«А чого до Миргорода? Ми хочемо одразу до Польщі, бо там краще життя...»
(Анатолій Лук’янов)
Лохвицький повіт (далі район), утворений ще за часів козаччини у 1781 році у складі Чернігівського намісництва, який пережив періоди російського самодержавства і радянсько-комуністичної епохи, майже 30 років незалежності України, 17 липня 2020 року рішенням Верховної Ради ліквідовано! За це проголосували 213 депутатів від «Слуги народу», 8 – «Партії «За майбутнє»», 11 – від групи «Довіра» і 6 позафракційних. Не підтримали постанову «Європейська солідарність», «Батьківщина», Опозиційний блок «За життя» та «Голос».
Звичайно, будь іншим склад Верховної Ради (без монобільшості), ця постанова навряд чи була прийнята. А так Лохвиччина, багата на надра, землю, розташована на верхніх щаблях регіонів, що дають у Державну казну мільярди (!) гривень, тепер є територіальною одиницею у складі Миргородського району.
Цікаво, якби рік тому, коли відбувалися парламентські вибори, хтось із кандидатів у народні депутати заїкнувся про ліквідацію Лохвицького району – чи обрали б його?
Згадалися слова покійного лучанського сільського голови Анатолія Лук’янова: «А чого до Миргорода? Ми хочемо одразу до Польщі, бо там краще життя». Зрозумілий сарказм цього вислову, але гірка доля правди в цьому теж є…
До мене багато хто з лохвичан звертається з проханням написати про децентралізацію, знаючи мою небайдужу позицію до цієї дискусійної проблеми. Але по-особливому хотів би виокремити одного нашого шанувальника «Зорі», який із перших кроків, коли запустили маховик децентралізації, надсилав або частіше передавав мені свої листи, де боляче реагував на ті всі процеси що відбувалися.
Величати цього чоловіка Петро Єгорович. І запитань він мені назадавав силу-силенну. Тож тепер, коли трапилася така «оказія» з нашим районом, спробую йому, а в підсумку й іншим читачам «Зорі», на деякі питання відповісти, висловити свої міркування, можливо й суб’єктивні. Хай вийде ось такий публічний діалог.
Чи за Конституцією «кроять» Україну? Скажу відверто, що Петру Єгоровичу кілька разів намірювався відповісти на його «чому?». Але ситуація щоразу так стрімко змінювалася, що виникали вже інші питання, які потребували й нових відповідей.
Чесно кажучи, спершу була надія що нова влада змінить концепцію адміністративно-територіальної реформи. Бо перед президентськими виборами подейкували, що її та ще медичну реформу або переглянуть, або призупинять, а то й зовсім відмінять.
Не справдилося!
«Вже кілька років у нашій державі діють ОТГ. Але такого поняття у Конституції України немає. Треба може спочатку внести законодавчо зміни, а вже потім…», – пишете Ви, Петре Єгоровичу, в одному з листів.
Справді, таких конституційних норм немає, хоча в самій Конституції, про яку, на жаль, згадують лише при великих святах, процес добровільного об’єднання у громаду жителів сіл, селищ чи міст прописано.
Стаття 140 стверджує, що «право територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України. І що добровільність об’єднання громад є виключно за ініціативою знизу більшості їх мешканців.»
Тому й була надія, що, можливо, нова влада поверне процес у конституційне русло, усвідомить ризики, створить запобіжні заходи і т. д.
Бо як зазначали експерти, зокрема, Максим Бризіцький, «децентралізація влади та відповідна реформа не є панацеєю від усіх хвороб, а при найгіршому сценарії може бути навіть шкідливою для економічного розвитку, соціальної справедливості, макроекономічної стабільності та, навіть, територіальної цілісності країни.
Інший експерт, Андрій Золотарьов, теж наголошував, що після земельної реформи, адмінреформа – це другий ризикований із точки зору суспільної думки крок цієї влади. Бо це занадто слизька і небезпечна тема.
Асоціація міст України неодноразово зверталася до керманичів нашої держави, наголошуючи, що подібний адмінрозподіл грубо порушує Конституцію України, а сама ідея навіть не виноситься на широке громадське обговорення.
А Ви пишете, Петре Єгоровичу, що при прийнятті рішень, потрібно керуватися здоровим глуздом. Про що Ви говорите? Який глузд?
Країна, що шостий рік захищається від російської агресії, в якої захопили Крим і пів Донбасу, країна, що переживає економічний занепад, управлінський хаос, які видають за реформи, де зникають цілі галузі виробництва, через що мільйони людей у пошуках роботи виїздять за кордон, врешті де люд розрізнений, інколи і войовниче налаштований політиками один проти одного – повинна дуже обережно втілювати адміністративну реформу.
Але коли минулого року як районні, так і обласні ради відсторонили від права формування навіть перспективних планів і передали це на ОДА, стало зрозуміло, що «ламатимуть» Україну аж бігом. Місцеве самоврядування, про яке так начеб піклуються, як на мене, виступає в ролі пасинка.
