Хай подібного більше ніколи не повториться! Такими, наче заклинанням, завершувалися розповіді лохвицьких медиків, з якими ми говорили про рік їхньої роботи в обіймах ковідних реалій. Хай подібного більше ніколи не повториться! Такими, наче заклинанням, завершувалися розповіді лохвицьких медиків, з якими ми говорили про рік їхньої роботи в обіймах ковідних реалій. Не пам’ятаю достеменно, хто з провидців свого часу заявив, що на Землю прийде такий вірус, що накладе відбиток на життя всього людства. Напевно, оце «творіння» людських рук, підступний COVID-19, і є тим лабораторним монстром, що змусив людей кардинально переглянути ставлення як до свого власного здоров’я і життя, так і до тих, хто з тобою поруч.Лохвицька міська лікарня була тим закладом, де лікували ковідних хворих. А їх було багато, бо Лохвицький район постійно, мало не цілий рік, тримався в «лідерах» за кількістю виявлених випадків.

Якщо по простому висловитись, відштовхуючись від місцевих реалій, то якщо ми втратимо, не приведи Господи, Лохвицькому лікарню, то буде всім дуже й дуже погано.Найпереконливішими доказами цього є розповіді медичних працівників закладу, яким довелося боротися не лише за здоров’я і життя ковідних пацієнтів, а й за своє власне.

Алла Матюшенко, лікар-інфекціоніст:

– На моїй практиці, що розпочалася ще у 1985 роі, мені доводилося стикатися з різними інфекційними хворобами, як то вірусний гепатит, дифтерія, свинячий і пташиний грипи, але з такою пандемією, що охопила і наш район зокрема, я зустрілася вперше.COVID – це дуже особлива і небезпечна інфекція. Найперше, що її вирізняє з поміж інших – це дуже висока заразність цього збудника і велика смертність. Але це все стало зрозумілим пізніше.

А в січні минулого року ми почали планову підготовку, на випадок його поширення. Проводили тренінги, заняття і в області, і безпосередньо в інфекційному відділенні лікарні. Навчалися працювати і в захисному одязі, і оперативно реагувати на випадок екстренного госпітального розгортання і т. д.Тож до приходу цього «непроханого гостя» працівники нашого відділення, в принципі, були готові. І вже з березня 2020-го ми почали працювати в режимі ковідного відділення. Спочатку працювали з пацієнтами, в яких були підозри, а вже в липні – з підтвердженим на коронавірус діагнозом.

Повторюсь, але наше відділення було до цього і в моральному, і в матеріальному плані підготовлене. Ми були забезпечені всім необхідним, а Національна Служба здоров’я України підписала з Лохвицькою лікарнею ковідний пакет і ми включилися у загальну систему лікування цієї інфекції.

– Алло Вікторівно, що найбільше вразило на перших порах?

– Було дуже важко. Не тільки через те, що доводилося працювати в захисних костюмах. Насамперед тяжко було з хворими, які перебували у пригніченому психологічному стані. Кожен хворий – киснево-залежний, як реанімаційний, що потребує щогодинного моніторингу і щохвилинного нагляду.Бо цей вірус пошкоджує не тільки легені, а й серце, мозок, інші органи. А коли настає киснева недостатність, коли людина впадає в паніку, то нашим медичним працівникам доводилося бути ще і в ролі психологів.

Взагалі, безмежно вдячна всьому колективу інфекційного відділення. Дівчата просто супер-молодці. Замість трьох годин, що передбачалися при роботі у захисних костюмах, іноді працювали вдвічі більше. Виходили з палат мокрими від задухи, часто зі сльозами на очах, але ніхто не полишив відділення, хоч як важко не було, а чесно й сумлінно виконували свою роботу, рятуючи здоров’я і життя людей.

У жовтні хлинув такий потік ковідних хворих, що в нас просто вже забракло ліжок. Але в лікарні до цього теж були готові. Адміністрація оперативно розгорнула друге інфекційне відділення в палатах терапевтичного. До лікування хворих підключили інших лікарів і медичний персонал. Це вже була інша команда, що, можна сказати, навчалася і перекваліфіковувалася на ходу. У той час, осінньо-зимового спалаху коронавірусу в Лохвицькому районі, коли щодня захворювало по кілька десятків людей, поруч з інфекціоністами пліч-о-пліч стали працівники і терапевтичного, і дитячого, і поліклінічного, і хірургічного, і реанімаційного відділень.Нам потрібні були досвідчені медпрацівники, щоб вони з першого разу потрапляли у судину, оперативно здійснювали всі необхідні медичні маніпуляції та щоб були свого роду і психологами.

