Сотні машин, тисячі людей приїхали 19 вересня в урочище Шумейкове. Цього дня тут відбувалися заходи, приурочені одній із трагічних сторінок Другої світової війни – загибелі штабу Південно­Західного фронту. Трапилося це рівно 80 років тому. Саме тоді прийняв свій останній бій і командуючий фронтом генерал­полковник Михайло Кирпонос.

Відтворити події 80­річної давнини цьогоріч до Шумейкового приїхали з усієї України десятки активістів з 20 військово­історичних клубів. Географія, до речі, вражає. Це Хмельницький, Одеса, Харків, Дніпро, Кропивницький, Київ, Кам’янске, Запоріжжя…

Додам, що такий масштабний захід уперше випало проводити Сенчанській громаді, на балансі якої тепер перебуває меморіальний комплекс у Шумейковому. І висловлю загальну думку, що сенчани зі своїм завданням справилися успішно.

– Ми ще вчимося, – зізналася заступник Сенчанського сільського голови Тетяна Гайдамака. – Бачимо, де потрібно допрацювати, де зробити по­іншому. Тому врахуємо це в подальшому.

Цьогорічний історико­патріотичний фестиваль «Минуле з нами» простягнувся на два дні. Спочатку, 18 вересня о 19­ій годині, відбулося Віче пам’яті до дня трагічних подій вересня 1941 року. Дуже хвилююче і зворушливо пройшла ця церемонія.

А наступного дня, 19 вересня, спочатку о 10­ій ранку біля стели меморіального комплексу відбулося перепоховання решток двох бійців­червоноармійців, яких виявили пошуковці. Про це розповім у подальших публікаціях. А саме перезахоронення, до речі, вже тут не перше. Бо скільки загинуло тоді захисників­воїнів, достеменно ніхто не скаже й понині.

О 12­ій годині біля Вічного вогню відбувся мітинг. До присутніх на ньому звернулися голова Миргородської районної державної адміністрації Віктор Іваненко, заступник голови Миргородської районної ради Олег Карабка, голова Сенчанської сільської ради Наталія Сліпухова.

У своєму виступі вона, зокрема, наголосила:

– Урочище Шумейкове – це свята земля. Це місце рясно окроплене кров’ю. Адже саме тут 20 вересня 1941 року загинули в нерівному бою бійці Південно­Західного фронту.

Вони боролися до свого останнього подиху.

Наш сьогоднішній  обов’язок – пам’ятати і вшановувати нашу історію.

На жаль, і сьогодні наша Україна має відстоювати свою Незалежність і свободу.

А кращі сини кладуть життя на східних рубежах нашої держави.

Низький уклін їм за їхню мужність.

Тож зичу миру у ваших серцях, ваших родинах, містах і селах, миру в нашій рідній Україні, – наголосила Наталія Сліпухова.

До Вічного вогню лягли живі квіти, а всі присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання.

А далі була яскрава і повчальна водночас батально­історична вистава: з «фашистами», «червоноармійцями», стрільбою холостими патронами та снарядами з гармат, мінометів, кулеметів, рушниць, пістолетів, «пораненими» і «вбитими», військовою технікою, відтвореною під епоху Другої світової.

Скажу чесно – було цікаво і захоплююче.

Сотні людей знімали це дійство на смартфони, інші просто з цікавістю за всім спостерігали. Було дуже багато молоді, що важливо.

Між іншим, верениця автомашин, що припаркувалися на узбіччі поля з двох боків, розтяглася майже до повороту на Ждани.

До того ж, і небесна канцелярія порадувала теплом, сонячною погодою. Якщо 18 вересня мало не цілий день йшов дощ, то 19­го було просто по­осінньому чудово.

Ці деталі швидше для літопису. А так це дійство краще спостерігати воочію. Я запитав голову Миргородської РДА Віктора Іваненка про реконструкцію бою.

– Це просто вражаюче, – зізнався очільник Миргородщини.

На заключному зборі, коли голова Сенчанської громади Наталія Сліпухова вручала подяки представникам військово­історичних клубів за участь у фестивалі, вона зазначила, що таке історичне відтворення подій в урочищі Шумейковому під патронатом Сенчанської сільської ради планують зробити щорічним і традиційним.

І це буде правильно і в плані відвідуваності Меморіального комплексу, і в плані виховання підростаючого молодшого покоління. А воно в нас – те, що треба. У всякому випадку потрібно було бачити, як хлопчики співпереживали за «наших» червоноармійців.

