Ветеринарним лікарем він мріяв стати ще з дитинства. Можливо, цей вибір було зроблено тоді, коли удома захворіла улюблена корова. Думали, що вже все – втратили годувальницю. Але ні – її врятував комишнянський колгоспний ветлікар Григорій Іванович Кутас. Про це згадує Михайло Іванович Черкас, із яким ми поспілкувалися напередодні його 70­-річного ювілею, який він відзначив 17 лютого.
– У мене не було роздоріжжя в думках, яку професію обрати. Я твердо знав, що обов’язково вступлю в Хомутецький ветеринарно­зоотехнічний технікум, а потім у Білоцерківський сільськогосподарський інститут імені П. Л. Погрібняка, – пригадує Михайло Іванович. – Так у моєму житті й вийшло.По закінченню Комишнянської восьмирічки я вступив до Хомутецького технікуму, який закінчив із червоним дипломом. А вже пізніше заочно закінчив і Білоцерківський інститут.

– Ви родом із Комишні?

– Ні. Народився я в Калінінградській області у селищі Знаменськ. Мій батько Іван Павлович служив там понадстрокову службу у військовій частині, а мама Софія Зіновіївна приїхала у селище за комсомольською путівкою і працювала у місцевій школі вчителькою початкових класів. Коли мені виповнилося десять місяців, батько демобілізувався і переїхав на малу батьківщину, у Комишню, де став працювати у колгоспі «Прогрес», а мама продовжила  працю на педагогічній ниві аж до виходу на пенсію. Вона була і директором Комишнянського будинку піонерів, і завідуючою дитсадком, а допрацьовувала вчителем початкових класів, як у молоді роки.Батько після закінчення Хомутецького технікуму працював на різних керівних посадах, а коли в Комишні збудували великий свиновідгодівельний комплекс на 25 тисяч голів, такий як згодом у Сенчі, то він працював завідувачем цього комплексу.

– То, можливо, батько вплинув на Ваш вибір?

– Не думаю. Просто професія ветлікаря подобалася ще змалку. До суспільної праці в колгоспі мене залучали ще в 7–8 класах. Як пас колгоспних корів, то дуже любив їздити верхи на конях. Мені від правління колгоспу на шкільній лінійці навіть вручили модний на той час наручний годинник за добросовісний труд.

– По закінченню технікуму Вас куди направили?

– Хомутецький технікум я закінчив 14 лютого, 17 лютого, на мій День народження, ми побралися з моєю однокурсницею Наталією. А вже першого березня 1974 року я почав працювати на посаді ветлікаря­-епізоотолога у Комишнянській ветлікарні. У мене, як у випускника технікуму з відзнакою, було три варіанти працевлаштування, але я обрав Комишню і ніколи не пожалкував, бо доля подарувала мені по життю хороших наставників.

– Яким Ви вдячні й понині…

– Так. Комишнянську ветлікарню очолював тоді Дмитро Павлович Візір. Фронтовик, закінчив Московську військову ветеринарну академію. Строгий дядько був. Люди казали про нього «вредненький». Було, як їде на ферму, то говорили: «Краще б прокурор їхав, чим Візір».Але він мені як молодому спеціалісту дав повний курс молодого бійця, якщо говорити по­-армійському. Я в нього навчився пунктуальності, роботі з документами і системі контролю. Якщо давав доручення, то обов’язково перевіряв, чи виконано. Строгий був, але справедливий.Дмитро Павлович навчав мене: «З тебе вийде хороший ветлікар. Тільки пам’ятай: усі хороші ветлікарі спиваються. А ти на викликах не пий. Запрошують пообідати – обідай, але чарку в руки не бери.» Цього правила я дотримувався в роботі все життя, можете запитати в людей.А ще він мене повчав: «У нашій роботі треба часто вживати слова «ні», «не можна», «заперечую», «забороняю»… Бо за загиблою твариною на скотомогильник іде тільки ветлікар, який у підсумку кругом винуватий…»

А ще мені випало працювати з Миколою Тимофійовичем Юрченком. Його кредо: «Я сам собі обідати не дам, поки роботу не зроблю» я запам’ятав на все життя, як і період праці під його керівництвом.

