Після багатьох років, у які церква була практично закритою і бездоглядною, подвір’я розчистили і прибрали. Громада одностайно проголосувала за підпорядкування ПЦУ, правитиме там отець Михайло Горожинський.
Священики змінювалися, не заслуживши авторитету
Нова сторінка в історії Свято-Миколаївської церкви, що знаходиться в Нижній Будаківці, відкрилася 25 липня 2020 р. Заводчанин Петро Сеник (відомий як музикант, педагог, відеоблогер і громадський активіст) їхав у Миргород через Нижню Будаківку, бо дорога через Лохвицю кепська. У селі звернув увагу на дерев’яну церкву, стіни якої ледве проглядалися крізь хащі з дерев-бур’янів. Розпитав у місцевих мешканців, чому старовинна споруда занедбана.
– Церкву побудували в 1896 році року в Петровій Роменці Гадяцького району, – розповідає місцевий фермер Олександр Гонта. – Потім там почали будувати кам’яну церкву, яка є й понині. Дерев’яну церкву розібрали на колоди і привезли сюди. Зробили фундамент, підлогу і зібрали на новому місці. У 30-х роках церкву закрили. Відновилося богослужіння під час німецької окупації, з перервами діяла церква і пізніше в радянські часи. У 90-х роках за кошт колгоспу будівлю відремонтували, посприяли цьому й нові люди, які приїхали в село. Клопотався цим покійний голова колгоспу Володимир Іванович Голік. Але з батюшками не щастило, певно, через те, що паства дуже маленька. А батюшки – теж люди, їм потрібно за щось годуватися і утримувати сім’ю. Більшість священиків, яких до нас направляли, з недбальством ставилися до богослужіння й церкви, одиниці були сумлінними. Змінилося їх у нас мало не 10. Той, що був до останнього, приїжджав раз на рік.
Декого з попередніх попів місцеві називають «проходимцями», пліткують про них як про п’яниць, любителів позашлюбних інтимних стосунків, доповнюючи розповіді такими деталями, що й переповідати соромно, не упевнившись у достовірності. Тільки двоє священиків заслужили повагу, їх згадують у позитивному контексті. Отець Василій усе сам перефарбував, особисто тягав козли. Отець Роман зараз у Миргороді, він нормально підтримував церкву, залучав на допомогу громаду, фермерів. Формально він залишався й понині настоятелем церкви та приїжджав десь так раз на рік. Коли почув, що громада бажає перейти до Київського патріархату, поставився до цього з розумінням і повагою, без агресії. Лишень ключі не міг одразу віддати без дозволу «начальства».
Проілюстрував розповіддю небажання священиків затримуватися в селі з малою паствою (а, отже, й скромними доходами) один із місцевих чоловіків.
Якось на засідання правління підприємства, у яке в 90-х реорганізували колгосп, приїхали податківці. Запитали батюшку:
– А Ви податки платите?
– Шооо? – відповів той і кинув ключі від церкви на стіл. – Ідіть самі правте.
Бігли за ним до самої церкви:
– Батюшка, пробачте, пробачте, пробачте.
«Постійного» священика громада утримувати не зможе
Петро Сеник запросив своїх друзів і товаришів долучитися до відновлення храму та збереження його як історико-архітектурної пам’ятки. Узяв участь у цьому й отець Михайло Горожинський, настоятель Заводського храму Православної церкви України і благочинний Лохвицького району. Він і раніше приїжджав на свята до Нижньої Будаківки та проводив службу просто неба.
– Ми з депутатом райради Юрієм Приймою обійшли все село і запитали в кожного, чи підтримує думку перейти до ПЦУ, – розповідає Петро Михайлович. – Жодна людина не була проти. Ми зібрали більше 100 підписів за перехід. Це перший перехід від так званого МП до ПЦУ на теренах Лохвицького району. У селі зареєстровано більше 230 мешканців, фактично проживає значно менше.
У залі сільського Будинку культури 19 серпня відбулися збори. Юрій Прийма наголосив, що обирати, який священик правитиме і з якої конфесії – прерогатива громади. Почувши формулювання «Перейти з підпорядкування УПЦ та ввійти в підпорядкування Православної церкви України», майже всі присутні підняли руки. Громада висловила довіру отцю Михайлу Горожинському. Він погодився стати настоятелем церкви, хоча й не зможе правити там щодня, а навідуватиметься періодично. «Постійного» священика громада утримувати не зможе.
– По-перше, в Україні має бути українська церква, – резюмує мешканець Нижньої Будаківки Олег Байбуза. – По-друге, отець Михайло приїжджав сюди служити й має авторитет серед місцевих жителів. Один із попередніх попів на кожну паску був п’яний, матюками лаявся із матушкою.