Тому, користуючись моментом, хочу подякувати адміністрації лікарні, що вона забезпечувала відділення необхідним інвентарем, захисним одягом, медикаментами.

Хочу висловити вдячність нашим параклінічним відділенням. Це працівники лабораторії, рентгенологи, які оперативно робили необхідні знімки, наші кухарі і працівники з господарського двору, які відгукувалися на всі наші виклики, теж надягали захисні костюми і виконували свою роботу.

Хочу побажати всім читачам «Зорі», щоб таких пандемій, більше не було в нашій практиці. А ще раджу всім пройти щеплення від COVID.  І тим, хто не хворів, і тим, хто вже перехворів.

Вячеслав Хоць – лікар-анестезіолог, завідуючий реанімаційним відділенням:

– Дуже важкий рік. Окрім коронавірусу, люди потрапляли до лікарні, з інсультами, інфарктами, серцевою недостатністю. Тож нам доводилося невідкладно надавати необхідну медичну допомогу. Плюс проведення операцій,  тому так важко ще не було ніколи – і лікарям, і особливо медсестрам та санітаркам.

Мені вперше довелося зіткнутися з такою незвичною і підступною хворобою та ще й такою швидкоплинною. Тут людина потрапляє в свідомості до нашого відділення, здійснюємо всі прописані протоколом необхідні призначення, а надвечір вона вже задихається. Підключаємо штучну вентиляцію легень, робимо те, що маємо робити, щоб врятувати їй життя, але через добу ця людина помирає.Все це дуже важко і фізично, і морально. Та ще, коли тобі родичі докоряють, що ви не так лікуєте, не те вводите і т. п.

– Алла Вікторівна Матюшенко розповідала як непросто у захисних костюмах здійснювати навіть звичайну ін’єкцію. Та навіть просто перебувати певний час у цьому «скафандрі». А якими були ваші відчуття?

– Наче тебе посадили в целофановий мішок і вкинули в сауну. З тебе тече піт градом, маска мокра та, власне, все мокре. Цього словами не передати, це потрібно відчути на собі.

Але мені б дуже хотілося, щоб такі епідемії більш у нашому житті не траплялися.

Ніна Кравчук, лікар-пульмунолог, фтизіатр.

– Так склалися обставини, що я була залучена до роботи в ковідне відділення з жовтня минулого року, коли інфекційне відділення вже не справлялося з тим напливом хворих, що потрапляли до Лохвицької лікарні.Звичайно, у нас не було того досвіду, що мали медпрацівники в інфекційному, але всі разом ми дуже швидко навчалися і опановували нові для себе функції. Бо найголовнішим завданням для нас було допомогти хворим.Для нашого відділення підібрали прекрасних медсестер, розумних, досвідчених, яким доводилося опікуватися хворими по багато годин на добу, інколи просто падаючи від втоми.

Все це дійсно важко. Морально, бо ти з кожним хворим переживаєш його хворобу. Коли він перебуває у кисневій масці, але легеням всеодно бракує кисню, людина панікує. Ти прагнеш йому допомогти, достукатися до його свідомості, заспокоїти, але це не завжди вдавалося. І ти сам психологічно страждаєш.

– Як вам вдавалося  оперативно перекваліфікуватися на інший напрямок роботи?

– Ну, ми й до цього проходили різні тренінги, тому були обізнані, з чим ми потім зіткнулися на практиці. А за вісім місяців роботи в ковідному відділенні, ми стільки опанували нового! Ми були на постійному відеозв’язку з провідними інфекціоністами, дослухалися їхніх порад і на практиці втілювали це в життя. Я – лікар поліклінічного відділення і мало до цього працювала в стаціонарі. Тому кожен день роботи у ковідному відділенні додав мені, як спеціалісту, нові і нові знання, виклики, досвід.

Найбільшою радістю для мене було, коли одужували, здавалося б, безнадійні хворі. Це було величезне моральне задоволення.Тому, не дай Бог, якщо знову повториться така ситуація, то я морально і практично готова до нових викликів. Власне, як і медсестри терапевтичного чи дитячого відділень, які до цього працювали тільки з дітками. За цей рік ми стали свого роду універсальними.

