Так солдат Великої Вітчизняної Йосип Гордійович Сарицький із села Шевченкового Лохвицького району писав своєму другові Івану Чилюку. Тепер листи і пам’ять про батька-героя зберігає донька, лохвичанка Лідія Кісіль.
Цю розповідь Йосип Гордійович Сарицький із села Шевченкового, певно, не дозволив би публікувати через свою скромність. Якось уже через пару десятиліть після війни у День перемоги дружина змусила його одягнути піджак, на який прикріпила ордени й медалі. Мовляв, он усі ветерани не ховаються, показують, які подвиги здійснили, а ти ні разу після війни з орденом у селі не з’явився. Так і забудуть люди, що з першого дня війни Батьківщину захищав і до Берліна дійшов. Йосип Гордійович погодився на вмовляння, щоб із дружиною не сперечатися, а виходячи із двору, повісив той піджак на паркан біля хвіртки, хоч і прохолодно було, пішов у самій сорочці. А коли спитали, навіщо, відповів: «Он скількох убили, скільки інвалідами повернулися, а я оце буду тепер медальками брязкотіти». Так і разу той піджак не одягнув аж до смерті в 2000 році. Медалі повіддавав онукам гратися, тому кілька з них загубилися. А ще частину нагород украли, просто зняли з кітеля в поїзді по дорозі з Німеччини додому – багато солдатів їх не заслужили, а вдома хотілося похвалитися. Ото й познімали зі сплячих героїв. Тому від багатьох нагород Йосипа Гордійовича в родинному архіві лишилися тільки документи. Дружині й дітям герой мало розповідав. Але у його друга Івана Хомича Чилюка, який повернувся з війни без ноги, збереглися листи Йосипа Гордійовича. Їх він, уже передчуваючи, що жити залишилося недовго, передав другові через кілька десятиліть по війні. Листи зберегла і прочитала для «Зорі» донька ветерана Лідія Кісіль. Лідія Йосипівна багато років працювала в лохвицькому дитсадку «Орлятко», її знають і люблять цілі покоління вихованців. Вона поділилася із «Зорею» не лише спогадами про батька, а й історією своєї родини, розповіла і про маму, яка працювала вчителькою в сільських школах. Родинні спогади вельми цікаві, їх ми теж переповімо в одному з наступних випусків.
– Листи батька, які він писав своєму кращому другу Івану Хомичу Чилюку із фронту, я перечитую знову і знову, – обережно розгортає пожовклі й потерті папірці Лідія Йосипівна. – На душі – трепетно, щемно, немовби не вистачає повітря, щось лоскотить у горлі, пробігає холодок. Листи Іван Хомич передав батькові, коли ми, діти, були вже дорослими і мали свої сім’ї.
Батько Йосип Гордійович народився 17 квітня 1920 року. Жив у селі Шевченковому тоді Токарівської сільради. Хатка з маленькими віконцями була розділена на дві половини, стояла над ставком, на пагорбі. По один бік була кімната з чотирма вікнами, два з яких виходили на вулицю, два – у двір. Кухня з одним віконцем. В хаті були піч, груба, стояли стіл, піл, лави. Меблі власноруч зробив мій дідусь Гордій Сергійович Сарицький. У сім’ї було семеро дітей: Варвара (вийшла заміж у Сумську область), Лука (до війни закінчив вечірнє відділення Червонозаводського технікуму, вдень працюючи на цукровому заводі; спав на ходу, йдучи додому), Йосип (мій батько), Ганна (працювала в колгоспі, померла у 2016 році), Павло (працював у Червонозаводському завідуючим їдальнею), Марія (проживала в Червонозаводському), Параска (виїхала на Донеччину).
Батько закінчив 7 класів Старохутірської школи, працював у колгоспі. В 1940 році призвали до лав Радянської армії. Служив у Москві. До війни закінчив сержантську школу, став командиром розрахунку протитанкової гармати. І з перших днів війни потрапив на фронт. Всю війну пройшов у званні сержанта.
Був на Степовому 2–3 українському фронті, 227 03 окремий зенитно-артилерійський дивізион АД, друга батерея. Командував батареєю Могильницький. Батько був командиром гармати №3.
Листи Йосипа Гордійовича запаковані у маленькі прямокутні конвертики із заокругленими «язичками» на звороті. У якості зворотної адреси – номер польової пошти. Ось листи, написані уже після Перемоги. Цитуємо зі збереженням авторського стилю.
«Здравствуй, мой друг Ваня! Разреши от имени меня передать тебе свой скучный горячий привет с пожеланием всего лучшего в твоей жизни, скорее встать на ноги и жить счастливо и радостно. В настоящее время жив и здоров. В скором времени прибуду ближе к вам, возможно, придётся проехать через свою станицу и побывать дома небольшой период времени, посмотреть, как живёт наш колхоз и что изменилось в нашем хуторе за моё отсутствие. Ваня, уже много прошло времени, как я стал находиться за рубежом Советского Союза. Как-то скучно стало и надоело чувствовать себя в ежеминутной готовности. Знаешь всего немного, а как известно тебе, что война кончалась, стали продолжать служить по простоянию. Здесь, на австрийской земле, много пришлось освобождать молодёжи, угнанной немцами. А сейчас они возвращаются домой ковать новую счастливую жизнь. Ваня, почему-то я от тебя стал мало получать писем. Наверное, забывать про меня ты стал. С моей стороны я много пишу, а ответа получаю мало. Прошу тебя, пиши побольше. Очень будет радостно для меня. Больше буду знать новостей. Пропиши мне, кто за войну остался живой, сколько погибло, сколько награждено. Передавай привет моим родным и ещё Петру Иванычу, Артёму Антоновичу и всей молодёжи. С пожеланием всего наилучшего в твоей жизни на этом заканчиваю.
