Це не сон, не синдром маячні,
Це війна не в далекій країні,
Не в Іраку чи десь там в Чечні,
А в вишневій моїй Україні.
Саме тут всі її вояки
Схід країни від зла захищають,
Б’ються на смерть мої земляки,
Кров’ю землю святу поливають…
Саме такими віршованими рядками розпочався мітинг-реквієм в залі Лохвицького медичного училища з приводу відкриття меморіальної дошки випускнику цього закладу Олександру Вознюку, життя якого обірвалося від розриву міни поблизу Маріуполя. А ці віршовані рядки належать саме його перу.
Йому виповнилося лише 25 (!) років, але вони насичені такими яскравими і зразковими моментами, яких декому бракує за все довге буття.
Олександр народився 12 січня 1992 року. У 2007 закінчив Бодаквянську школу і вступив до Лохвицького медучилища, яке успішно закінчив у 2011 році. Того ж року вступив до Сумського педагогічного університету, а після першого курсу уклав контракт на військову службу, бо це вважав своїм покликанням.
З 2014 року служив у складі 36-ї окремої бригади берегової охорони під час анексії Криму.
Пригадую ті тривожні дні, розмови з його батьками, ще з одним лохвичанином Миколою Литвиненком, син якого теж служив разом з Олександром. Обидва не зрадили присязі, перейшли з бригадою на материкову Україну.
А життя Олександра обірвалося в зоні АТО, коли, доправляючи поранених бійців у військовий шпиталь, автомобіль підірвався на міні. Як тепер згадують його бойові побратими, невідомо, що то було – чи міна, чи якийсь снаряд, чи фугас.
Олександр Вознюк, Указом Президента України цього року посмертно нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступеня». Цей орден командир дивізіону Володимир Торшин, в якому служив Олександр, вручив його батькові отцю Георгію на цьому мітингу. Окрім того, О. Вознюк нагороджений орденом УПЦ Київського патріархату «За жертовність і любов до України».
Виступів було багато, бо про молоду, багатогранну людину з таким патріотичним стрижнем можна розповідати багато. І про це проникливо говорили голова районної ради А.О. Храпаль, заступник голови райдержадміністрації О.О. Єсіков, Лохвицький міський голова В.І. Радько, заступник директора Лохвицького медичного училища С.Г. Лесик, бойові друзі Вознюка, командир артилерійської батареї Петро Левківський, командир дивізіону 36-ої окремої бригади морських піхотинців Володимир Торшин, волонтер Ангеліна із с. Пологи, Запорізької області, де розташована бригада, в якій служив Олександр, ведучі заходу, учні медучилища Іван Литовченко та Альона Бережна, архієпископ Полтавської та Кременчуцької Української православної церкви Київського патріархату високопреосвященний Федір.
Вони говорили, що ця війна з путінською Росією, яку офіційно називають АТО, і на ній щодня гинуть чи калічаться молоді патріоти, які б принесли користь рідній державі, але саме завдяки їм ми живемо під мирним небом без канонади артобстрілів і свисту куль. Бо саме такі як Олександр Вознюк і тисячі йому подібних, отам на сході, в окопах гібридної війни, стримують чи то російських найманців, чи «оголтелых любителей русского мира».
Співзвучні слова цьому промовив на відкритті меморіальної дошки владика Федір:
– Ми не знаємо, щоб нас чекало, якби не такі воїни, як Олександр.
Я нещодавно зустрічався з представниками кримсько-татарського народу і вони розповідали, як зараз живеться в окупованому Криму. Вони кажуть: «Коли ви йдете із дому на роботу чи в якихось інших справах, ви впевнені, що з вами нічого не станеться. А ми там – не впевнені, що не зникнемо десь по дорозі, що не вкинуть нас у машину фебешники і не запроторять до тюрми...»
І якби не наші воїни-захисники, то сьогодні лінія фронту проходила б десь тут, тут розривалися б снаряди, а всі, хто розмовляє українською і любить свою Батьківщину – сиділи б по російським в’язницях.
Ця війна триває ще й за наші душу і віру, бо загарбнику потрібна не тільки наша земля, а й наша історія, наша церква, культура. Не випадково президент країни-агресора називає доньку Ярослава Мудрого «русской княжной». Хоча тоді не було ані Московії, ані тим паче самої Москви.
Ось такі юнаки, як Олександр, взявши до рук зброю, показали нам приклад, як потрібно по-справжньому любити Україну.
Звершуючи відспівування наших полеглих воїнів, я кожного разу переконуюсь, що туди, у Вічність, переходять найбільш достойні, яких кличе Бог в Царство Боже. Ці люди виконали свій громадянський, християнський і людський обов’язок, захистивши нас від війни або рабства,» – натхненно промовив архієпископ Федір. І це, думаю, найкраща відповідь на запитання «За що воюємо?».
Саме таким був Олександр Вознюк. А ще – талановитим і до поезії, і до співу, що передалося, очевидно, від батьків.
Хвилююче лунали вірші з відеоряду, де Олександр Вознюк в оточеному «зеленими чоловічками» Криму в 2014 році, наче передбачаючи свою долю, писав:
– Пробач мені, мамо,
Пробач мені, тату,
Не вернусь я більше
До рідної хати.
Не прийду я більше
До рідної доньки,
Не обіймуть мене
Маленькі долоньки…
Можливо, я більше
Не вернусь додому,
Але Батьківщину свою
Не зраджу ніколи…
Коли лунали ці рядки, то плакала не тільки його мама…
А меморіальну дошку відкрили його побратими – Володимир Торшин та Дмитро Литвиненко, освятив архієпископ Федір.
Ось уривок ще з одного вірша Олександра Вознюка («Что за слово такое «война»?»), присвячений своєму товаришу Юрію Загребельному, що загинув у зоні АТО.
«Буду стоять,
Буду сражаться,
Пусть лучше умру,
Чем попросту сдаться.
Цена всему этому – Слезы и боль,
Прольются те слезы
С неба рекой
Из маминых глаз
И отцовской души.
Они нас ведь ждут,
А мы здесь – на войне,
Но все ж мы вернемся Когда-то домой,
Там встретит нас мама Словами: «Живой!».
Але не судилося. Як сумно промовив його бойовий товариш, та, власне, і всі виступаючі, коли висловлювали слова подяки батькам за такого сина, «Вибачте, що ми його не вберегли»...
Наше завдання і молодого покоління, в першу чергу, брати за взірець таких світлих людей і шанувати пам’ять про них. Правильно сказав один із доброчинників, що надав кошти для виготовлення цієї дошки, який тихо, із любов’ю любить свою Україну, Олексій Галич:
– Потрібно не тільки пам’ятати про Олександра Вознюка, а й оберігати про нього пам’ять, навіть цю дошку. Це наш обов’язок…
Фото Б. Левченка