13 січня, на Новий рік за старим стилем і свято Маланки та Василя, жителі мистецького хутора вже втретє влаштували свято переодягання, колядування, народних співів і жартів. Через стан доріг цього року воно вийшло «трохи скомканим», але залишило незабутні враження в учасників і глядачів.
Київська громадська діячка Анастасія Мельниченко і гончар Павло Ткачук, який не забажав жити в окупованому Криму, оселилися у Хрулях Бодаквянської сільради влітку 2016 року.
Придбали 4 занедбані дворища, які згодом привели до ладу і стали називати мистецьким хутором Хрулі-на-Сулі. Вперше потрапили туди, шукаючи на Лохвиччині мальовниче місце, де можна було б жити і займатися творчістю та сільським господарством, перепливши Сулу після енної спроби з речами, складеними в пакети для сміття. Незабаром налагодили побут і заходилися влаштовувати різноманітні заходи для місцевих мешканців, гостей із Києва та всієї України. Одним із заходів стало свято перехрульства.
– Ідея полягає в тому, що ми щороку збираємося, створюємо костюми, намагаємося відтворити ідею маланкування, – пояснює Анастасія. – Два роки поспіль приїжджали діти, аж по 15 чоловік – майже цілий клас. Але оскільки в нас обмежені ресурси з розміщення людей, торік ми відмовляли дорослим. Цього року діти страшенно просилися, їм дуже подобається у Хрулях. Але ми вирішили відмовити, щоб дати можливість помаланкувати дорослим. Через «Фейсбук» зареєструвалося чимало бажаючих, але заметіль та особливо стан доріг перешкодили їм. Прорвалися у Хрулі тільки три машини. Загалом зібралося 10 чоловік. Але сталося так, що саме цього дня перевізниця привезла Павлу кобилу Рибку, хоча планувалося це за 2 дні, але відкладалося через негоду. Машиною одного з гостей ми поїхали в Заводське і вели її пішки 20 км через замети. Подорож стала справжньою пригодою. По дорозі ми дуже пошкодували, що не одягнули костюми і не вели коня в них, не заходили в хати Заводського та сіл по дорозі колядувати. Жартували: «Раніше на Маланки козу водили, а ми тепер – коня».
Отримавши кобилу, колядники виявили, що ні сідла, ні вузди на ній немає. Збрую вдалося знайти, піднявши всіх знайомих, але вона виявилася несправною. І план «комусь їхати в машині, а комусь на коні» провалився. Знайти господаря, який би дозволив залишити тварину на ніч у себе, не вдалося теж.
У Хрулях Рибку (її після подорожі перейменували на Рибку-Маланку) ледве вдалося затягнути до приготованого сараю, заманюючи морквою, яблуками і навіть переставляючи ноги. Через це колядники згаяли час, не встигли доробити костюми і вийшли розважати хрулян, коли більшість їх уже спала. Спочатку Анастасія була засмучена, що так вийшло, а потім зрозуміла, що свято вдалося, але було своєрідним.
– Навіть не знаю, як наступного року бути з Маланкою, – розмірковує Настя. – Бо дуже хочеться влаштувати свято, але на стан доріг я вплинути не можу. Хотілося б, щоб наше свято стало масштабнішим, збиралося більше людей. Приміром, люди які збираються на Красногірську Маланку (яскраве масштабне дійство) готові зупинятися в готелях Чернівців. Але ж якщо дороги будуть такими, навряд хто зупинятиметься в готелях Лохвиці, що б ми у Хрулях не влаштували. Але я сподіваюся, якщо будемо маланкувати регулярно, це стане відомою традицією і все більше людей буде приїжджати. У Хрулях нашого дійства чекають люди. Але місцевих жителів залишилося дуже мало. У попередні роки тут житла багатодітна сім’я, тепер виїхала.
Перевізниця планувала висадити кобилу за 25 км від Хрулів і лише після вмовляння погодилася проїхати ще 5. Дорога Млини – Бодаква, відрізком якої вели Рибку, не витримує ніякої критики. На ній – горби і траншеї з льоду, навіть джипом проїхати нелегко, машину навіть на невеликій швидкості кидає зі сторони в сторону. В нормальному стані дорогу підтримували лише минулої зими, одразу після передачі з балансу «Автодору» на баланс ДП «Агентство місцевих доріг Полтавської області». Цього року ніхто толком не чистить шлях. Як пояснює Олександр Цись очільник підприємства-підрядника, що чистило сніги торік, облась залишилася за це винна підрядникам області 27 млн грн, у тім числі його підприємству – 3 млн. Олександр Іванович знову працює над розчисткою у кредит, бо не зміг відмовити на прохання очільників району.
