тюрського), а саме поселення розташоване на південному заході Новосибірської області, що межує з Алтайським краєм та Казахстаном, і народився хлопчик, якому батьки дали ім’я Геннадій.
Цікавий родовід пращурів Геннадія Івановича, його діда та баби Мусія та Мотрі Бутків, уродженців сенчанських Їсківців. Як і кожен з українців початку 19 століття, вони мріяли про свій наділ землі, на якій могли б себе відчувати справжніми господарями. За землю українське селянство піднімало не один кривавий бунт, що з особливою жорстокістю придушувався царським урядом. Щоб якось пригасити протестні настрої селян, тодішній голова царського уряду Петро Столипін у 1910 році поманив тисячі українських землеробів до малозаселених районів Сибіру, де їм надавалися у приватну власність земельні наділи. Окрім всього, селян підтримували ще й кредитами Селянського земельного банку. Тож селяни, отримавши надільну землю у власність, мали змогу об’єднати свої ділянки в один, так званий відруб, а ще виселитися на хутір, заснований на власній землі.Так вчинили і Бутки. Вони опинилися серед того мільйона українських переселенців, які у 1906–1912 роках заселяли Сибір, Казахстан, Далекий Схід. Майже чверть того мільйона повернеться в Україну, але це буде пізніше. У випадку з Бутками вони повернуться на Лохвиччину вже після Другої світової війни.
Зупинився на цій гілці родоводу ювіляра не випадково, бо він шанує своїх пращурів. А ще протягом усього життя Геннадія Івановича, у нього виражено проявляється ота властива лише українцям господарська хазяйновитість. Це в його генах, корінні. Завершуючи «сибірський» період із життя ювіляра, зупинюсь ще на кількох деталях.
У родині Бутків було чотири доньки і один син. Так-от, найстарша з них, Лідія, там у Сибіру, коли поєднала своє серце з вродливим Іваном Шевченком, народила маленького Генку. А вже після закінчення війни, як я вже говорив, родина повернулася до рідних пенатів, оселившись у Юсківцях. Його батько Іван Гнатович тут трудився на керівних посадах дистанції колії Роменської ділянки Південної залізниці, як тоді казали – «ЮЖеДе». Тож «батьківська» залізниця стала для Геннадія, так би мовити, «першою вчителькою» підліткового життя.
Ще хлопчаком він збагнув та освоїв всі тонкощі катання та заготівлі кормів, трави й сіна на дрезині «піонерці» з двигуном від мотоцикла «Мінськ».
З часом його тато дістав підвищення й уся сім’я Шевченків перебралася до тодішньої Сталінки, пізніше – Червонозаводського, де родина залізничного службовця спочатку отримала службову квартиру, а згодом звела свій добротний будинок.
Змалку Генка мав неабиякі здібності, хоча й ріс трохи розбишакуватим хлопчиною, у школі виявив потяг до техніки та точних наук.
А взагалі, у нього було все, як у всіх хлопців з робітничих родин, – школа, цукрозавод, армія, Заводський технікум.
Ще однією яскравою сторінкою у житті юнака стала служба у військах ППО під аеропортом Домодєдово. Як справжній українець, він згадує, що у військовій частині була гарне підсобне господарство, а по гарнізону, з наказу командира частини, було висаджено чимало троянд. Так ось, з того підсобного господарства «на волю» інколи вибиралися свині і тоді квітникові клумби ставали для них теж «оазисом».
Майже відразу по закінченню служби, ініціативного, розкутого, веселого й товариського юнака-активіста Геннадія Шевченка примітили місцеві комсомольські ватажки. Так він поєднав назавжди свою долю з Лохвицьким приладобудівним заводом, де працювало понад тисячу робітників. Тож вони і стали його опорою і турботою як профспілкового лідера і підприємства.
До речі, Геннадій Іванович майже ровесник цього знаменитого заводу, бо створене підприємство було за три роки до його народження у 1946 році на базі цеху «Точскло» Лохвицького спирткомбінату, яке налагодило випуск спиртометрів, ртутних термометрів і хіміко-лабораторного посуду. Пізніше, вже в 1960 році, був заснований «Лохвицький приладобудівний завод», що випускав медичні та промислові термометри, хіміко-лабораторний посуд та скляні прилади. У середині 1990-х років на підприємстві прцювало близько півтори тисячі осіб. Приладобудівний завод випускав продукцію під знаком якості, задовольняючи потребу всіх союзних республік, і експортуючи вироби до 23-х країн світу. Лише їдальня у приладобудівників була розрахована на 120 посадочних місць, а відомчий дитячий садок поблизу підприємства – на 140 малюків. А яка була зона відпочинку приладобудівників на березі Сули в околицях села Лука чи ошатний мисливський будиночок за Гирявими Їсківцями. І все це було «у віданні» голови профкому Г. І. Шевченка.
