Вони постійно на виду. Як і їхні дії, рішення, вчинки, вподобання… Їх дехто, наче під мікроскопом, розбирає, обговорює, пліткує, (чого гріха таїть). Чому так? Бо вони перебувають на верхніх щаблях влади – чи то підприємства, регіону, галузі. Цей перелік можна продовжувати і далі.Вони постійно на виду. Як і їхні дії, рішення, вчинки, вподобання… Їх дехто, наче під мікроскопом, розбирає, обговорює, пліткує, (чого гріха таїть). Чому так? Бо вони перебувають на верхніх щаблях влади – чи то підприємства, регіону, галузі. Цей перелік можна продовжувати і далі.Разом з тим, вони є звичайні люди зі своїми переконаннями, історією, подекуди з тягарем життєвих проблем, своїми маленькими і великими сімейними радощами.

У травні під рубрикою «Без краватки» у «Зорі» дебютувала очільниця Сенчанської громади Наталія Сліпухова. Її щира сповідь викликала жваву цікавість у багатотисячної аудиторії читачів «Зорі». Навіть на нашому сайті, до речі, доволі популярному, інтерв’ю з Наталією Вікторівною прочитало більше двох тисяч користувачів Інтернету.

Сьогодні героєм рубрики «Без краватки» став очільник Лохвицької громади Віктор Радько. У розмові з ним ми намагалися якомога далі абстрагуватися від його робочих питань (хоча куди ж без них?), а ширше зосередитися на життєвих кредо Віктора Івановича. До відвертої розмови спонукала, можна сказати, перша солідна дата в його житті – 16 серпня Віктору Радьку виповнилося 50 років. Тож доречним було озирнутися на прожиті роки, пригадати життєві етапи, щиро подивитися на речі, на які не завжди звертаєш увагу у повсякденному бутті.До речі, на пропозицію поговорити відверто, розповісти якісь до цього часу неозвучені на загал речі, Віктор Іванович погодився відразу.

– Це зараз я очільник великої громади, а як жив колись, де навчався, працював – не всі знають, – зізнався мій співрозмовник. – До того ж, я не завжди був публічною людиною і на перших порах, коли став міським головою, скажу відверто, не зовсім почувався комфортно.

– А зараз?

– Зараз – простіше. Я багато чому навчився за ці роки.

– Де Ви взагалі починали свої життєві перші кроки?

– У Черкаській області, Золотоніському районі, селі Коврай. Село, між іншим, доволі велике. Там я народився у звичайній робітничій сім’ї, бо і тато Іван Павлович, і мама Ганна Яківна трудилися на місцевому цегельному заводі, який, до речі, працює і до цього часу.

– Батьки теж живі-здорові?

– Мама жива, а батько помер першого листопада два роки тому. Для мене раптово, хоч і хворів трохи…

– А скільки йому було років? 

– 79.

– Мама так і проживає на Черкащині?

– Ні. Невдовзі після виходу на пенсію, вони з батьком придбали будинок у селищі Павлиш Кременчуцького району. Там вона і проживає на одній вулиці із моїм старшим братом Миколою, який вчителює у місцевій школі.Школа ця, свого роду, знаменита, бо у 1947-1970 роках її директором був Герой Соціалістичної Праці Василь Олександрович Сухомлинський. У селищі є і пам’ятник йому, і меморіальний музей.

 – Буває, що життєві паралелі інколи змушують зовсім по-іншому поглянути на звичні речі, навіть на себе. Не бувало такого відчуття?

– Чому, бувало і є. Навіть з погляду на нинішню посаду. Бо якщо взяти 2015-й, коли я став міським головою, і 2018-й, коли утворилася об’єднана громада і мене знову обрали її очільником, то і ситуація змінилася, і я став іншим.

 – Чому?

– Бо незрівнянно зросли можливості. До створення ОТГ міська рада мала коротенький, скромний бюджет, якого ледь вистачало на потреби двох садочків, поточний ремонт доріг чи вуличного освітлення та на комунальне господарство. Про якісь глобальні проєкти ми тільки могли мріяти.