– Як Вас доля привела у Гиряві Ісківці?

– Так, мабуть, було їй угодно. Це трапилося у 1983 році. А до цього я працював завідуючим ветеринарною дільницею у Черкащанах Миргородського району. Навчався заочно у Білоцерківському сільгоспінституті.І ось одного разу мій однокурсник Микола Григорович Наконечний (він при Сурмачі працював головним ветлікарем колгоспу «Росія» у Сенчі) каже мені: «У наших Гирявих Ісківцях, у Героя, шукають головного ветлікаря, нормального спеціаліста і нормальну людину. Там у тебе буде все – і службова машина, і житло, і гідна зарплата.»

У нашій сім’ї вже росли маленькі Свєта і Люба. Житло дали нам поганеньке, через постійну вогкість діти часто хворіли. Тож із Наконечним ми й поїхали до Гирявих. Поїхали як на екскурсію, подивитися. Село мене вразило інфраструктурою. Це був комунізм. Тож із Наталією Іванівною ми довго не роздумували…

– Ваші сподівання справдилися?

– Так. Микола Тимофійович зустрів по-­діловому: «Ось – службова машина. Житло – або трикімнатна квартира у Гирявих, або будинок у Брисях». Вибрали будинок, бо дружина мала працювати на Млинівському тваринницькому комплексі і до Брисів було ближче, щоб наглядати за нашими дівчатками.Будинок був добротний, бо колгосп «Перемога комунізму» спеціально придбав його для подружжя Олексія і Людмили Тригубів. Обоє були ветлікарі і Юрченко мало не через Кабмін запросив їх на роботу, коли почали зводити Млинівський комплекс. Вони заклали гарний фундамент для ветеринарної служби колгоспу. Але з часом вирішили обрати науку і перейшли працювати у Білоцерківський сільгоспінститут. Ось через що виникла вакансія головного ветлікаря колгоспу.

– Яким був стиль керівництва у Юрченка?

– Це був, на перший погляд, простий селянський дядько. Але з надзвичайно хазяйновитою жилкою. Напрочуд сильний організатор. Він як шахіст бачив на кілька кроків вперед.Уявіть, якою махиною йому потрібно управлять – 4 відділки, понад 10 тисяч гектарів землі, 4 бригади, 5 молочно-товарних ферм, 2 тваринницькі комплекси, конеферма, сотні тракторів, машин, комбайнів… Задіяна маса людей. Це ж не просто – цьому дати лад. Із Миколою Тимофійовичем було водночас і важко, і легко. Якщо давав доручення, то все пам’ятав і питав про нього.Нарядів щоденних у нього не було. Бо, за його словами, кожен має знати, що робити.Він чудово розумів, що без поставленої ветслужби діла не буде. У господарстві, де утримували тисячі голів великої рогатої худоби, повинен бути порядок. Адже «Перемога комунізму» продавала племінний молодняк ВРХ по всьому Радянському Союзу.Тому Юрченко говорив: «Слово головного ветлікаря для всіх тваринників – закон. Ото що він сказав – то я сказав.» Микола Тимофійович назавжди залишиться моїм наставником.

– Після такої школи не дивно, що наступним Вашим життєвим етапом стало призначення головним ветлікарем району.

