Вже більше восьми років на сторінках «Зорі» ми пишемо літопис героїчної боротьби українського народу проти очманілої московії. Ми пишемо про лохвичан, які поклали на олтар перемоги над росією свої життя. Після повномасштабного вторгнення рашистів алея загиблих Героїв Лохвиччини, на жаль, поповнюється новими іменами. Але вони мають назавжди залишитися в нашій пам’яті.Вже більше восьми років на сторінках «Зорі» ми пишемо літопис героїчної боротьби українського народу проти очманілої московії. Ми пишемо про лохвичан, які поклали на олтар перемоги над росією свої життя. Після повномасштабного вторгнення рашистів алея загиблих Героїв Лохвиччини, на жаль, поповнюється новими іменами. Але вони мають назавжди залишитися в нашій пам’яті.Сьогодні мені б хотілося доповнити розповідь про Романа Бутка, мешканця села Юсківців, солдата української армії, якого провели в останню путь 13 жовтня. Я не випадково на початку зазначив, що вже вісім років ми пишемо про наших Героїв. Починаючи з 2014 року, ми практично були у кожній траурній процесії.Того ж дня, 13 жовтня, в Лохвиці прощалися з військовослужбовцем 46-ої окремої десантно-штурмової бригади Дмитром Гаврилком, який воював пліч-о-пліч зі своїм побратимом Романом Бутком, і з яким разом і загинув у одному бліндажі, куди потрапив ворожий снаряд.На Іванівському цвинтарі в Лохвиці разом із сотнями містян ми віддали останні військові почесті Дмитру Гаврилку. Про обидві траурні процесії «Зоря» писала 21 жовтня №38. Однак сьогодні ми хочемо доповнити розповідь про Романа Бутка, виконуючи свій журналістський обов’язок як перед читачами, так і рідними загиблого Захисника України.Роман був справжнім воїном – безстрашним, сміливим і водночас світлим і добрим. Ми у цьому ще раз переконалися, слухаючи розповіді як його рідних та знайомих, так і бойових побратимів. Хай він назавжди таким залишиться в нашій історії.
– Для мене він був найкращим, – говорить рідна сестра Романа Яна. – Рома завжди старався всім допомогти, настільки було добрим його серце. Мав стільки друзів, бо люди його любили за веселу вдачу, товариськість.А ще він дуже любив Україну, не вагаючись, став на її захист. Вперше Роман пішов боронити нашу державу на Донбасі. Пройшов Донецький аеропорт, Іловайськ. Але вистояв, вижив, хоч і мав контузію.25 лютого цього року Рома відразу поїхав до військомату. На які тільки ділянки фронту його з товаришами не перекидали!
Останнім місцем, куди направили їх підрозділ, стала Херсонщина. Додому приїздив лічені рази. Це коли волонтери передавали на передову машину для наших хлопців і ще раз – коли отримав чергову контузію і його відправили до Лучанської амбулаторії на реабілітацію.Знаю, що його нагороджували, але він не любив цього. «Я воюю за Україну, а не за нагороди», – казав.
«Ромео» разом із бойовими побратимами, в тім числі й лохвичанином Дмитром Гаврилком, 2 жовтня в районі Білозірок повертався з бойового завдання. Роман тоді зателефонував дружині Люді: «Зайчику, ми вертаємося». Потрапивши під артилерійський і мінометний обстріл, вони заскочили в бліндаж. І саме сюди потрапив ворожий снаряд. П’ятеро наших бійців загинули. Втім, це лише припущення. Чому саме там опинилися наші бійці, достеменно теж невідомо. Осколок снаряда потрапив Бутку під шолом у потилицю. Шансів вижити не було.Так трапилося, що у підрозділі бригади, де воював «Ромео», до цього не було «двохсотих». А тут відразу п’ятеро. Хоча хлопці були досвідчені. Приміром, Роман мав відзнаку «Учасник АТО». З АТОшників практично складався увесь їхній взвод.
Як досвідчених бійців, їх перекидали на найгарячіші ділянки фронту на Київщині, Житомирщині, Черкащині, а востаннє – на Херсонщину.«Ромео» спочатку був автоматником, а потім досконало оволодів снайперською гвинтівкою. Після невеликого навчання він отримав снайперську гвинтівку В-3-10. За словами військових, таку зброю просто так нікому не надають.А Роман був дуже відповідальною людиною, вправним солдатом. Як розповідають бойові побратими, він ніколи не говорив: «Я не можу, я не піду». Задню не давав, коли отримував бойове завдання.