Йосип Сарицький, жду ответа, 3.VI.45 г.»
Наступний лист написаний усього за 5 днів.
«Привет с австрийской земли! Здравствуй, мой верный друг и брат Иван Фомич! Ваня, шлю тебе свой горячий и скучный привет! Желаю самого лучшего в твоей жизни, а главное – быстрее выздороветь и встать на ноги (на той час Іван Чилюк уже повернувся додому без ноги. – Л. К.). Ваня, получил я твоё письмо, в котором ты мне сообщаешь о своей жизни. А также узнал о твоём брате – что он погиб в боях за нашу Родину. Да, Ваня, эта весть очень сумная не только для тебя, а и для меня. Твой брат пришёл к окончанию войны, он пережил большие трудности, шёл в бой против фашистов, не зная страха, за нашу Родину, приближал радостную весть о победе. Ваня, я в эту минуту, когда прочёл твоё письмо, вспомнил своего верного друга и брата Луку Гордеевича. Он тоже погиб, потому что до этого часу – ни слуху, ни духу. Ваня, я за братьев и друзей, и за тебя, мой верный друг, отомстил немецким собакам. В последних боях давил их своей техникой, своим грозным оружием, которое сейчас – на моих руках. На моей груди сверкают звёздочки. Это не говоря, сколько я подбил танков, самолётов и живой силы противника. Ваня, я в настоящее время ещё здесь, в Австрии. Успокоюю. Прячутся за углами шпионы. Скоро приближуся к вам, мой верный друг Ваня. Надеюсь, с этими трудностями поживу, наверно, ещё здесь. Писал бы много, так время нет. Весь на чеку – такова австрийская жизнь. До скорой встречи, мой верный друг. Пиши письмо, жду.
Твой верный друг, Ваня, Йосип Сарицький, 9.VI.45 г.»
– Потім батько й Іван жили майже по сусідству, – продовжує Лідія Йосипівна. – Батько – біля ставка, а Іван – трохи вище, спілкуватися їм було зручно.
Я могла б і більше знати про долю батька, але він сильно журився, коли розпитували про війну. Часто сидів у задумі. Тож збереглися спогади не систематичні, фрагментарні. Більше – про кінець війни. У червні 45-го посланий на Західний фронт. Детально розповідав батько, як заходила його частина у Берлін, скільки наших солдатів при цьому полягло. Згадував бойових товаришів. Особливо після війни мріяв знайти командира армій майора Муркала, але не вдалося, хоча й фотографія із ним збереглася.
Батько брав участь у березневих боях у Південно-західному Будапешті у складі 26 армії 24 травня 1945 року. Долучився до розгрому 11-ї танкової дивізії, де знищив гарматним розрахунком 2 танки «Королівський тигр» бронебійними запалювальними снарядами, 2 танки «Пантера», один літак «Рама» та багато живої сили. Певно, за «Пантери» й дали орден Червоної зірки.
Батько повернувся з війни 46-го інвалідом 2 групи. Коли був поранений у руку, його лікували в госпіталі в Іркутську.
У грудні 46-го одружився з моєю мамою Ганною Коротею. Мама чомусь залишила у шлюбі дівоче прізвище.
– Тату, а що то за дірка в тебе на животі така велика? – спитала я малою.
– Це, дочко, в мене на війні апендицит «схопив». У медсанбаті зробили операцію. Я не хотів відставати від своєї частини, після операції став у стрій. А місце розтину загноїлося. Коли спохватилися і залікували, чимало вигнило. Так на всю решту життя і лишилася на животі западина.
Також у батька не працювала рука. Але він це приховував. Соромився. Кругом усі молоді, роботящі… То батько поступово руку розробляв. До повного відновлення не дійшло, але нею міг щось тримати, працюючи.
Лідія Йосипівна перегортає документи: разові військові квитки на проїзд, орденські книжки, свідоцтво про народження і про шлюб, партійний квиток. Йосипа Сарицького прийняли до КПРС на фронті, вже в лютому 45-го. Тут же – довідка про участь у боях за Харків 43-го, посвідчення до медалі «За оборону Сталінграда», Подяка за взяття Берліна. Збереглися лише дві бойові медалі і ордени Вітчизняної війни та Червоної Зірки. А ще – низка ювілейних нагород і медаль «Ветеран труда».
46-го всі вже повернулися і батьки чекали Йосипа, переживали, чи й живий він. Бабуся Лідії Йосипівни сиділа на лежанці, дідусь походжав по кімнаті.
– О, комусь пощастило! – побачила бабуся у вікно солдата, який крокував вулицею.
Солдат відкрив ворота і попросив води.
– Куди прямуєш, солдате? – запитала бабуся, коли той напився. – Чи не погану звістку приніс? Дуже довго не можемо дочекатися нашого Йосипа.
– До вас прямую, – відповів солдат.
І тільки тоді бабуся впізнала сина. Почалися обійми, сльози радості…
Дізнавшись про те, односельці повалили у двір, накрили столи, позносили у кого що було, полишили всі справи й заходилися бенкетувати, якщо можна так назвати святкування скромними стравами повоєнного часу.
Йосип Гордійович до старості працював у колгоспі «Перемога комунізму» під керівництвом теж ветерана Миколи Юрченка будівельником, завідуючим фермою, комірником, хліборобом. Особливо вдавалося Йосипу Сарицькому столярне ремесло. І досі вдома у Лідії Йосипівни служать виготовлені його руками меблі. Помер 2000-го, похований на Миколаївському цвинтарі в Лохвиці.
С. НІКОНОВ
