Дорога до Старого Хутора була пустинною. Типовий краєвид, як для цієї зимової пори – скошені поля після кукурудзи, хоча й траплялися ще площі, де ця цариця полів чекала свого обмолоту. Зеленіли клапті озимини, чорніли валки зябу.До асфальтівки схиляли свої верхівки кущі американського кленка. Його зарості розповзалися повсюди. Вони наче приховували ознаки того життя, яке ще донедавна теплилося на людських обійстях селян. А тепер зяяли пустками напіврозвалених хат, сараїв, закинутих погребів та колодязів.
Так було і у селі Веселому, про яке я писав у «Зорі» багато років тому. Подібний краєвид спостерігали ми і на в’їзді у Старий Хутір. Трохи сумно бачити, як на очах умирає наше село.
Про це ми говорили по дорозі із заступником голови Миргородської районної ради Олегом Карабкою і старостою Гирявоісковецького старостату Лохвицької громади Наталією Давиденко.
Місія у них була почесна – привітати і вручити посвідчення державної відзнаки «Мати-героїня» місцевій жительці Людмилі Сороці.Звернувши вліво з центрального шляху і прямуючи автівкою вздовж косогору, де теж подекуди виринали залишки колишніх погребів, на підйомі гори ми зупинилися біля подвір’я, де своїм плином текло селянське життя. Воно здавалося наче оазисом на тлі пусток, які ми спостерігали навкруги.У дворі хазяйнувала домашня птиця, а на крилечку очікувала свого обіду зграя милих котиків.
Зустрічав нас господар оселі – Григорій.
– Ми тут одні в окрузі. А колись на нашій вулиці було 23 хати, – розповів він перегодом, запрошуючи до хати.
У невеликій оселі вже зібралася вся родина. І сама винуватиця цієї події, можливо, десь у душі ніяковіла від такої уваги, яка випала враз…
«Гарна жінка, доглянуті чоловік і діти, мабуть і дружна сім’я» – чомусь подумалось, коли опинився в їхньому родинному колі. І це враження не виявилося помилковим.
Олег Карабка вручив Людмилі Миколаївні державну відзнаку. Почесне звання «Мати-героїня» їй присвоєно Указом Президента України від 7 травня 2021 року № 188/2021. А староста Наталія Давиденко передала вітання і подарунки від Лохвицької міської ради.І Олег Юрійович, і Наталія Петрівна зазначили, що в наш час такі жінки, матері, як Людмила Миколаївна Сорока, заслуговують найбільшої шани і поваги. Адже треба не лише явити дітей світові, а зуміти їх виховати, доглянути, вивести в доросле життя, назавжди залишатися вірним порадником і опорою. Саме такі риси притаманні нашій героїні.А підтвердженням цього стала некваплива розмова з нею і всією родиною. Хоча сама історія життя Людмили всипана не лише одними пелюстками троянд…
Вона народилася в Латвії. Її батько Микола Сергійович Євтушенко, уродженець села Слобідка Гирявоїсковецької сільради, був військовим і служив у Лієпаї. Там знайшов свою долю, одружився. Дружина Валентина подарувала йому трьох доньок – Людмилу, Ірину і Олену.
Люда, коли вже виросла, закінчила школу, здобула спеціальність бухгалтера, то працювала за фахом у військовій частині, де служив батько. У Лієпаї вона вийшла заміж. У їхній із чоловіком Григорієм родині народилася донька Наташа. Однак настала переломна епоха – рухнув Радянський Союз, що колись здавався непорушним, а колишні союзні республіки почали своє самостійне життя. Військову частину, де працювали Євтушенки, розформували.
Тому батько у 1992 році повернувся в Україну, в рідну Слобідку. А на початку 1995-го приїхала сюди і сім’я Людмили. Наступного року у них народився син, якого назвали Олександром.
– У той час Старий Хутір мені вдавався маленьким і запущеним після міста, – згадує свої перші враження Людмила Миколаївна. – Але тоді для всіх була робота. І дарма, що я працювала в Латвії бухгалтером, залюбки пішла працювати у бригадну їдальню кухарем до Ольги Григорівни Оліновської.
Приміщення їдальні збереглося й по сьогодні, але із занепалою покрівлею, зяє пусткою. А в історії з Людмилою стався важливий життєвий поворот – вона вдруге вийшла заміж за Григорія, тільки Сороку, мешканця Старого Хутора. І такий життєвий зигзаг уніс нові, свіжі відчуття у її жіночу долю.
