У «Зорі» №16 від 22 квітня дебютувала нова рубрика «Без краватки». У наших творчих планах є бажання познайомити читачів з тим чи іншим керівником, життя і діяльність якого, як правило, публічні у сфері професійної діяльності. Але ось особиста царина вподобань, інтересів, захоплень, поглядів на оточуючий світ, на людей, сім’ю, власне, на себе і ще багато чого іншого, що творить внутрішній світ Особистості – здебільшого залишається за кадром. Хоча саме ця сфера – цікава і повчальна, і дуже часто може більше говорити про людину і врешті про її професійні якості.Для дебюту ми обрали очільницю Сенчанської громади Наталію СЛІПУХОВУ.Наталія Вікторівна вже багато років перебуває на керівних посадах в органах місцевого самоврядування. Чи накладає тягар влади відбиток на її повсякденне життя? Які життєві принципи сповідує? Що цінує найбільше? На ці та ще багато інших запитань очільниця відповіла у розмові, що відбулася днями, якраз напередодні однієї симпатичної дати, яку вона відсвятківала цієї квітневої пори.Наперед зазначу, що Наталія Вікторівна виявилася напрочуд відвертою співрозмовницею і не уникала відповідей на будь-яке запитання. Власне, сам хід нашої бесіди цьому підтвердження.Розпочали ще з дитинства Наталії Марусіченко (таким було її дівоче прізвище), згадали батьків – Віктора Михайловича та Віру Максимівну. До цього додався цікавий і, можна сказати, символічний штрих до біографії. Її дід – Максим Ілліч Базіль був головою сільської ради у Хорольському районі.Тож Наталія, виходить, повторила його шлях.
– Я, була пізньою дитиною у батьків, – пригадує моя співрозмовниця. – Мама народила мене, коли їй було вже 38 років. А мого брата на 2 роки раніше. Дожила вона до 89 років. Батько, до речі, до 88-ми. Він був на рік молодший від мами. На жаль, обох вже немає.
– Виходить, Ви були дуже жаданим дитям, раз так пізно з'явилися на світ Божий у Вашій родині?
– Без сумніву. Але виховували нас суворо, особливо мама. Сьогодні я вважаю, що робила вона це правильно.Хоча, як виховували? Не казали, що оце роби, того не кажи, цьому не переч... Ми самі добре усвідомлювали, що можна, а що – ні. Мабуть, більшість нашого покоління так виховувалася.Якщо ми з братом робили щось не так, ми відчували це за тоном маминого голосу – він відрізнявся від звичайного.
– Діти всотують в себе батьківські уроки. Які їхні риси Ви успадкували?
– Мабуть, працелюбність. Мої батьки тяжко працювали. Особливо мати. Вона трудилась і на будівництві доріг, і на пташнику, і в заготконторі…Мама була тендітна, невеликого росту. Але я бачила, як вона разом з іншими жінками завантажувала у вагони бочки з соліннями.Уявляєте, кожна бочка важила більше 50 кілограмів! А вони їх складували у вагоні в три штабелі!Не знаю, де в неї ті сили бралися. Тільки вже на старості жалілася, що «все болить, круте». Але у 80 (!) років ще їздила на велосипеді.
– Не дуже піклувалися, виходить, за жінок… А Ви коли заробили свої перші «дорослі» гроші?
– Десь у класі сьомому. Ми з братом Валерієм перебирали овочі на заготпункті у Вирішальному. Отам я і побачила на власні очі, як трудиться моя мама.
– Вас щось змушувало своє дитинство пожертвувати роботі?
– Йшли працювати у такому ранньому віці не одні лише ми. Багато моїх ровесників так робили.А працювали з охотою, бо не заведено тоді було хнюпити носа чи вередувати. Та й знали, що заробимо якусь грошину. В той час це виглядало нормально. Не так як зараз, заходить дитина до магазину і закатує батькам істерику, щоб вони купили ту чи іншу річ. Я працювала і в полі, і на току, а в 9 класі мені доручили підміняти листоношу. Розносила газети і журнали, пенсії. Можна таке уявити сьогодні?
– Ваш вибір професії визначили батьки?
– Ні. Вони говорили нам з братом, щоб вибирали те, що нам самим до вподоби.Тому я навчалася у Кременчуцькому педагогічному училищі (до речі, цей заклад розташовувався раніше у Лохвиці – примітка автора), а брат закінчив Ленінградське вище військове училище.
– Цікаво – Ви суворе батьківське виховання перенесли і у власну родину?
– Ні. Не скажу, що потакала будь-яким примхам єдиної доньки Вікторії. Але й суворості тої не було. Єдине про що жалкую, що за роботою я не могла їй приділити достатньо часу.
– Робота для Вас на першому плані?
