Віки затріпотіли. Затремтіли руки. Зі старечих очей побігли сльози. Старий батько, тримаючи обома руками багряно-мармурового кольору коробочку з орденом, цілував її, наче торкався чола свого сина.Захлинаючись сльозами, своїм тремтячим голосом він вигукував: «Україні слава!», «Слава армії!»
Він це робив своїм слабким голосом, наче саме так сказав би і його син Ігор. Але його вже ніколи не буде біля батьківського порогу. Залишиться лише пам’ять.
Пам’ять про Захисника Вітчизни, Героя свого часу.Ігор Пасько з Бодакви став одним із перших, про кого прийшла чорна звістка про загибель на війні, коли клята росія розпочала повномасштабне вторгнення на всю територію України (хоча насправді ця недодержава п’є кров із нас протягом уже восьми років).
Ми тоді писали на своєму сайті, що наш земляк загинув, захищаючи Київ. Такими сухими були офіційні повідомлення.Ігор Миколайович Пасько поліг на полі бою як справжній Герой. Тому 16 березня вийшов Указ Президента України Володимира Зеленського №140 про відзначення сержанта орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Саме цей орден і вручив 94-річному батькові Ігоря минулої середи начальник другого відділу Миргородського центру комплектування і соціальної підтримки Сергій Ніколаєнко.
Під час вручення нагороди були присутні члени родини загиблого воїна, Заводський міський голова Віталій Сидоренко, староста Бодаквянського старостату Олександр Болотний. Це так було хвилююче для батька, який пережив ще лихоліття 1941–45 років! Думаю, не варто пояснювати.
В ході розмови з рідними Ігоря Паська і з’ясувалися деякі деталі його останнього смертельного бою з рашистськими військами.Він був механіком-водієм третьої самохідної артилерійської батареї другого самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи. Ця 72 бригада носить назву «Чорні запорожці». І ось саме ці артилеристи боронили підступи Києва від рашистів.Батарея Ігоря Паська з гаубиць почала бій із колоною російських танків. Чотири бронемашини вдалося підбити. Але ворог лютого обстрілював позиції наших артилеристів. Від командування надійшов наказ: «Батареї змінити позицію». Але тут у небі з’явилися два російські бойові гелікоптери. Вони й скинули смертоносні заряди на позицію українських артилеристів. Загинув і Ігор, і його бойові побратими.Ігор отримав осколкові поранення, не сумісні з життям. Так, на жаль, обірвалося його молоде життя.
Зі сльозами на очах розповідають про Ігоря його рідні. 94-річний батько Микола Олександрович, донька Ярослава, племінниця Віталіна, брати Олександр та Анатолій, які мешкають нині у Бодакві.
– Коли почали обстрілювати Харків у перший день війни, ми з Ярославою полишили свої робочі місця і поїхали у Бодакву, – говорить Віталіна.
– Казали Ігорю: «Давай усі зберемося, побачимося». Але не судилося.
– 24 лютого батько вже був у військоматі, – пригадує донька Ярослава.
– Сказав: «Я вже воював на Сході, пройшов Іловайськ (хоча про це не дуже любив говорити), тому маю досвід і може поможу. Хлопців призвали молодих, буду підказувати…
Микола Олександрович бережливо пригортає до грудей нагороду, якою держава відзначила героїзм його сина.«За особисту мужність і самовідданні дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагородити сержанта Ігоря Миколайовича Паська орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)», – говориться в указі Президента України.
Велика честь і шана таким Захисникам України. Пам’ятаймо про це завжди!