Хочу теж побажати всім лохвичанам виваженого, розумного підходу до свого здоров’я, не зволікати із зверненням до лікарів, коли запідозрили якісь симптоми. Всім здорового способу життя, оптимізму і все буде в нас добре.

Інеса Жорнік, сімейний лікар, нарколог.

– Працювала деякий час у терапевтичному відділенні, пройшла курси по наркології. Так що я тепер свого роду теж універсальний лікар.Для мене ковідні хворі розпочалися з липня минулого року, коли на амбулаторному прийомі звернулася жінка з позитивним тестом.А далі був жовтень, коли пішов великий наплив хворих з тестами, що підтверджували коронавірус, з високою температурою, незрозумілим, сухим кашлем. Температура не приходила в норму навіть після прийняття сильних жаропонижуючих препаратів.Тому ми постійно консультувалися з інфекціоністами з Полтави, Києва, професорами, що детально займаються цією патологією. Але були, на жаль, випадки, коли спільні зусилля всіх все одно не приносили результату – ми втрачали людське життя.

 – Чогось бракувало у вашій роботі?

– Стосовно забезпечення, то відділення було забезпечене всім необхідним краще, ніж в області. Всіма препаратами, що передбачені протоколом лікування, киснем та всім іншим. І тут ми можемо висловити слова вдячності Віктору Васильовичу Бурлею, який денно і ношно оперативно вирішував питання, пов’язані з діяльністю медзакладу і ковідного відділення зокрема. Стосовно перебігу цієї хвороби, то коронавірус виявився дуже підступний, коли кисневе голодування відбивається не лише на мозку, а на всьому організмові людини. Людина панікує і ти розумієш її стан, бо по десять днів тримається висока температура, коли на рентгенських знімках «матове скло» (такі собі плями) не зменшуються. Це означає, що легені ще більше вражаються.Хвороба лікується поетапно і просто так, швидко, вона не відпускає.

Вважається, що протягом 90 днів хворий на COVID є хворим.Та й незвідана й невивчена вона до кінця. А при такій інтенсивності походження нових штамів - то англійський, то індійський - це взагалі стає непросто. Немає таких згрупованих симптомів перебігу цієї хвороби, як наприклад, при тому ж ГРВі. При коронавірусі на обстеженні виявляється такий «букет» хвороб, спровокованих саме ним, про що людина і не підозрювала ніколи.

Хочу побажати всім колегам і населенню Лохвиччини міцного здоров’я, душевної стійкості, впевненості у власних силах. І, звичайно, зробіть щеплення для профілактики і для убезпечення себе від цього підступного захворювання.

Олександра Коротя, медична сестра, анестезист:

– У ковідному відділенні я пропрацювала більше, ніж півроку. Правду кажучи – було трохи тяжко.

– Що саме?

– Найтяжче – це щодня спостерігати страждання людей, хворих на коронавірус.

– Як реагували на нього люди різного віку?

– Теж по-різному. Хто усвідомлював, той дослухався до порад лікарів і, в підсумку, допомагав і собі. А хтось навпаки – і не розумів, і не хотів це розуміти.

– В останніх, певно, був такий собі психологічний надлом?

– Так. По-особливому реагували люди старшого віку. В них і так з віком набуто по кілька хвороб, плюс ще й ковід.

– Та ще, коли з телевізорів постійно говорять, що пенсіонери – це особлива група ризику. Мимоволі стає психологічно тяжко.

– Безумовно так. Я, наприклад, дуже боялася, щоб у це ковідне відділення не потрапили мої батьки, рідні, знайомі.

– Ви ще зовсім молода людина. У Вас не було страху?

– Був страх за людей. Бо стільки довелося побачити і пережити за п’ять місяців! Але дякую нашим лікарям, які нас постійно підбадьорували, а ми в свою чергу, старалися такий настрій передавати хворим. Отак спільно ми й долали цю хворобу, про яку б хотіла згадувати тільки в минулому часі.

Світлана Білоус, старша медична сестра інфекційного відділення. Сама тяжко перехворіла на коронавірус. Тож її розповідь постійно перемежовувалася сльозами на очах.