– Я про це тоді не думав, скажу відверто. У Гирявих Ісківцях мене все влаштовувало. Ветеринарна служба була налагоджена. Господарством тоді вже керував Володимир Миколайович Бруєвич. 8 березня 1994 року був велелюдний похорон. Помер головний ветлікар району Яків Панасович Писаренко. На похороні було багато його колег, прибуло керівництво з області й району. І ось через деякий час тодішній керівник райсільгоспуправління Федір Сидорович Головко говорить: «Будемо рекомендувати вас на посаду головного ветлікаря».Пройшло після цього більше місяця. Я займаюся своїми колгоспними справами. І ось одного дня їду в машині, а тут диспетчер господарства Микола Трохимович Котенко викликає мене по рації: «Локон 22. Вас викликають до Бориса Івановича Передрія». Борис Іванович був керівником району, займав посаду представника Президента України в районі. Як дисциплінована людина їду в «білий дім». Там мене перехоплює Микола Васильович Лісовський, головний зоотехнік райсільгоспуправління, і веде до кабінету Головка. Там у кабінеті Федора Сидоровича вже чекає на мене Василь Пилипович Ковпак, заступник головного ветлікаря області. І починають вони мене «сватати» на посаду.Кажу їм: «У колгоспі моя заробітна плата набагато вища, ніж у головного ветлікаря району. У мене доньки підростають, колись заміж видавати. Це раз. А по-­друге, зі мною не так просто працювати…»І називаю прізвища чотирьох ветлікарів, які, на мою думку, гідні зайняти посаду в районі. Ковпак іще мені дорікнув, мовляв, ремствую через зарплату. Але задав кілька запитань, що стосувалися суто ветеринарної служби, якою бачу її в районі. І на тому я поїхав завершувати свої справи в Лохвиці. А вони тим часом викликають до Головка отих усіх людей, яких я порекомендував на посаду головного ветлікаря.Їду вже додому, минув Млинівський міст, коли Котенко знову по рації: «Локон 22. Вас терміново викликають у приймальню Передрія». У Бориса Івановича в кабінеті і Ковпак, і Головко. Борис Іванович звертається до мене: «Михайло Іванович, такі люди, як Ви, нам потрібні. Ваші аргументи мені доповіли». А потім так хитренько говорить: «Хто не з нами, той проти нас…» Що тут скажеш? Тож 21 квітня 1994 року я почав працювати головним ветеринарним лікарем Лохвицького району.Передрій мене й представив на широкий загал, коли з’їхалися ветлікарі з 19 колгоспів і 4 радгоспів району, плюс представники ветеринарної лікарні, дільничних ветлікарень, ветеринарних лабораторій.Ось така була історія з моїм призначенням на посаду головного ветлікаря.

– Поле Вашої діяльності розширилося у кілька разів, як і коло обов’язків…

– Так, але мій принцип роботи залишився незмінним – виконавська дисципліна, суворе дотримання норм  і приписів, плюс порядність у всьому.Коли мене представляли на посаду головного ветлікаря, то присутнім я сказав так: «Працюймо за таким принципом: я йду спереду і всі йдуть за мною. Хто не хоче, той може писати заяву на розрахунок. Ніяких п’янок у робочий час. Строжайша виконавська дисципліна».

– І як зреагували на Ваш дороговказ?

– Дехто розрахувався відразу. Дехто – пізніше. За два роки ветеринарна служба району в кадровому питанні зазнала істотних змін. Не терпів, якщо хтось із ветлікарів, не дай Бог, не відгукувався на виклики, коли потрібно було оперативно лікувати чи рятувати худобу.

– І яке покарання чекало на такого спеціаліста? 

– На перший раз обмежувався усним попередженням. А далі – дисциплінарне покарання.Не подумайте що я одноосібно проявляв якесь свавілля. Боронь Боже, я завжди радився з колегами. У нас була свого роду рада старійшин, яка складалася із завідуючих дільничними ветлікарями. Це були Василь Іванович Костюк із Ісківців, Федір Григорович Портяний із Луценок, Дмитро Михайлович Лещенко з Токарів. Усі вони були фронтовиками. Солідні люди з величезним життєвим досвідом. Ось спільно ми й приймали рішення відносно тих, хто не виконував як належить свої службові обов’язки.

– Михайле Івановичу, що найважливіше в роботі ветлікаря?

– Тут другорядного немає нічого. У практичній роботі все важливе. Є золоте правило, що любу хворобу краще попередити, ніж її лікувати. Це обходиться набагато дешевше.