Створили майстерню, хату-читальню і літній лекторій
Ім’я Анастасії Мельниченко (1984 р. н., вивчала археологію та давню історію України у НаУКМА, навчалася в Інституті журналістики університету ім. Шевченка) стало відомим після колосального резонансу ініційованої нею інтернет-кампанії «Я не боюсь сказати», присвяченій темі насильства над жінками. Насправді ж поле діяльності Анастасії значно ширше. Вона очолює громадську організації «Студена», читає лекції, пише книжки, ростить двох дітей.
– Нині «Студена» працює у двох основних напрямках: права людини і розвиток громад, – говорить Анастасія. – Скоро будемо запускати проект для ветеранів АТО для залучення їх до громадської діяльності. Із іншого боку, ми займаємося правами жінок, правами дітей. Наприклад, проводимо у школах курси протидії булінгу (цькування учнів чи вчителів).
Раніше Павло Ткачук уже допомагав розбудовувати хутори Червоний Кастричнік у Білорусі та Обирок на Чернігівщині. В останньому жив після переїзду з Криму. Тоді як Настя приїжджає до Хрулів лише на вихідні, постійно на відповідальності 33-річного чоловіка чотири хати, коти, собаки, кури, цап із вівцею та кілька кіз із козенятами.
Після трьох років бурхливої діяльності Насті й Павла у Хрулях-на Сулі є майстерня, де Павло ліпить дивовижної краси гончарні вироби й навчає інших, хостел, у якому може розміститися до 15 гостей, хата-читальня, літній лекторій, лазня. Одразу, приїхавши до Хрулів, Павло й Настя завели кіз. Окрім розвитку ремесл і зеленого туризму, планують розвивати фермерство – створити козячу ферму й виготовляти сири.
Піч для випалювання глини Павло отримав за програмою підтримки внутрішньо переміщених осіб. Навчає мистецтву роботи з глиною як односельців (першочергово – дітей), так і гостей.
Тутешню хату-читальню допомагали будували волонтери культурно-освітнього проекту «Будуємо Україну разом». Книжки дарували усі охочі зі своїх домашніх бібліотек.
«Розбудувати Хрулі – моя маленька мрія»
Настя з Павлом міріють проводити у Хрулях масштабні фестивалі, на які збиралося б по 3 тисячі чоловік. Вже почали з малих подій: два роки тому взимку приїжджали діти з Києва і на хуторі організовували школу колядок. Наступної зими влаштовували Маланку разом із дітьми та дорослими – робили костюми, водили козу. Організовували табори для дітей із зони бойових дій.
Перший табір для ветеранів АТО організовували 2017 року. Бійцям вирішили надати психологічну підтримку, допомогти адаптуватися до цивільного життя. Приїхало лише кілька чоловік, але програма все одно вийшла насиченою: майстер-класи, концерти та інші культурні заходи.
– Після війни люди змінюються, – вважає Настя. – Для АТОшників попрацювати за гончарним колом, обпалити вироби у горні – чудова терапія.
На початку вересня 2018 року табір-фестиваль «Камуфляжна осінь» зібрав із півтора десятки АТОвців та волонтерів. Вони каталися Сулою на катамаранах і човнах, ловили рибу, варили юшку, грали у спортивні ігри, стріляли з луків. Для них грали музиканти гуртів «Темрі» та «Олеум». Відбулися майстер-класи із живопису, не шаблонного мислення, ветеранського підприємництва та письменницької майстерності.
– Розбудувати Хрулі-на-Сулі – моя маленька мрія, – говорить Анастасія. – Там жило лише 46 людей. Коли ми туди приїхали, я не могла не почати застосовувати свої знання про підняття громад. Хрулі розташовані в унікальному місці з лісами, ріками, полями, тут бігають кабани, в город заходять лосі… Це все можна використати! Ми з партнером по проекту мріємо показати, наскільки потужні ресурси мають селяни, і що повернення колгоспів, про які всі мріють, – не єдиний варіант виходу з кризи. Можна заробляти на зеленому туризмі, ремеслах, вигідно продавати вирощене тощо. Розбудовувати творчий хутір нам допомагають волонтери з усієї України і це дуже дивує місцевих: як це — просто приїхали помогти? 60% свого заробітку я вкладаю туди.
Також Анастасія має нестандартне захоплення. Досліджує історію сексуальності. Збирає історичні згадки про секс і факти ставлення до нього в різні епохи, фотографує еротичні артефакти, шукає їх у музеях, колекціонує сороміцькі вирази, сороміцькі пісні. Також вивчає фольклор, знає багато пісень і співає сама.
С. НІКОНОВ
Фото з архіву А. Мельниченко