Церква увійшла до екскурсійного маршруту
– Наступним кроком стала толока 25 серпня, – продовжує Петро Михайлович. – Я запросив до участі місцевих фермерів, вони погодилися, надали техніку. Люди приходили з косами, граблями, сокирами…
Мене, як учителя музики й інформатики, в першу чергу цікавить доля церкви як архітектурної пам’ятки. Ми їздили до Полтавського краєзнавчого музею, щоб отримати більше інформації про церкву. Але там сказали, що архіви єпархії втрачені. За сприяння Полтавського краєзнавчого музею відділ культури Лохвицької РДА подав документи, щоб церква стала пам’яткою архітектури місцевого значення. Тоді можна буде сподіватися на підтримку від держави, бо лише фермерам і місцевим мешканцям підтримувати будівлю буде важко.
Церква раніше називалася Свято-Михайлівською, потім переосвячена у Свято-Миколаївську. Ми вже подали документи в УПЦ КП з проханням залишити назву. Адже назва закарбувалася, храмове свято в селі – Миколая.
Хоча церква була й занедбана, в Полтаві про неї знали. Я звернувся до туристичного агентства й повідомив про знахідку. Ексурсовод Наталія Скорик пообіцяла привезти екскурсію вже 19 серпня. Екскурсантам також покажуть музей, який працює у сластіонівській школі в Бодакві та маєток поміщика Малинки у Верхній Будаківці (сусіднє село в Миргородському районі), за яким зараз ніхто не доглядає.
13–20 вересня у Нижню Будаківку приїде для вивчення пам’ятки етнографічна експедиція, цьому посприяла громадська активістка Яна Алєєва.
Люди дружно працювали годин зо три. Вирубали хащі, косили і мотокосами, і ручними. Загребли, розчистили могили священиків. Із попередніх священнослужителів тільки о. Василій за ними доглядав, обклав камінням, установив хрести (які, правда, не збереглися).
На службу українською мовою приїхала жінка з Гадяцького району
На першу після толоки службу, що відбулася 27 серпня на Першу Пречисту (Успіння Пресвятої Богородиці) приїхали люди з сусідніх сіл, навіть одна жінка з Качанового Гадяцького району. Каже, спеціально, щоб побути в церкві, де батюшка править українською.
Люди на чолі з церковним старостою Степаном Лущиком зібралися і відкрили замки на дверях. Відповідальними стали члени ревізійної комісії та дільничний лейтенант поліції, депутат сільської ради. Немісцевих приємно здивувало внутрішнє оздоблення храму, залитого яскравим світлом, що ллється з вікон, розташованих під самісінькою головною банею.
Отець Михайло приїхав із новою табличкою і портретом владики Єпіфанія. Слідом за ним Юрій Трубніков, Юрій Прийма та Іван Юхименко під гучні оплески занесли новий дзвін, придбаний о. Михайлом. Раніше була тут дзвіниця і дзвони в ній звучали красиво та гучно. Вона не збереглася. У останні роки за дзвони правили газові балони без дна, залишався тільки один. Кажуть, другий хтось із нерадивих попів здав на металобрухт.
Жінки, які зібралися на урочисту службу та принесли кошики з овочами і фруктами для освячення, приїхали люди з сусідніх сіл.
Петро Сеник зробив відеозаписи описаних вище подій та розповідей причетних людей, їх бажаючі можуть переглянути на його каналі «Баба-Яга проти» в Youtube.
У Лохвицькому районі збереглося ще кілька дерев’яних церков
Наприклад, Іллінську церкву в Жабках, побудовану з дуба за участі майстрів із Росії, освятили 1903 року. Вона припинила роботу 1935 року, а відновила під час німецької окупації. Вдруге зачинена 1961-го, а 1964 року реконструйована на Будинок культури. Тому пам’ятка архітектури доглянута, служить громаді. Чисельність населення зменшується, тому релігійна громада не береться за повернення її первинної функції. 2016-го стіни ззовні вкрили сайдингом, щоб уберегти від руйнування дерево. Обурився з цього приводу відомий архітектор Іван Биков. Він вважав, що під покриттям застоюватиметься повітря, розмножаться мікроорганізми, які руйнують деревину. Та й історичний зовнішній вигляд втрачено. Проте сайдинг можна зняти за умови, що будуть кошти на справжню реставрацію.
Як Будинок культури використовується також церква у Безсалах. Недавно і її стіни вкрили сайдингом. Історична будівля доглянута.
Храм у Васильках побудований 1765 року. В 1818 році добудували дві сторони церкви і центральну баню, а в 1910 – притвор, за яким стоїть дзвіниця, два виходи з колонами та зробили кам’яний підмурівок.
За радянських часів у храмі був клуб, потім склад. Після довгих десятиліть, коли церква стояла пустою, 1998 року заснували громаду УПЦ КП. Із 2005 року тривала реставрація. Нині храм діючий.
А от дерев’яну церкву в Млинах, яка за радянських часів правила за склад, розібрали за наказом голови колгоспу після того, як приїжджали на неї дивитися якісь священики.
С. НІКОНОВ
Фото П. Сеника.