– І тоді Ви почали втілювати ідею щодо створення ОТГ…

– Ми зрозуміли, що втрачаємо і час, і кошти. Хоча я б зміг спокійно «досидіти» до 2020 року, чергових виборів до місцевих рад (так, між іншим, більшість голів і зробила), але ми пішли на дострокові вибори, коли до Лохвицької міської ради приєдналася Васильківська сільська рада. Хоча до об’єднання ми тоді запрошували не тільки їх.Можна сказати, що після дострокових виборів 2018, на які ми пішли свідомо, попри ризики, і до жовтня 2020-го, коли відбулися чергові вибори до місцевих рад, ми вже навчилися жити в об’єднаній громаді. Було створено всі необхідні служби. Після дооб’єднання  додалися лише відділи соціального захисту та культури. Але фінансові ресурси виросли у рази, що дозволяло зовсім по-іншому будувати життя громади.

– Добре, Вікторе Івановичу. І хоча ми трохи відволіклися на робочу тематику, зрозумів, як змінювалася Лохвицька громада і Ви з нею. І все ж повернемося назад, у минуле, до біографії. Ви  закінчили Коврайську середню школу і постали перед вибором – що далі?

– А далі був перший запис у моїй трудовій книжці колгоспника – тракторист колгоспу «Слава», що у Ковраях. Це було просто, бо тракторну справу ми два роки опановували у школі – так тоді було в освіті. І по закінченні видавали відповідне посвідчення.Але минуло небагато часу і в мене визріло бажання навчатися на інженера. Тож колгосп направив мене на навчання до Полтавського інженерно-будівельного інституту. Так я став інженером-будівельником.Студентська юність моя припала якраз на  злам двох епох – радянської і становлення незалежної держави Україна. Непрості були часи. Тому, після вишу, поживши два роки у Полтаві і перепробувавши не одну роботу, у 1997 році я приїхав до Лохвиці, де став працювати на цікавій такій посаді у комунальному підприємстві – агент по перевезенню вантажів. Хоча фактично це була робота постачальника.

– Батьки, до речі, одобрювали Ваш вибір професії?

– Так. Вони говорили: «Роби в житті те, що тобі подобається.»

 – Які життєві уроки Вам дали Ваші тато і мама?

– Як я вже говорив, вони – звичайні робітники, прості люди.Батько любив життя і був такий по собі «живчик», завжди з посмішкою на обличчі. І це, мабуть, правильно – сприймай життя таким, яким воно є. Мама, як мама. Вона і сьогодні мене наставляє: «Вітю, роби все по совісті», «Вітю того не роби». А загалом, я завдячую всьому, чого досяг, своїй родині. Це – моя опора, підтримка у всьому.

– Ви колись сказали, що добре усвідомлюєте непросту селянську працю…

– Це так. Як раніше працювали наші батьки? З ранку до вечора на роботі. А в селі ми тримали три корови, велике господарство і мали 50 соток городу. То, звичайно, ми з старшим братом Миколою у всьому допомагали батькам, які тяжко працювали на цегельному заводі.Мій тато за своє життя спромігся збудувати будинок і придбати «Москвич-412». Уявіть, при зарплаті 150 карбованців на місяць, тато зумів за багато років накопичити до семи тисяч карбованців – колосальна сума для тих часів! Але треба було бачити його сяюче обличчя, коли він вперше проїхав на тій чудо-техніці!

– Виходить, йому подобалася техніка. Можливо, десь підсвідомо це теж вплинуло на Ваш вибір професії…

– Ні. Вибір був випадковим. До нас у село приїздили викладачі Полтавського будівельного інституту, які агітували молодь вступати до їхнього вишу. Ми з моїм однокласником кажемо один одному: «Треба і нам спробувати.» Як бачите – вийшло.До речі, Віктор і зараз проживає у Полтаві, а я обрав Лохвицю. Так трапилося в моєму житті.

– У ВУЖКГ довго працювали отим агентом?