– Чи траплялися у вашій практиці якісь екстремальні ситуації?

– Звичайно. Приміром, не кожному ветлікарю «щастить» пережити сибірку. А в нашому районі таке було.У 1995 році 8 березня у селі Часниківці в обійсті Петра Кириловича Дзюбенка (він працював агрономом у радгоспі «Вирішальний») зарізали корову. Вона чомусь прихворіла і господарі вирішили її зарізати, бо в господарстві утримували ще й бичка.Радгоспний ветлікар дав дозвіл відвезти м’ясо до Лохвиці, у ковбасний цех до Віктора Ларіоновича Батури. Вже в останню мить ветлікар порадив завезти м’ясо в Лохвицьку ветлабораторію. А там діагностували сибірку.

Можна лише уявити, які були б наслідки, якби з того м’яса наробили ковбас.Сибірка – це страшна хвороба. Тож у підсумку спалили тушу тієї корови, спалили машину, на якій везли те м’ясо, спалили що могли у дворі того дядька, обробили дезрозчином город,  двір, дорогу. Причому, дезінфекцію робили 10-процентним розчином їдкого натрію, тоді як зазвичай обробляють 2-процентним. У тракторах, що возили розчин, скати за два дні «згорали», а в жінок-дезинфікаторів так само згорали гумові чоботи. Настільки сильна була концентрація цього розчину.Підключили санепідемстанцію, яку очолював тоді Анатолій Данилович Кириченко. Почали відслідковувати ланцюжок, хто міг контактувати з продукцією від тої корови. Бо як з’ясувалося, дружина господаря працювала в місцевій школі-дитсадку і віднесла туди сир з молока цієї корови. Словом, останнього контактера правоохоронні органи відшукали аж на дванадцятий день у Кіровоградській області.Ото така була історія із сибіркою.

Вистачало й інших випадків, як колись через недбальство пастухів доводилося дорізати не одну корову, що напилася брудної води біля бурової вишки.

– А звідки сибірка з’явилася у Часниківці?

– Там по селу вели газ, рили траншеї. Вирили й спори бацили сибірки, які якимось чином потрапили цій корові. А оскільки вона була ще й тільна, то щеплення проти сибірки, як це зазвичай робиться, не проводили. Так виникла надзвичайна ситуація. Добре, що все обійшлося без поганих наслідків.

– Михайле Івановичу, слухаючи Вас, усвідомлюєш настільки відповідально була поставлена робота служб, які відповідали за той чи інший сегмент економіки. Зараз це все втрачено, на жаль.

– І в мене душа болить за це. У Лохвицькому районі була створена гарна матеріально-технічна база ветеринарної служби. Судіть самі. Районна ветлікарня. Сім дільничних ветлікарень із підведеним газопостачанням і водопостачанням. Районна ветаптека, районна ветлабораторія, що однією з перших в області пройшла повну державну акредитацію в системі Держстандарту. Всі заклади забезпечені всім необхідним обладнанням, медикаментами, меблями, інвентарем, спеціальним автотранспортом. Сьогодні все це надбання занепадає. Після адмінреформи ми маємо лише Лохвицьку ветеринарну дільницю Миргородської районної ветлікарні.

– На Ваш погляд, чому так сталося?

– Основна причина – дуже різке зменшення поголів’я. Вже багато років у господарствах не займаються тваринництвом, яке потребує цілорічної уваги і затрат. Куди вигідніше засіяти зернові – зібрав їх і чекай наступного року. З тваринництвом таке неможливо.Тому різко зменшилася і кількість ветлікарів. Згідно з нормою, на одного спеціаліста має припадати 650 умовних голів худоби. А її якраз немає.

– На початку нашої розмови Ви називали прізвища людей, яких вважаєте своїми наставниками. Але, напевно, не одними ними обмежується Ваш список?