- Мабуть, так виходить несвідомо. Бо я від своєї роботи кайфую.
– Чому?
– Люблю працювати з людьми, робити для них щось корисне. Чоловік мені, буває, дорікає, що я дужче переймаюся робочими проблемами, аніж домашніми.
– Так було і є завжди?
– Певно, так. Пригадую, як після закінчення педучилища пішла працювати в дитсадок в Засуллі. Трохи пізніше перебралася поближче до рідної домівки – у дитсадок у Перевалівці. Скільки ми проводили різних заходів і не лише до свят! Прибирали територію, фарбували і прикрашали приміщення, влаштовували концерти, то ще щось, про що ніхто нас, комсомольців, не просив і не зобов’язував. Зараз такого пориву стало значно менше.
– Певно, Наталіє Вікторівно, люди стали зовсім інші, особливо за своїми моральними якостями. Як жорстко характеризує один мій знайомий певну категорію людей, називаючи їх «гнилими»…
– Найприкріше те, що такі люди, як правило, нічого не роблять самі, критикують всіх і вся і постійно вчать всіх жити. Якісь вони злі…
– А для Вас що головне в стосунках з людьми?
– Чинити по совісті.
– Були у Вашому житті такі моменти, що Ви відступили від цього принципу і тепер шкодуєте?
– Не пригадую такого. Намагаюся робити все по-людському.У Вирішальному свого часу був батюшка Володимир Мельник. Одного разу, коли у мене тяжко хворів батько і я молилася за його здоров’я, священнослужитель протягує мені іконку і промовляє:– Тримайте і пам’ятайте – Вам робитимуть зло, а Ви повертайтеся і робіть добро…
– Вас у житті зраджували?
– Так, як і всіх. Хоча по життю мені все ж щастить здебільшого на гарних людей.
– Зраджували близькі люди?
– Ні. У мене є невелике коло друзів, в яких я впевнена на всі 100 відсотків.
– Друзів Ви обираєте за яким принципом?
– Без принципу і ознак. Просто близьких мені по духу. Навіть у мій день народження у мене за столом присутнє вузьке коло відданих друзів.
– Ви говорили, що планували присвятити своє життя вихованню дітей у дитсадку, а знайшли себе у місцевому самоврядуванні. Як так трапилося?
– У Перевалівському дитсадку я працювала завідуючою і це було тимчасово – доки моя попередниця відбувала декретну відпустку.А в 1988 році мене запросила тодішній голова Вирішальненської сільської ради Галина Андріївна Ткаченко на посаду діловода. Але пробула на ній лише місяць. Бо я стала депутатом і на сесії мене обрали секретарем сільської ради.Батько дуже переживав, чи справлюсь я з роботою. А я кажу йому: «Справлюсь, бо буду вчитися».
– Скільки років Ви пропрацювали секретарем сільської ради?
– З 1988-го по 2016-ий.
– Посада, до речі, виборна.
– І це мене тільки більше стимулювало. Бо кожні 4-5 років твою подальшу долю вирішували люди. Тож маєш і трудитися відповідно, щоб довіру не зраджувати.
– Скільки разів Вас обирали секретарем сільської ради?
– 8 разів.
– Значить, у Вас високий авторитет серед односельців…
– Напевно. У 2016 році за мене, як голову Вирішальненської сільської ради, проголосувало 93 відсотки виборців.
– «Корона» у Вас за ці роки не виросла? Все ж стільки років при владі…
– Немає у мене «корони». Не треба її лопатою збивати з голови. Я не краща за інших. Але, коли люди мені довіряють, то я цією довірою дорожу.
– А раптом би Вас не обрали?
– То й що. Пішла б працювати чи в магазин, чи в дитсадок, там, де було б вільне місце.
– Якось Ви відрізняєтесь від людей, яким дай хоч малюпусіньку якусь владу, і вони вже вважають себе ледь не царями...
– Пригадую, як у Вирішальному одна жінка на якомусь зібранні говорила, що керівник має відрізнятися від простих людей у всьому.А я сиджу, слухаю і думаю – живемо з чоловіком у невеликому будинку (в якому маємо все необхідне), бо свого часу не вийшло звести ошатний будинок. Не було кому й допомогти. Бо у чоловіка батька уже не було, а мої – глибокі пенсіонери. Тепер, через роки, розумію, що і сенсу немає в селі зводити хороми. Кому вони зараз потрібні? Тож послухавши жінку думаю – мабуть я не тягну на керівника.
– А чоловік Микола поділяє Ваші погляди в цьому плані?
– Безперечно. У нас, між іншим, цього року в родині три ювілеї – мені 55, йому – 50 і 30 років подружнього життя.
– У вас різниця у п’ять років. Сьогодні це звичне явище, а раніше було не так.