– Всього місяць. А потім - інженером по благоустрою, по воді, по житлу. Далі – п’ять років головним інженером. У 2005 році я став директором підприємства, можна сказати, вимушено.

– Чому?

– Бо мій директор, Віталій Олександрович Міщенко, світла йому пам’ять, програвши вибори на міського голову Надії Іванівні Солонець, вирішив перейти на роботу в комунальну службу Червонозаводського. А через півтора роки він вже працював заступником голови Лохвицької РДА. Від Віталія Олександровича я багато чого перейняв, навчився, опанував «кухню» комунального господарства, бо, будучи навіть головним інженером, я був далеким від тих же фінансових питань. Тому про Міщенка у мене назавжди залишаться теплі спогади. Він привив мені таку рису, що вчитися потрібно все життя, бо інакше зупинишся на певному рівні. І я цьому правилу слідую постійно.

– І дітей теж наставляєте?

– Звісно.

– Раз зайшла мова про Ваших дітей, то у вашій сім’ї теж два хлопці, як було і у родині Ваших батьків. Ви теж залишаєте за ними право самостійного вибору? Чи все таки скеровуєте?

– Розумієте, час доволі змінився. Не порівняти з тим, яким було моє дитинство і юність. Тому, як і кожен батько, я своїм дітям хочу лише добра. І, звичайно, підказую, виходячи вже з власного досвіду, яку професію краще обрати, щоб і людям була користь, і своїй сім’ї.

– Ваші сини…

– Артур є студентом Київського політехнічного інституту, а Павло одинадцятикласник Лохвицької гімназії №1. Старший син, до речі, теж обрав інженерну спеціальність – «Електротехніка і автоматизація.»

– Хотілося б запитати, хто у Вашій сім’ї «голова», а хто «шия»?

– Переважно «голова» я, бо остаточне рішення за мною. Хоча… (після паузи) трапляється по-всякому.На дружині, як правило, домашні обов’язки. Але їй допомагаю у всьому.

– Що саме?

– Можу приготувати практично все. Оксана допізна працює звичайним провізором у одній із місцевих аптек. Їй подобається ця робота, вона серед людей, вона в необхідному для неї соціумі. Робота у неї закінчується зараз десь о пів на десяту вечора. Коли ж їй готувати? Тому для мене не є проблемою щось приготувати поїсти – від борщу, до пирогів чи торта «Наполеон». В хаті у нас прибрано, посуд помитий.

– Хлопці тільки спостерігають чи й Вам допомагають?

– Ніякого спостереження! Вони поруч зі мною шкварять, варять, миють… І я дуже сподіваюся, що це згодиться їм у подальшому дорослому, сімейному житті.

– Є у родині Радьків якась особлива «фішка» щодо відпочинку? Які країни полюбляєте?

– Раніше, як ми говорили, до головування, їздили всією сім’єю до моря. А зараз, якщо випадає нагода, то виїздимо на природу. Красивих місць на Полтавщині вистачає.

– А за кордон?

– За кордоном я був у складі офіційної делегації голів місцевих рад. А сім’єю ми ще жодного разу нікуди не їздили. Сподіваюсь, що це у нас ще попереду.

– Вікторе Івановичу, хочу повернутися до того періоду, як Ви стали директором Лохвицького ВУЖКГ. Віталій Міщенко залишив посаду, можливо і згаряча, а Вам нічого не залишалося як прийняти пропозицію Надії Іванівни Солонець і подати свою кандидатуру на посаду директора. Ви були одні в конкурсі?

– Ні. Окрім мене в ньому ще брали участь Іван Лященко і Сергій Турчин. Конкурсна комісія в підсумку обрала мене. Хоча на той час мені було лише 33 роки. І як з погляду своїх переконань зараз, то мені бракувало і життєвого, і практичного досвіду. Тим більше, колектив комунальників сягав майже 100 чоловік, об’єктів добавлялося, як і проблем теж. 

– Хоча досвід роботи головним інженером все ж був…

– Так. П’ять років. Це коли я прийняв посаду після Анатолія Павліка. А до того головним інженером управління був Віктор Марков. Так що Лохвицьке комунальне підприємство, можна сказати, кузня керівних кадрів.