– Так. Мені пощастило працювати з багатьма справжніми професіоналами своєї справи. Я дякую долі, що мені випала нагода з ними разом працювати. На жаль, багатьох уже немає. Зокрема, фронтовика Миколи Олексійовича Рожка, завідуючого дільничною лікарнею у Сенчі, Михайла Степановича Коробки, завідуючого з Безсал, Григорія Івановича Кучера, головного ветлікаря з Харківців.Добрим словом хочу згадати директора лабораторії Олександра Івановича Зайченка, покійних колег Миколу Григоровича Голоборща, Григорія Прокоповича Коржа, Анатолія Петровича Филя.Нині зравствующих ветеранів ветмедецини Лідію Миколаївну Горбачову, Олександра Дмитровича Савченка, Валерія Івановича Іщенка, Василя Григоровича Гаркав’юка з Вирішального, Михайла Федоровича П’ятницького з Бодакви, Галину Павлівну Макаренко з Бербениць, Петра Андрійовича Цися з Жабок.З молодшого покоління – Володимира Андрійовича Золотаря і його дружину Марину Володимирівну, Ніну Василівну Блізнікову, Олександра Сергійовича Гриня і його дружину Людмилу Вікторівну.Дуже гарні, як ділові, так і людські стосунки у мене склалися з керівником ветеринарної медицини області, кандидатом ветеринарних наук, генерал-майором ветеринарної медицини Сергієм Васильовичем Аранчієм. На мою думку. він зробив неоціненний внесок у розвиток ветеринарної медицини не тільки Полтавської області, а й держави.Власне, всіх я й не перелічу та й місця в газеті не вистачить (сміється). Всі, кого я назвав – порядні, віддані справі люди.Я, до речі, написав рукопис історії ветеринарної служби Лохвицького району. От якби видати таку книгу!

– Ви скільки років очолювали ветслужбу в районі?

– З 1994 по 2011 роки. А завершував свою трудову біографію вже в компанії «Райз».

– Чому?

– Переманив мене туди Юрій Вікторович Колєснік. Я став працювати головним ветеринарним лікарем департаменту тваринництва агрохолдингу «Райз». А там уже були зовсім інші масштаби. Тваринництво компанія розвивала у 16 областях України. Майже 70 (!) тисяч голів великої рогатої худоби. Одних лише корів 22 тисячі голів. 12 м’ясокомбінатів. Щодня здавали на молокозаводи більше 500 тонн молока. І ось цю махину я двічі на рік об’їздив, щоб бути в курсі справ ветеринарної служби, що об’єднувала сотні спеціалістів. У 2017 році я полишив службу і пішов на заслужений відпочинок.– Озираючись на прожитий шлях, що Ви найбільше цінуєте в людях?– Чесність. Порядність. Правдивість. Відданість своїй справі. Не терплю дволиких, брехливих і корисливих. Та ще невдячних. Доводилося, на жаль, по життю, можна сказати, рятувати людей, але потім вони показували мені лише свою спину.

– Чим займаєтесь на сьогодні?

– Теж можна сказати банально – живу звичним життям пенсіонера. Але насправді це не так. Слава Богу, все добре з моїми доньками і зятями. Один уже відвоював два роки, інший іще на службі. Син Олег вісім років проживає у Вроцлаві. Онук Саша живе у Швейцарії. Він свого часу закінчив Варшавський університет ім. Ришарда Лазарського, факультет міжнародної економіки. Зараз збирається вступати у магістратуру у Швейцарії. На жаль, молодший брат Саша помер, а середній Володя пропрацював усе трудове життя у Комишні ветлікарем, завідуючим фермою, зараз на пенсії.А чим займаюся я? Дуже люблю спілкування з друзями. Все життя люблю художню самодіяльність. Поки був ансамбль у Брисях – співав там. А нині – тенор у Заводському народному хорі «Явір». Трошки вмію гармошку розтягувати.Обожнюю працювати на огороді. Праця там приносить мені одне задоволення. Тримаємо господарство. Всі в Брисях знають, що то ветлікар жене гусей на Сулу. Отак і живемо…