– Мене на перших порах це теж десь бентежило. Бо колись одна жінка запитує:– Це у тебе другий чоловік?– Ні, – кажу. – Перший і єдиний. Ми з ним у серпні 1991 року познайомилися, а в грудні вже одружилися.
– У Вас кохання з першого погляду, виходить.
– Виходить, так. Свого Колю я бережу і лілею.
– А де працює чоловік голови Сенчанської ОТГ?
– Водієм у Вирішальненський місцевій пожежній охороні. Вас це дивує?
– Судячи з Ваших відвертих відповідей, мабуть, ні.
– У мене немає і ніколи не було такого, що чоловік має бути якимось принцом. Головне – його людські якості і щоб він був справжнім чоловіком.Ми з ним вже майже тридцять років разом. Він має таку вдачу – за що не візьметься, те і зробить.Взагалі, людина найяскравіше проявляє себе у скрутну хвилину. То в мене Микола, коли батько тяжко хворів доглядав за ним нарівні зі мною і братом: і годував, і перестеляв… І батьки мої, коли ще живі були, страшенно його любили. «Наш Коля» – це для них все.
– На чому тримається стрижень Вашого сімейного життя?
– На довірі. Немає у мого чоловіка отієї дурної ревності, що є у декого. Я можу затриматися, приміром, з однокласниками мало не до ранку. Але він не буде телефонувати мало не через кожні п’ять хвилин.Я також ставлюсь з розумінням до його фанатичного потягу до полювання. Мисливство – це в них сімейне і святе. Тому трава не рости, а полювання за будь-якої погоди.
– Ви часто збираєтеся за родинним столом?
– Якщо приїздить донька чи родина, то це обов’язково. Але якщо і залишаємось удвох, то порізно не сідаємо за стіл.
– Що полюбляєте? Хто готує?
– Чоловік дуже гарно готує плов, м’ясні страви на грилі. А від мене жадають домашніх пельменів, чебуреків. Останні – це обов’язково.А ще чоловік дуже любить мої смажені червоні помідори.
– Оригінальна страва. А які ще маєте таланти?
– На жаль, мене Бог не нагородив тим талантом, який мала моя мама – вона гарно співала.
– Які пісні пам’ятаєте?
– Старовинні, українські. Вона співала тоді, коли я ще була малою і не надавала цьому особливого значення. Про що тепер жалкую. А коли померли її мама і сестра, то вона взагалі перестала співати.На щастя, її голос передався моїй доньці й онучці.
– Наталіє Вікторівно, а які людські якості Вам найбільше імпонують?
– Я б на перші місця поставила чесність, справедливість, людяність, працелюбність, відповідальність...
– А не поставили б взагалі?
– Знаєте, останнім часом стикаюся з людьми, які здійснюють погані вчинки, але при цьому цього не визнають. І від цього залишається осад на душі, бо такі людські риси мені не до вподоби.
– Давайте на завершення нашої розмови поспілкуємося у формі бліцу: запитання – відповідь. Тож відповідайте.
Напої алкогольні, які вживаєте і яким віддаєте перевагу?
– Вину.
– А безалкогольним?
– Кава.
– Коротка зачіска. Це?..
– Це зручно і комфортно.
– Які парфуми полюбляєте?
– З нотами свіжого аромату.
– Самі їх купуєте, чи чоловік дарує?
– По-різному. Але здебільшого сама.
– Він вам дарує квіти?
– На свято, як, певно, і більшість чоловіків.
– Які квіти?
– Люблю ромашки і безперечно троянди. Вирощую їх і вдома.
– Крім троянд чимось вдома займаєтесь? Господарство є?
– Кіт та собака. Раніше утримували все, а тепер немає ні часу, ні сенсу.
– Вивільняється більше часу на відпочинок. Де любите провести свій вільний час?
– В колі друзів.
– Хобі маєте?
– Мабуть, яскраво вираженого – ні. Раніше, коли донька була маленькою, багато в’язала. Зараз це відпало.
– Ви жінка-весна?
– Щодо пори року, то так. Хоча подобається і золота осінь. За її теплі кольори.
Повертаючись до Вашого запитання про захоплення, то скажу відверто, що зараз моїм найбільшим захопленням є моя онучка Вірочка, якій 10 років. Я в ній, напевно, компенсую ту увагу, яку свого часу не додала своїй доньці. Люблю її і я, і мій чоловік, який батьком став у 21 рік, а дідусем – у 39. Для нас обох це свого роду перезавантаження родинної любові.
– Що ж – щастя Вам у всьому, а Ваш життєвий швидкоплин хай дарує нові позитивні враження людського буття. А щодо Ваших повсякденних професійних справ і головинських турбот, сподіваємося, ми поговоримо якось далі…