– Але переживало воно тоді непрості часи, якщо добре пригадати.

– Так. Бо від бюджету міської ради ми особливо і не чекали допомоги, він був малим, а людям потрібно було і зарплату платити, і комунальне господарство на належному рівні утримувати. Хоча мені якраз в той період і пощастило.

– В чому?

– У Лохвицю заїхала потужна газовидобувна компанія «Сайпем» і ми їм почали надавати комунальні послуги, хоча мене тоді і підбивали перекласти це на приватні структури. Однак я не погодився, бо чудово розумів, що це шанс підприємству вибратися з боргів. І це нам вдалося. Більше того, ми змогли придбати три одиниці техніки, про яку раніше можна було тільки мріяти.

– От Ви говорили, що не дуже рвалися на керівну роботу…

– То це правда. Бо керувати людьми, підприємством – це велика відповідальність. Окрім того, узимку 2005 року в нас народився другий син – Паша. Ми ютилися вчотирьох в однокімнатній квартирі. Тому на «Мічурінському масиві» придбали ділянку, де вирішили будувати дім. Отакі були плани. І тут, раптом, Міщенко залишив посаду директора і я постаю перед вибором. Хоча в підсумку все завершилося добре. Будинок звели і вже ось скільки років ми  ньому і проживаємо.

– А чому пішли на вибори міського голови у 2010?

– А що було робити? Я думав, що моя доля, як і доля колективу комунальників, залежить від того, хто стане керівником міста. Міркував, що мою роботу на посаді директора ВУЖКГ люди знають, тож і вибір зроблять свідомий.У підсумку переміг Вячеслав Іванович Демчук, який бачив на посаді директора ВУЖКГ іншу людину. А я повторив шлях Міщенка і прийняв пропозицію Заводського міського голови Віталія Володимировича Сидоренка очолити їхнє місцеве комунальне підприємство, що переживало дуже непрості часи. Були заборгованості по заробітній платі, сплаті податків, ні за що було придбати матеріали і т. д.За п’ять років, які я там працював, нам вдалося виробити стратегію діяльності підприємства, ліквідувати борги. І на сьогодні, наскільки мені відомо, Заводська комунальна служба успішно працює.

– Вікторе Івановичу, було таке у Вашому житті, що чогось не вдавалося зробити?

– Звичайно. Щось виходить, щось не виходить. Хоча займався я не тільки комунальним господарством.Були часи, коли доводилося торгувати на базарі, працювати гастарбайтером за кордоном, шити одяг, виробляти олію і т. д. Словом, шукав і пробував себе в різних сферах.

– Це був пошук себе чи так складалися обставини?

– Ні те, ні друге. Ще студентом я добре усвідомив, що для того, щоб чогось досягти в житті – потрібно добре потрудитись. І тому, коли мої ровесники їхали на канікулах по домівках, я не боявся братися за будь-яку справу і, головне, не боявся ніякої роботи.

– Час, влада змінюють людей. Коли Ви вперше стали керівником у ВУЖКГ, внутрішньо змінилися?

– Я б не сказав. Прийшло усвідомлення, що ти відповідальний за людей. І їм байдуже, де ти відшукаєш гроші, бо ти маєш забезпечити їм виплату заробітної плати. А ситуації на роботі були всякі, часом нелегкі.

– Добре. Тоді скажіть, коли Вас обрали головою Лохвицької міської ради у 2015 році, за якими критеріями підбирали команду? Як вона формувалася?

– Скажу відверто – ситуативно. Тільки одна людина, прізвище не буду називати, йшла за мною на вибори, знаючи, що в разі перемоги, ми працюватимемо разом.

– Ви аналізуєте свої дії, вчинки, прийняті рішення?

– Обов’язково і постійно. Я вже говорив, що потрібно щодня вчитися. Це нормально.

– Ви імпульсивно приймаєте рішення чи знову ж таки помірковано, зважено?

