Дуже цікава подія в культурно-мистецькому житті Сенчанської громади відбулася напередодні цього року. В Жданах була відкрита виставкова зала з колекцією найрізноманітнішої української вишивки. Уже сам факт популяризації народних традицій у невеликому сільському населеному пункті викликає повагу.А коли знайомишся з організаторами цієї колоритної виставки, ще й захоплюєшся сподвижництвом людей, які бережно ставляться до історії українства, його творчого надбання, що налічує не одне століття. Невипадково і сама назва це уособлює – виставка аматорів та митців народного мистецтва імені Лідії Нагоги.Прикметно, що організатором і творцем виставкової зали є уродженка Жданів Ольга Дерев’янко (по-дівочому Нагога), і відкриття цієї зали є ще і даниною пам’яті рідній мамі. Ольга Михайлівна виявилася напрочуд комунікабельною і цікавою співрозмовницею. А про українську вишивку, як я зрозумів, вона може розповідати годинами. Але розпочали ми розмову зі спогадів про її маму, чиїм іменем Ольга Михайлівна вирішила увіковічнити виставкову залу у рідному селі.

– Моя мама сама родом із Остапівки Миргородського району. А в Ждани приїхала молодим спеціалістом-ветлікарем, – розповідає Ольга Михайлівна. – Вона була фаховим спеціалістом, бо пройшло вже 32 роки після її смерті, а в Жданих і понині згадують про неї добрим словом. Та, власне, не лише в Жданах. Колишній керівник обласного агропромислового управління Сергій Аранчій постійно ставив її за приклад.

– Вона навчалася у тодішньому  Полтавському сільгоспінституті?

– Ні. Її доля характерна для тисяч, а може й мільйонів людей, які жили в Радянському союзі за сталінських часів і по яких катком проїхала жорстока радянська система. Батько мами, Яким Семенович, був репресований і розстріляний як «ворог народу». Звісно, що ніяким ворогом він не був, про це я дізналася з його справи, яку мені віддали у КДБ. Просто «нквс-ти» перевиконували план по «ворогах народу». І мені дуже хочеться написати історію мого діда, бо це історія цілого покоління.А на той час, коли моя мама закінчила в Остапівці школу, вона вирішила здобути спеціальність ветлікаря. Але де? Вона ж донька «ворога народу»! Тому й подалася до ветеринарного технікуму до Ворошиловграда (нині це Луганськ) у надії, що там ніхто не буде допитуватися до її родоводу. Так і сталося. По закінченню навчання Лідію Лисенко (таке було її дівоче прізвище) направили у Ждани як молодого ветлікаря. Ось така її історія.

– А звідки у неї з’явилася любов до вишивки?

– Та у ті повоєнні часи в селі практично всі жінки вишивали. А чим тоді прикрашали сільські хати? Вишивкою. Рушники, картини, наволочки, подзорники, скатерті… Та чого лише не прикрашали вишивкою! Тож і моя мама вишивала. Вишивала, до речі, дуже гарно.Чому так стверджую? Бо її вишиті рушники завжди брали для оздоблення клубів, коли проводили якісь урочисті зібрання. І не лише в Жданах, а й у Лубнах.

– У неї був якийсь особливий стиль вишивання?

– Вишивала вона різними способами – і гладдю, і «розочкою»…

– Ольго Михайлівно, даруйте, але роз’ясніть про це доступніше…

– «Розочка» – по-простому – вишивка хрестиком. Дуже простий спосіб. До речі, багато хто думає, що це наше національне.

– А хіба ні?

– Ні. До 1890 року на українських землях, що входили до царської росії, хрестиком не вишивали. Вишивали чистою гладдю, «лапками», «реп’яшками», «козликами»… А того далекого року на наші простори зайшла відома французька фірма «Брокард» зі своєю технікою і своєю мануфактурою, що дуже важливо. Вона завезла, зокрема, тонке полотно. А техніка вишивки «хрестиком» виявилася настільки простою і доступною, що відразу припала до душі нашим співвітчизникам і органічно влилася у повсякденний побут українців. Так що зараз ніхто й не підозрює, що це не наше.

– Мамині вишивки у Вас збереглися?

– Так. Мені вдалося зберегти 37 її вишитих речей. Вона ще мала такий особливий хист – побачить красиву листівку з гарним малюнком, а через деякий час із її рук виходила така ж гарна вишита картина. Врахуйте – без трафаретів і кальок…

– І у Вас виникло бажання поділитися цією красою з іншими?

– Не скажу, що це прийшло відразу, знаєте, у кожної людини, певно, настає та мить, коли вона, озираючись на прожиті роки, замислюється про слід, який вона залишить на землі. Це свого роду поклик душі. І ось років шість тому я вирішила організували виставку маминих робіт у виставковому залі Полтавської обласної бібліотеки.І ви знаєте, мені це вдалося зробити дуже легко. Сама атмосфера виставки була дуже теплою, родинною, бо в кожного або є мати, або він шанує її пам’ять.

– Ольго Михайлівно, Ви сказали що усвідомлення пропагувати українську вишивку до вас прийшло поступово, можна сказати, у вже зрілі роки.

– Так. Я трудове життя присвятила професії інженера-будівельника у Полтаві, де й проживаю.Коли відбулася виставка маминих вишивок у обласній бібліотеці, люди почали мені приносити різні вишивки, різних років і стилів.Більше того, я сама «захворіла» вишивкою. Я вже не могла пройти байдуже повз будь-який клаптик вишитого полотна. Так із кожним днем моя колекція все зростала і зростала.

– І скільки експонатів у ній зараз?

– Близько тисячі.

– Скільки?! Це ж усьому потрібно дати лад!

– Звичайно. А це не так просто. Коли розпочала збирати свою колекцію, то в Інтернеті відшукувала інформацію, як приводити до ладу старі вишивки, щоб вони не втратили свою автентичність. Загалом допускається до 30 відсотків пошкоджень на них, якщо річ не втрачає своєї автентичності й цінності. А якщо я сама не могла впоратися, то віддавала майстриням.

– Потрібен великий виставковий зал, щоб розмістити всі експонати…

– Такого в Полтаві немає. Можливо є в Києві. Тому організовую виставки у різних місцях. Приміром, остання була у Карлівці. Ще раніше у Харкові, Миргороді… А загалом їх було більше десятка. В обласній бібліотеці, наприклад, протягом трьох років була постійно діюча виставка. Я прагну виставляти експонати де тільки можна, щоб популяризувати нашу українську вишивку. Вона для мене унікальна. Це наша спадщина, душа нашого народу.

– А як виникла ідея організувати виставку в Жданах?

– Приміщення сільського клубу я викупила ще 25 років тому. Звісно, що за цей час воно занедбалось. Відновити його, насамперед, матеріально і оформити виставкову залу допомогли мені мої доньки Наталія та Лілія, а атмосферу свята на урочистому відкритті створили самі жданівчани. Я дуже вдячна всім, хто долучився до цієї культурної події в житті села.Хай і надалі в нашому житті живе історія української вишивки, а її традиції передаються з покоління в покоління.