У її новій сім’ї на світ Божий народилося троє діток. Сьогодні Анастасії вже 15, Тані – 13 (якраз виповнилося у переддень нашого приїзду), й найменшому Дмитру – 10 років.Найстарша донька Наталія ( 29 років) живе і працює у Ромнах. Саша (25 років) відслужив чотири роки контрактником в АТО. Був одружений, має трирічного сина Данила. І хоч вони обоє торують свій шлях самостійно, до материнського порогу навідуються і щоб побачитися, і щоб допомогти.
– Батьки, сім’я – це дуже важливо. А мама є мама. У неї взагалі чудова сім’я, – розказує Саша.
А я з коротких фраз, подекуди лаконічних відповідей намагаюся вловити дух, яким живе ця багатодітна родина.
– У нас так: якщо працювати, то працюємо всі. Якщо ж відпочиваємо, то теж гуртом, – говорить Людмила Миколаївна.
На моє запитання «як ви живете у такому віддаленому селі?» Саша відповів: «Живе той, хто працює, а хто не працює»…
Голова сімейства Григорій Миколайович додав:
– Зараз усі жаліються, що погано живеться, а ми не жаліємося. Нам усього вистачає – картопля є, птиці повно, дві корови, було три, але сінокоси попереорювали, ніде пасти. Є земля, трактор. Словом, трудимося.
– А щодо віддаленості, то ми звикли, – продовжує Людмила Миколаївна. – Я коли потрапляю у велике місто, в отой суцільний гул – втомлююсь. Мені так хочеться у Старий Хутір, де так тихо.
– Діти теж?
– Наташа живе у місті, вже звикла. Тася, яка дуже любить біатлон і футбол, вболіває, як Діма, за київське «Динамо», хоче пошвидше закінчити школу і виїхати до великого міста, де вона знайде себе у спорті. Тася у нас – президент школи у Гирявих Ісківцях – відповідальна.
– А от Діма – істинний хлібороб, – додає, сміючись, Григорій Миколайович. – Каже: «Не поїду нікуди. Виросту – завезу багато людей у Старий Хутір, буду будувати лікарню, школу, магазини…» Отакий він у нас патріот свого села.
Я запитую в Людмили Миколаївни, як живеться у великій родині, як вирішують звичні побутові речі, що любить готувати, як відпочивають… Вона відповідає неквапливо, помірковано, так і не призвичаїлася до української мови після Латвії, тому прошу говорити як їй зручніше.
– Як ми живемо? Підйом у шість ранку – корів доїти і годувати. Потім збираємо дітей до школи у Гиряві Ісківці. По учнів до Старого Хутора приїздить шкільний автобус о 7-й ранку. Потім звичні жіночі турботи – прибирання, прання, кухня. Діти люблять голубці, пельмені, борщ. А ще солодке. Корови, земля, трактор – наші годувальники. Чоловік ще й підробляє бува. Він мені допомагає у всьому.Я люблю займатися кондитеркою – торти, різні солодощі, роблю навіть на замовлення. Це дійсно так. Людмила Миколаївна пригощає нас домашнім морозивом і зефіром. Між іншим – смачними!
– А у відносинах і сімейних, і з дітьми треба тільки знайти потрібні слова, потрібно говорити. Силою нічого не докажеш, – говорить жінка. Вона згадує своїх кумів у Латвії і море. Вона без нього не може, бо дитинство і молодість пройшли на берегах Балтійського моря.
– Ми стараємося кожного року з дітьми поїхати до моря, – каже Людмила. – Окрім тата. Треба ж комусь за господарством доглядати.
Та й він каже: «Я там не був – мене й не тягне». А мене манить.– І тоді хата залишається на тата, – сміється Григорій.
Отак у розмовах швидко пролетів час. Але і в мене, і в моїх супутників, по дорозі зі Старого Хутора було якесь тепле відчуття, яким ми проникли ся, спілкуючись із цими звичайними людьми, що знають ціну праці, заробленій копійці, де радіють за дітей, вміють підтримати їх у скрутну хвилину, тішаться своїми, хай і невеликими, але сімейними здобутками.А ще на цій безлюдній вулиці, де в єдиній домівці вечорами сяє світло, сім’я Сорок сповнена планів та мрій на майбутнє.
Про це думалось, по дорозі зі Старого Хутора, а той краєвид, що гнітив, коли ми сюди їхали, якось відійшов на задній план. Бо життя – то прекрасна річ, та ще коли знайомишся з гарними, світлими людьми!..