– Працювала з ковідними хворими з перших днів, коли у відділення привезли першу хвору жінку.Не буду кривити душею, але спочатку було боязно. У мене вдома внуки, то я боялася, щоб не принести додому цю інфекцію. І, напевно, не одна я так думала.Але не пронесло. Я на собі відчула всі «принади» цієї хвороби. Вона просто жахлива (плаче). Я буду завжди вдячна своїм колегам, лікарям, що вони мене буквально витягли з того світу.Дівчатка-медсестри, як ті бджілки. Падаючи від втоми, вони все одно літали, щоб допомогти хворим, виконати всі призначення лікарів. Я ними пишаюсь і щаслива, що я з ними в одній команді (плаче).

– Скільки загалом працює медсестер в інфекційному відділенні?

– У нашому – вісім. А коли розгорнули друге інфекційне, або як ми називали – ковідне, то там було 18.Ми старалися, щоб медсестри більше трьох-чотирьох годин не перебували в «червоній» зоні, бо захисний костюм розгерметизовувався і потрібно було посилати туди вже іншу людину.Медсестри, що здійснювали маніпуляції, теж постійно змінювалися, бо неможливо одній людині витримати 12 годин постійної напруги.Отак ми боролися з цим ковідом.

Алла Литвиненко, головна медсестра Лохвицької міської лікарні.

– Як хто пригадує, то з початком пандемії, найбільше говорили про кисень, без якого тяжко хворі просто помирають.Але в Лохвицькій лікарні (і тут без всякого потрібно віддати належне Віктору Васильовичу Бурлею), заздалегідь було встановлено кисневу станцію. Завдячуючи чому наші дівчата-медсестри не тягали важелезні кисневі балони, як це було в інших лікарнях.Більше того, готуючись до напливу ковідних хворих, були облаштовані кисневими точками терапевтичне і хірургічне відділення. Тому наші пацієнти завжди були з киснем, завдяки чому вдалося врятувати не одне життя.

– Ваша колега з інфекційного відділення говорила про «червону» зону. Поясніть, що це таке?

– «Червона» зона – це та, де знаходиться хворий на COVID. Нам багато чого довелося перерозподілити, організувати, щоб унеможливити або звести до мінімуму поширення інфекції. Для лікарів, медичних сестер, санітарок ми облаштовували «чисті» зони, де вони могли б перепочити.

– Важко пересічній людині збагнути, як це насправді відбувалося…

 – В окремому приміщенні медпрацівник одягає захисний костюм і направляється у «червону» зону, де лежать ковідні хворі. Після виконаної роботи, медпрацівник виходить у відведену кімнату,  де повністю обробляє захисний костюм, залишає його там. В «чистій» зоні медпрацівник знову все обробляє, щоб не заразити колег. Ось така процедура.

– Алло Віталіївно, розкажіть про своїх колег, медичних сестер, санітарок. 

– Вони просто молодці. Ви спробуйте зробити ін’єкцію в захисному костюмі та ще коли на руках по дві пари рукавичок…

– Чому дві? 

 – Це обов’язкова умова для персоналу, хто постійно контактував із ковідними хворими.

– А що передбачав ковідний пакет НСЗУ?

– Завдяки ньому наші пацієнти одержували безкоштовно системи, шприци, медпрепарати, як то антикоагулянти, жаропонижуючі і т. д.

– Що Вас особисто вразило?

– Та багато що. Мабуть, останнє, коли в кімнаті, де відбувався перехід із «червоної» зони в «чисту», хтось із дівчат поставив іконки. Можливо, і дякуючи Богу, що допоміг вижити, і щоб подібне більше ніколи не повторилося. А ще ця пандемія вкотре продемонтрувала, настільки важливою для людей є медицина. І як про неї треба дбати, підтримувати і розвивати. Хотілося б, щоб це зрозуміли всі ті, від кого залежить і доля нашої Лохвицької лікарні.

– Зараз, слава Богу, хворих на ковід значно поменшало. Які внутрішні відчуття?

– Тривога все одно нікуди не поділася. Ви ж бачите, як цей вірус постійно мутує. Так і очікуй нового спалаху.Я зараз бачу пустими ковідні відділення. За словами медсестер, тут кожне ліжко має свою історію. На них люди лікувалися, страждали, чіплялися за життя. Як боялися заснути, щоб не спала киснева маска. Як не могли напитися води, бо як тільки знімаєш маску то  в легенях зменшується рівень кисню і людина просто задихається. В першій хвилі до нас поступали здебільшого люди старшого віку, зі своїм шлейфом хвороб, з поганими судинами, через що дівчатам не просто було робити необхідні ін’єкції.Та й самі дівчата часто хворіли. Тож було дуже важко. Практично перехворіли всі.А яке навантаження припало на наших санітарок!

