Які ще епітети можна віднайти, щоб вихлюпнути ту бурю емоцій, що охопила суспільство після оприлюднення електронних декларацій так званої політичної еліти країни – високопосадовців, народних депутатів, суддів, прокурорів, податківців… Те, про що й так говорили в народі, випливло на поверхню. Хай невеличка верхівочка цього айсберга, однак... Захід, навіть МВФ приходять до тями. Навіщо Україні позичати гроші, коли лише у народних депутатів на руках задекларовано 12 мільярдів гривень!
Люди в розпачі заламують тепер руки: «Навіщо ми таких на обирали?!». Вони відчувають себе ошуканими з ніг до голови.
Але перед тим, як звинувачувати всіх і вся, поміркуйте й про себе.
Джордж Оруелл писав: «Люди, які голосують за невдах, злодіїв, зрадників і пройдисвітів, не є жертвами. Вони – співучасники». Тому, кого обираємо – так і живемо. На жаль, все гірше і гірше...
Хотілося написати за період розбудови України, але слово «розбудова» на фоні тотального дерибану цієї держави забагато років є таким невиправданим, що доцільніше вжити щось протилежне.
Україна на зорі свого становлення мала найкращі стартові можливості із усіх колишніх республік Радянського Союзу. За внутрішнім валовим продуктом, по більшості позицій, Україна входила до 10 (!) найрозвиненіших країн світу. А що ми маємо сьогодні? Прикро до глибини душі.
За 25 років у країні вибудувалася ціла система, своєрідний спрут для пограбування держави. Не для процвітання, не для створення рівних можливостей для її громадян, а для збагачення маленької зграї людей, очі яких заофшорені лише наживою.
Читаю у соцмережах: «Чиновники, депутати, міністри, політики, судді, прокурори, мінти, рішали – звідки у вас святі мощі, прибудинкові храми, предмети старини та історії, антикваріат?..» – задається питанням рядовий українець.
Взагалі, коли читаєш ці декларації, виникає відчуття хизування десятками швейцарських годинників, де вартість лише одного сягає 120 тисяч доларів (!) чи геніальним витвором Фаберже. З жиру, напевно.
Яка прірва утворилася між простим народом і цими новітніми нуворишами... Щодня чуєш по телебаченню, радіо прохання допомогти тій чи іншій дитині. Хтось прохає 20 чи 50 тисяч доларів, євро на операцію. А в цей час на Мальдівах якийсь депутат легко тринькає 100–200 тисяч цих «зелених», чи в дорогих київських ресторанах звичайний обід для такого «вершкового» обходиться в якихось 20–30 тисяч гривень.
І в цей же час на вулицях тисяч міст, в тім числі і в моїй рідній Лохвиці, у смітникових баках хтось щось шукає…
Хай це, як крайнощі. Але я вдивляюсь в зосереджені обличчя покупців у магазинах, які дивляться на ціни, і купують ковбасу «з м’яса» за 30 гривень за кілограм...
Можливо, ці мої міркування занадто песимістичні, можливо, згущено фарби і це комусь не сподобається, але так вічно жити не можна...
Сьогодні роблять зусилля розрубати цей гордіїв вузол... Чи вдасться це зробити?
...Я навмисне ні слова не згадав про війну з російським агресором. Там щодня когось якщо не вбивають, то калічать. Бо коли поставити на терези обірване молоде життя, віддане за Україну, і яйця Фаберже у якогось чинуші, то стає зовсім сумно… Не так має бути в моїй Україні…