– Своїм молодим колегам я кажу, що не поспішайте з прийняттям якогось рішення. Краще сім раз відміряти, а вже потім відрізати, щоб не жалкувати.

– Є прийняті Вами рішення, про які Ви жалкуєте?

– Скажу так – я жива людина, що теж може помилятися. Вже потім приходить усвідомлення, з’являються нові факти і штрихи, що ти міг би зробити по-іншому, інколи - навіть навпаки. Це об’єктивно, бо це життя.

– Помилялися в кадрах?

– Така, помилявся. Помилявся в людях. На щастя, це бувало не так часто, але бувало.Хоча за ці роки я багато чому навчився. Подекуди став, наче психолог.

– Зараз, після адмінреформи, вивільняється багато людей. Вони в пошуках роботи. Чим можна їм допомогти?

– Складне і болюче питання не лише для мене. Я спілкуюсь з багатьма головами громад, вони теж про це говорять. Я розумію людей, але й вони мають зрозуміти, що  штат міської ради вже сформований.

– Якими є для Вас основні фактори, коли обираєте кандидатуру на посаду?

– Фаховість.

– А людські якості враховуєте?

– Відкритість і правдивість. Я у своєму колективі говорю людям у вічі, якщо вони щось роблять не так.Якщо я помиляюся, а помиляються всі, то кажіть про це мені теж у вічі, а не поза спиною.

– Важкувато в цій ситуації, бо думка керівника  завжди «правильна»…

– Я так не думаю. У мене є старші за віком люди, з якими я раджуся, бо інколи доводиться приймати непрості рішення.

– Однак остаточне рішення все одно за Вами?

– Так. Ми щоранку збираємо коротку оперативку, куди запрошені Тетяна Даценко, Сергій Шрамко, Анатолій Лахач і Леонід Верескун. Намічаємо план роботи. Всі висловлюють свою думку. Я її акумулюю і приймаю рішення. Чому? Бо я відповідальний за всіх. Люди запитають з мене.

– Як змінився Віктор Радько за шість років на посаді Лохвицького міського голови?

– Змінився і, мабуть, це закономірно. По-перше, я став більш публічною людиною, бо посада до цього зобов’язує.По-друге, став не так емоційно реагувати на критику, бо часто вона є голослівною. Хоча конструктивну критику я сприймаю, але витрачати свій час на пусту переписку у соціальних мережах не маю ні бажання, ні часу.

– Вас часто в житті зраджували люди, на яких Ви покладалися?

– Бувало, але не часто.

– І Ви когось підводили?

– …Ми всі люди. В житті буває всякого…

– Що б хотіли змінити за свої 50 років?

– Те, що вже відбулося – вже не зміниш. Тому жалкувати за чимось, мабуть, немає сенсу. І загалом, потрібно жити майбутнім, а не вчорашнім днем.

– Ви віруюча людина?

– Так.

– Фанатично?

– Ні. Все в міру.

– Є речі, що заважають Вам у роботі?

– Найбільше, мабуть, це політика в органах місцевого самоврядування. Тут потрібно не нею займатися, а господарськими справами. А нас законом загнали у партії.

– Згоден. Ця тема доволі широка і потребує окремої розмови. А на її закінчення, Вікторе Івановичу, скажіть, чого б Ви хотіли досягти в найближчі роки? Якою б Ви хотіли бачити Лохвицьку громаду?

– Непросте і водночас цікаве запитання. Хотілося б поліпшити інфраструктуру наших сіл, покращити життя людям, надати їм можливість для саморозвитку. Просто боляче дивитися, як українське село з року і рік занепадає. Дуже сподіваюсь на фінансовий 2022 рік. Хотілося, щоб на рівні держави прийшло усвідомлення, що не можна все перекладати на плечі місцевого самоврядування, його, навпаки потрібно підтримувати. І, на мій погляд, 80 відсотків податку з фізичних осіб має залишатися в громадах.

Але як би не складалася ситуація у державі, я буду робити все можливе для розвитку Лохвицької громади, бо на сьогоднішній день, це мій головний мій обов’язок…