Відпочивали чи просто обідали «на зоні» у Луці й тодішні високі господарські, профспілкові, а також компартійні та радянські керівники. Був одного разу навіть Федір Трохимович Моргун, що полюбляв вживати не шашлики чи шурпу, а… молочну закваску з місцевого молокозаводу. Пізніше, як всі, напевно, знають, у його меню був навіть… салат з кульбаби та… суцільний безвідвальний обробіток землі, навіть під засівання колгоспами дуже «модного» тоді цукрового буряка.
Геннадій Іванович тривалий час був профспілковим «вождем», як часто говорили – «на приборах»: організовував різноманітні мітинги, змагання, спортивні заходи, турпоходи, виставки, художню самодіяльність, прополювання того таки цукрового буряка у «підшефних» колгоспах, а ще був делегатом різних конференцій та з’їдів профспілок. З особливим же теплом він згадує талановитого художнього керівника Василя Васильовича Пономаренка, каже: «Наш Вася був неперевершений майстер сцени! – А як грав на баяні!». Час від часу, все більше – на храмове свято у Млинах, відвідує він і спортивного організатора заводу, а «за сумісництвом» ще й кума – Андрія Максименка, а ще своїх приятелів у Луці – Миколу Маслака, а в Заводському – Михайла Шиша.
«А які тоді солідні були керівники знаменитого приладобудівного підприємства, – примружуючись, продовжує Геннадій Іванович: – Всеволод Якович Касьяненко та Іван Васильович Ольшанський! – І це були не лише вмілі керівники, організатори виробництва, але й виважені люди та затяті мисливці. До того ж, відпочивали вони разом з усім чоловічим колективом заводу, а не полювали окремо від «рядових» працівників…».
Трудилися на заводі також брати Передерії – Борис Іванович, спочатку як бригадир комсомольсько-молодіжної бригади склодувів, та його рідний брат Василь Іванович, що працював начальником відділу кадрів, його підлеглою у відділі була дружина Г. І. Шевченка – уродженка села Лука Ніна Іванівна, в дівоцтві – Куча. А ще поряд було багато-багато інших добрих людей, більшість з яких вже відійшли за межу Вічності – Євгеній Коршунов, Володя Павлов, Валентин Шаповалов…. Не стало більш, як три роки тому й дружини Ніни, – царство їй Небесне…
Пригадує Геннадій Іванович також відвідини «приладів» його ровесників «з району» Володимира Кражана, Олександра Лидзара та фотографів Бориса Левченка та Григорія Пучки. А хто ж з нас не пам’ятає тих гарних годин з молодечих років: перевірки, планування різних заходів, інтерв’ю, спілкування завжди з доброзичливими гумором, інколи при доброму столі, коли навіть з жартами та розіграшами. А які чудові й дружні сусіди проживали коло обійстя Шевченків у Заводському, поблизу залізничної станції Сула: Андрій Якович Бідаш – начальник станції Сула з родиною, подружжя – Іван та Тетяна Гриценки, Євген та Любов Ященки, Лідія та Микола Топчії… Багатьох вже немає з-поміж нас, а з кимось і досі ще спілкуємось, обмінюємось враженнями та спогадами.
Сьогодні розпитую ювіляра: «Як Ваше життя-буття у Лохвиці, Геннадію Івановичу? Що нового, як здоров’я?!» То відповідь «сибіряка українського роду» майже незмінна:
– Все відповідно до кількості прожитих років. Пишаюся своєю донькою Іринкою, тішуся успіхами внучок Маринки й Марійки, став захоплюватися бджільництвом, маю кілька вуликів, утримую немалу господарку – свійську птицю, тварин, а від зятя «перейшли» на мене ще і його хобі – мисливські собаки, полювання, голубівництво, догляд за чималим садком та виноградником. Частенько робимо все разом з донькою та зятем, як мовиться, – спільними зусиллями. Ось отак і живу тепер…
Що ж, дай, Боже, тобі, Геннадію Івановичу, ще довгих літ при доброму здоров’ї й добрій пам’яті. Дякуємо, що ти й досі добре пам’ятаєш і часто згадуєш не лише свій прожитий шлях, своїх рідних, але й сусідів, друзів та приятелів!
М. Петренко
Фото з домашнього архіву Г. Шевченка