Ще напередодні голосування у Верховній Раді за постанову про утворення нових районів там відбулося урочисте засідання з нагоди 30-ї річниці прийняття Декларації про державний сувернітет України. І там перший Президент нашої держави Леонід Кравчук, торкаючись теми адмінреформи, звернувся до народних депутатів із закликом: «Ви хоч людей запитайте, чи захочуть вони жити у нових районах».
Звісно, що ніхто й не збирався нікого запитувати. Так лохвичани враз стали миргородчанами. Можливо, нарвуся на критику, але, певно, люди ще не усвідомили того, що трапилося.
У соцмережах виникла полеміка типу «що до Миргорода немає дороги, що краще взагалі треба було до Лубен і т. д.»
А столітня історія? А приналежність до Малої Батьківщини? Це ж цілий пласт людського буття. Як це можна отак враз перекреслити? Чи можливо це комусь так і потрібно?..
Мені трапилася цікава статистика з історії Лохвицького повіту. У 1912 році до нього входило 260 населених пунктів із населенням 172 тисячі 613 чоловік!
І пригадалися з цього приводу слова із Вашого листа, де Ви, Петре Єгоровичу, пишете: «Буде дуже й дуже прикро, коли наш край, що має таке славне минуле, залишиться тільки на сторінках літопису історії». Як бачите, Ваше пророцтво збулося.
Ще відповідаю Вам про новоутворений район, цебто Миргородський, куди тепер входить і Лохвицька, Заводська та Сенчанська ОТГ. Добре чи погано?
Розпочну з того, що на перших порах Миргород визначили як госпітальний центр і, мовляв, навколо нього будуть й інші представництва центральної влади. Наче б усе логічно.
Але коли наші відділ зв’язку, прокуратуру і суд віднесли до Лубен, податкову, сервісний центр МВС (МРЕВ), санепідемслужбу і філію «Полтаваобленерго» – до Гадяча, Пенсійний фонд – до Полтави, фонд страхування – до Пирятина і т. п., стало цілком зрозуміло, що тут, як у тій приказці, «не зівай, Химко, на те й ярмарок».
Врешті відмовилися й від самого госпітального центру в Миргороді, бо він «не тягне».
Тепер утворили новий район. Щоправда, повноважень його ще не визначили, але депутатів до нього восени ми вибиратимемо. У бравурних реляціях заявляють, що вони зовсім не матимуть ніякого впливу на діяльність об’єднаних територіальних громад. То навіщо тоді їх і обирати? Із досвіду нашої країни, ми вже не раз переконалися, що кожна зміна влади у нас – як флюгер – може розвернутися на всі 180 градусів. І чи не станеться так, що через кілька років саме у стінах Миргородської райради буде вирішуватися питання фінансування, приміром, Жабок чи Бодакви? Немає такої гарантії.
Як зазначає експерт Інституту розвитку Олександр Солонтай: «Складається враження, що ВОНИ хочуть ухвалити нові райони, провести вибори нових районних рад, а лише потім вирішувати, чи треба їм давати бюджет і повноваження, чи ні, залежно від результатів виборів. Такого ставлення воза перед конем в історії України не було за 30 років ніколи.»
Як Ви, Петре Єгоровичу, розмірковуєте в одному з листів, слід мислити стратегічно, років на 15–20 наперед. А не діяти за девізом Людовіка ХІV: «Після мене – хоч потоп»…
Чи могло бути інакше з нашим районом? Ні. Занадто ми розбалансовані, не консолідовані і ще можна називати багато «не». Інколи складається таке враження (а може «так і треба»): ви тут чубіться, як хочете вирішуйте свої проблеми, а ми там, на Печерських пагорбах, своє діло знаємо?...
Згадалися слова Ліни Костенко: «Всі проти всіх, усі ні з чим не згодні. Злість рухає людьми, у бік безодні…»
Звісно, життя триває. Сонце сходить і заходить. Мабуть, і це нам варто пережити в епоху руйнівних змін.
Але маховик історії – річ непередбачувана. У тридцятих роках минулого століття, при СРСР, Лохвицький район був включений до Лубенського округу. Однак усього через кілька років йому повернули попередній статус, ще й приєднали більшість населених пунктів Чорнухинського району.
Хоча один із палких прихильників утворення нових районів, голова підкомітету з питань адміністративно-територіального устрою Комітету Верховної Ради України з питань організації державної влади, місцевого самоврядування, регіонального розвитку та містобудування («Слуга народу») Віталій Безгін, в одному з інтерв’ю у світлі майбутніх адміністративних змін обмовився: «Розумний голова громади зробить усе, щоб його місто чи селище не було районним центром. Адже тоді префект буде далеко, і, можливо, не надто часто наїжджатиме з перевірками».
Тож чи є утворення нових районів нормальним рішенням, зумовленим обставинами, чи кроком, який створює підґрунтя для майбутніх проблем, зокрема і національної безпеки – побачимо в подальшому.
А про наші ОТГ поговоримо з Петром Єгоровичем у наступних публікаціях.