Нащадки Бурмістенка

Були того дня в урочищі Шумейковому люди, для яких це місце особливе. Адже саме тут 80 років тому поліг у бою член Військової ради Південно­Західного фронту Михайло Бурмістенко. Тож вклонитися та вшанувати пам’ять усіх загиблих і свого батька приїхав його син Віктор зі своєю родиною.

До речі, проходячи по алеї повз портрет свого батька, Віктор Михайлович зауважив, що точне його прізвище, як значиться в офіційних документах, – Бурмістенко.

У Лохвиці одна з вулиць носить ім’я.

Родина Бурмістенків проживає у Києві.

Періодично відвідують урочище Шумейкове, що таїть у собі й загибель Михайла Бурмістенка.

Востаннє вони були тут кілька років тому. А реконструкцію бою побачили вперше.

– Дуже вразило, – сказав Віктор Михайлович. Нині йому 81 рік. Природньо, що батька свого він не пам’ятає. Але його пам’ять свято бережуть у родині.

– Про свого батька я знаю лише зі слів матері, – розповідає він мені, відповідаючи на запитання. – Мати розказувала, що батько був вольовою, цілеспрямованою людиною. Людиною свого часу. А час був тоді не легкий.

Вже перед тим, як сім’ю евакуйовували до Саратова, бо гітлерівці наступали на Київ, батько заявив матері: «Я фашистам не дістануся ні живим, ні мертвим».

Так воно в реальності і сталося. Бо точне місце загибелі Михайла Бурмістенка до цього невідоме. А версії висувають різні, навіть до цього часу.

Мені одного дня на редакційний телефон зателефонувала одна жіночка. Відрекомендувалася – Надія Гармаш, уродженка села Червоні Луки. Це поблизу Нижньої Будаківки. Щоправда, села як такого вже майже немає.

– Ви писали в «Зорі» щодо таємниць Шумейкового, що багато тоді людей загинуло, а хоронили їх поспіхом аби як, – почала нашу бесіду Надія. – І згадували ім’я Бурмистенка. Не знаю, так чи ні, але пригадала, як розказували старі люди про 41­рік, коли через Червоні Луки наші відступали з Шумейкового, в сторону Охтирки.

На краю нашого хутора, де тоді було 45 дворів, жила баба Турчиха. І вона натрапила на загиблого нашого. Каже: «Лежить бідненький. Волосся чорне красиве. І чого він ішов удень, а його куля догнала!»

Казали люди, що він не простий солдат, бо на ньому був плащик. Його похоронили селяни, а після того, як звільнили село від німців у 43­му, то за могилкою доглядали дбайливо, навіть штахетом обіклали.

Але одного разу приїхала машина, розкопали ту могилку, а солдатика повезли до Лохвиці, де й поховали у братській могилі, – повідала свою історію Надія Гармаш. На жаль, розмову нашу по стаціонарному телефону щось перервало, тож деталі мені з’ясувати не вдалося.

Ось про подібні легенди я і нагадав Віктору Михайловичу у Шумейковому.

– Та яких тільки легенд не було, – зізнається мій поважний співрозмовник. – Мені навіть доказували, що є книга зібрань Леніна, на полях якої вели протокол зібрання у партизанському загоні і що там є підпис мого батька.

Потім мені писали, що десь знайшли труп у генеральських штанях. Але не міг мій батько бути у генеральських штанях. Бо посада в нього була зовсім інша.

Тіло його шукали кругом. Бо то була така фігура, що потрібно було встановити істину. Перевіряли прискіпливо і достеменно все.  Бо тоді час такий був. Перевіряли по кілька разів різні версії. Але нічого не підтвердилося. Тому природно – коли немає могили, немає людини, то і версій завжди висувають багато, – розповів Віктор Михайлович, напевно один із найстарших нащадків загиблого командного складу Південно­Західного фронту.

– Чи могла скластися по­іншому їхня доля тоді у вересні 1941­го? – запитав Віктора Михайловича.

– Ні. Кирпонос прийняв єдине правильне рішення. Письмового наказу не було з боку ставки головного командування. А без нього він не міг діяти по­іншому. Розповідають, що Баграмян начебто переказував директиву ставки, але знову ж таки усно. Тут щодо Баграмяна є темні моменти, вони так і залишаться.

Але тоді, в 41­му, Кирпонос зі штабом прийняли нерівний бій і до кінця виконали свій військовий обов’язок, – завершив розмову Віктор Бурмістенко.