Коли у нашому маленькому містечку трапляється щось нове – одразу стає відомо всій громаді, а особливо тоді, коли подія пов’язана з людиною, яка працює на виду і спілкується день-у-день з великою кількістю людей. А хто не знайомий, то я познайомлю Вас, шановний читачу, з жінкою, що під тиском долі була вимушена переїхати з Донецька на Лохвиччину. Вона – вимушений переселенець. Це – Замша Оксана Анатоліївна. Пані Оксана зустріла мене щиро і привітно, а я, в свою чергу, швидко зрозуміла глибину її душевних переживань, життєвого досвіду і високого професіоналізму в обраній спеціальності. Я попрохала її, як очевидця воєнних дій, відповісти на декілька моїх запитань, пов’язаних із  нещодавно пережитими подіями в її особистому житті.

1 липня 2017 року відбулася зустріч однокласників трьох паралельних класів: А, Б, В через 45 років, випускників 1970–1972 років (8–10 класів) Лохвицької середньої школи №1 (нині Гімназія). Зібралося на зустріч традиційно біля пам’ятника Г.С. Сковороди, що неподалік колишнього приміщення колишньої школи, де навчалися (нині Медучилище). Постійно, вже 45 років, через кожні 5 літ саме на цьому місці, біля пам’ятника земляку-філософу збираються на зустріч однокласники. Тому виходить, як у однойменному серіалі – місце зустрічі змінити не можна.

Напевно, більшість з нас – батьків зовсім не замислювалися, чому хлопчика з пологового будинку забирають саме в блакитному конвертику, а маленьку принцесу гордо несуть у рожевому.

Нещодавно мені до рук потрапила книжечка під назвою «Будиночок у селі». Її автор – дачний житель с. Сокириха, учений в галузі багатоступеневих електромеханічних систем, доктор технічних наук, лауреат Державної премії України в сфері науки і техніки – Олександр АНТОНОВ, який мешкає в Києві. Цікаво було ознайомитися з точкою зору представника мегаполісу на плин життя в сільській місцевості.

25 липня на березі річка Сула (масив Брисі) відбувся турнір з пляжного волейболу серед дівчат, в якому взяло участь 4 команди.