Взагалі Роман, по великому рахунку, міг і не воювати. Бо мав інвалідність третьої групи. Але він не мислив себе не в ролі Захисника Вітчизни, та ще коли над нею нависла така загроза з боку озвірілої орди. Тому, хоч і мав інвалідність, не відійшовши повністю від контузії, «Ромео» рвався на фронт, до своїх бойових побратимів.Вони говорять про нього як про взірець справжнього патріота, воїна-захисника. Недарма його ставили в приклад, дослухалися до порад, бо тямущий був, передбачливий, міг оцінити обстановку на кроки вперед, брав ініціативу на себе.
Роман такий був і в школі. Він навчався в Лучанській. Про ці шкільні роки розповіла «Зорі» колишній класний керівник Романа Лідія Павлівна Таратон.
– Він навчався у нас із 5-го по 11 класи. Запам’ятала його як життєрадісного, доброго, чесного хлопця. Завжди, як говорять, був на позитиві. Завжди приходив на допомогу, ніколи не залишався осторонь чужої біди.Жив з Україною в серці. Роман хотів бути в перших рядах захисників держави. Одним своїм настроєм він надихав інших.У скількох боях брав участь! Пройшов Іловайськ. Але коли ми дізналися про його загибель, його однокласники були вражені смертю ровесника, сприйняли її як особисте горе.А взагалі тугою, біллю наповнюється серце, коли бачиш, як гинуть наші найкращі сини, як калічаться долі дівчат, дітей…
Підсумували ми цю розповідь про Романа Бутка у розмові зі старостою Лучанського старостату Світланою Калач.
Світлана Володимирівна теж дуже тяжко сприйняла загибель «Ромео», про якого у неї залишилися найсвітліші спогади.
– Роман навчався в одному класі з моїм сином Віталієм. Рому всі дуже любили в класі, пишалися тим, що він одним із перших у селі пішов в АТО. Що вже на другий день після вторгнення російської федерації, 25 лютого, пішов добровольцем до військомату.Він і по життю був дуже активним, дуже переживав за село. Пригадую такий випадок. Заходить до мене Рома в сільську раду, в розмові запитує: «Тьоть Свєта, над чим задумалися?» Кажу йому: «Та треба смітник стихійний у Юсківцях прибрати. Не годиться так». А він: «Так чого ви мовчите? Я його сам і приберу».І дійсно. Своїм трактором, своїми руками все вивіз, прибрав, навів повний лад. Такий він був небайдужий до всього.
Коли востаннє приїздив у село після поранення, то ми розмовляли. Говорить: «Як тільки повернуся, продовжимо наводити лад, всі мусорники поприбираємо».Я ще допомогла оформити йому допомогу одноразову 20 тисяч від міської ради. А він все поспішав на фронт. Кажу йому: «Ти хоч есемеску пришли, чи гроші отримав. Напиши просто «ок». Він засміявся: «добре»
Скільком людям у Юсківцях він допомагав городи орати! Робив це настільки професійно, майстерно. В охоту, можна сказати.Рома дуже любив своє село. От знаєте, багато молоді рветься із села, а Роман – ні. Настільки це було йому до душі.А ще дуже-дуже він любив свою родину. Свою маму – Антоніну Юріївну, сестру Яну, свою дружину Люду і трирічного синочка Святославчика. Як приїздив додому, то з сином ніколи, здавалося, не розлучався, всюди брав його з собою. Казав: «Хлопця треба виховати справжнім чоловіком.»
Рома неодноразово говорив: «Вони мені – як зірки на небі. Живу ради сім’ї своєї». Таким був Рома щиросердно люблячим.Скільки сліз ми пролили під час його похорону! Так жалко цього молодого хлопця! А скільки людей прийшло з ним попрощатися і віддати шану!З Юсківець траурний кортеж поїхав у сусідню Андріяшівську громаду, в село Гудими. Мене вразило, що живий людський коридор був від самісінької межі Сумської області і до самого села, до цвинтаря. Люди стояли на колінах навіть на польових дорогах. Роман дійсно був справжнім Героєм. Людиною з великої літери. Таким ми й будемо пам’ятати його завжди…
Ось такими зворушливими, щирими розповідями про Романа Анатолійовича Бутка ми описуємо його коротке, але справжнє гідне шани життя, яке обірвалося на 33-му життєвому плині.Він був рядовим військовослужбовцем Збройних Сил України, але не рядовим сподвижником героїчної слави нашого народу у борні із рашистською заразою.І хоч при житті «Ромео» не любив нагород, але все ж він, як ніхто, заслуговує на відзнаку держави, хоч із сумною приставкою «посмертно»...