Спасибі їм за все, за їхню роботу і самовідданість, людяність.Ну, і найважче було, коли ми втрачали людей.  Коли  закривався целофановий мішок  і людина назавжди відходила у Вічність. Це дуже боляче.

Віктор Бурлей, головний лікар, директор Комунального закладу Лохвицька міська лікарня:

– Рік, що минув для нас в умовах пандемії, приніс усвідомлення, що для нас всіх раптом змінилося життя.Завдяки напрацюванням попередніх поколінь, ми відвикли від таких глобальних пандемій, таких тяжких інфекційних захворювань, і в принципі людство безпечно розслабилося. Але новий вірус зумовив  людей кардинально переглянути багато речей. Згадайте перший березнево-квітневий локдаун минулого року, коли безлюдніли вулиці, коли люди старалися дотримуватися карантинних вимог, розкуповували масово захисні маски, антисептики... Однак, самі медичні заклади тоді не були повністю готові до прийому хворих ні морально, ні матеріально.

По телебаченню ми бачили як в Італії лікарі працюють в захисних костюмах, які ми і в очі ще не бачили.

То ми на перших порах були раді і звичайним дощовикам, які надала Лохвицька Благовіщенська церква і власник магазину «Твоя хата» Олександр Хоменко. Як це сьогодні не смішно, але наш приклад наслідували і сусідні медичні заклади з інших районів.

До напливу хворих на ковід нам вдалося оперативно наростити запаси кисню в наших резервуарах. З балонами у нашій лікарні розпрощалися ще в 2012 році. Але наявних запасів кисню вистачало лише на те, щоб подати його до хірургічного, реанімаційного і пологового відділень та трохи до терапевтичного. Тому ми взялися за розв’язання цієї проблеми.

І хоч нам, окремі депутати докоряли, що ми придбали дорогі кисневі та об’ємні циліндри, то життя довело, що ми тоді зробили правильно. Завдяки потужним кисневим потокам нам вдалося не одне людське життя витягти з того світу. За ці півтора року наша база поповнилася необхідною апаратурою, засобами захисту, витратними матеріалами та багато чим іншим, як то діагностичним і лабораторним обладнанням, про що раніше ми і не мріяли.

Було зворушливо, коли на адресу нашої лікарні з різних міст України приходили невеличкі бандерольки, в яких були гігієнічні засоби, антисептики, звичайне мило, маски, бахіли, шприци. Люди були не байдужі до наших потреб.

– Така людська солідарність завжди втішає і додає сил.

- Мабуть, так. Я можу висловити тільки слова вдячності всьому колективу Лохвицької лікарні за його роботу в умовах пандемії. Так, було всякого – і сліз, і нервів, і боязні не заразити близьких, але з усіма цими проблемами ми справилися. І сьогодні в нашій лікарні, на щастя, немає жодного хворого на коронавірус. Наш медичний заклад стоїть в переліку резервних. Коли, не дай Бог, в 5 опорних лікарнях кількість хворих досягне 60 відсотків, ми будемо знову приймати пацієнтів з позитивним тестом на ковід

–  Вікторе Васильовичу, Ви самі перехворіли на цю хворобу. Що скажете з цього приводу?

– Ця хвороба дуже «цікава», підступна і до кінця не вивчена. І ми, і весь світ ще достеменно не знаємо, які «сюрпризи» принесе нам ця хвороба в майбутньому, які наслідки матимуть ті, хто нею перехворів. Бо вже є повідомлення, що в перехворівших є розлади кишково-шлункового тракту, підшлункової залози… На сьогодні я бачу лише один шлях для порятунку – це щеплення.І до цього слід поставитися з усією серйозністю і не зважати на всілякі там «думки» в Інтернету. Як приклад, наводжу наш колектив лікарні.

– Ваш підсумок складного ковідного року.

– Він нас загартував, згуртував, подекуди привів до тями, бо від епідемічного благополуччя ми трохи розслабилися. Ми пізнали багато чого нового, перейняли досвід інших і маємо власний практичний досвід.Користуючись нагодою, я хочу привітати увесь колектив лікарні з професійним святом – Днем медичного працівника.

Зичу всім здоров’я. Бажаю з честю пережити цей непростий час для нашого медичного закладу, але вірю і сподіваюся, що все для нас закінчиться успішно…