Сталося це завдяки кільком людям, імена яких уписані як у історію духовного життя нашої древньої Лохвиці, так і в літопис Лохвиччини загалом.Сталося це завдяки кільком людям, імена яких уписані як у історію духовного життя нашої древньої Лохвиці, так і в літопис Лохвиччини загалом.Але спочатку, мабуть, потрібно роз’яснити, що означає ця частина будівлі православного храму. Її називають по різному – приділ, храм-приділ, бічний вівтар. Є ще зовсім застаріла назва параеклесія, що означає «прихрам’я».Як правило, це або прибудова в храмі, або окрема, виділена частина основної будівлі для розміщення додаткового (бічного) вівтаря з престолом. Приділи влаштовуються для того, щоб в один день (наприклад, у великі свята чи по неділях) проводили декілька літургій (за кількістю вівтарів), через те, що в православній церкві прийнято виконувати не більше однієї літургії на день на одному престолі. Так само, як і священик не може проводити більше однієї літургії на день.У Лохвицькій Благовіщенській церкві приділ міститься в основній будівлі. Принагідно нагадую, що її вік становить більше 220 (!) років. І це єдина уціліла церква в Лохвиці, де свого часу нараховувалося 6 храмів.Заодно пригадаю, як із 1959 по 1990 роки тут знаходилася Лохвицька дитячо-юнацька спортивна школа. Юнаком я її відвідував і в цьому приділі ми займалися гімнастикою, піднімали гирі, штанги та набивні м’ячі.(Тут я був присутній на таїнстві хрещення. Так що можу порівнювати, як із роками змінювалася ця частина приміщення церкви).Ось так трохи історії цього древнього храму, поважний вік якого й досі несуть уцілілі ікони-розписи на його стінах.
– Коли я приїхав сюди служити, то батюшка Іоанн говорив, що у приділі тимчасовий іконостас, – пригадує нинішній настоятель Благовіщенського храму, благочинний Михайло Товстяк. – Але роки йшли, ми так і несли службу Божу. І говорили, і мріяли, і молилися, щоб у приділі був гарний, постійний іконостас. І Бог послав нам таку людину, завдяки якій і сталося це дивовижне перевтілення приділу.
.– Олега Володимировича Ведмідя…
– Так. Я його нічого не просив. Просто ділився своїми думками. А він каже: «Добре. Будемо щось робити».
І почалася робота. 29 серпня цього року оновлена зала приділу Благовіщенської церкви була урочисто відкрита.
– Дуже гарно все зроблено. Таке світле приміщення храму і в натуральному, і в переносному значенні.
– Духовенство говорить, що роботи такого масштабу і витонченості можна побачити хіба що у храмах великих міст.
– Тут у вівтарі відбувається хрещення дітей…
– Не тільки. Можна нести службу, бо тут є іконостас, є алтар.
– Є ікони…
– Так, ікони благословення дітей, Святої Варвари, Спасителя, Божої матері, Святого Миколая. Є древні, намолені ікони, які ми свято бережемо. А так, спасибі Богу, що посилає нам добрих людей і ми маємо тепер такий гарний приділ спасителя чудотворця Миколая, – завершив настоятель Благовіщенського храму.
Увесь час нашої розмови з отцем Михаїлом поруч скромно сидів і слухав сивочолий чоловік. Саме його руками, а точніше пензлем, стіни, стеля й іконостас цього вівтаря набули такого трепетного для храмів, Божого лику. Це саме той іконописець, який, як виявилося, не лише наш земляк, а й творець не однієї роботи у церковних спорудах Лохвиччини.
Звати його Віталій Даниленко.До речі, і говорив він тихо, розсудливо, неквапливо, певно, як і написанння ікон не терпить суєтності і говіркої метушливості.
– Сам я бербеницький, – стиха промовляючи, розпочинає розповідь про себе Віталій Олексійович. – Ходив до Луценківської школи. Потім відслужив у армії, після якої навчався в Київській художній академії на факультеті живопису.
– Звідки у Вас такий потяг до малювання?
– Мабуть, вроджений. Мої батьки – прості колгоспники. Батько Олексій Федорович усе своє трудове життя працював теслею, а мама Пріська Григорівна була на різних роботах, яких у колгоспі не бракувало.Я був у них пізньою дитиною. На час народження батькові було 46 років, а матері – 42.
– Батьки були віруючими людьми?
– Так. Ходили до церкви в Луценки. Мені було років зо три, коли померла їхня чотирирічна дитина, то на молебінь ходили регулярно. Мені якось це фрагментарно врізалося в пам’ять. А коли церкву закрили, то батюшка Малиновський хрестив мене вдома.
– Можливо це з дитинства у Вас і любов до іконопису?
– Це до мене прийшло у 90-ті роки, коли я закінчив навчання в академії, зробив не одну монументальну роботу – і мозаїчну, і вітражі.Років десять відпрацював у Київському художньому комбінаті. А у 1998 році при Києво-Печерській лаврі вирішили організувати художню майстерню іконопису. Отець Іоанн відшукував художників і запрошував на роботу до лаври. Ось так я і став іконописцем.
– І свій яскравий слід тепер залишили і в Лохвиці…
– Перша моя робота була в Юсківцях. Тодішній директор ХПП Микола Григорович Харченко звів перед конторою підприємства невеличку капличку, що є й понині. Так ось, іконописні роботи в ній – це плід моєї роботи.
– А як Ви познайомилися з Олегом Ведмідем?
– Він вийшов на мене. Потім ми зустрілися, поговорили. Олег Володимирович запропонував мені долучитися до розпису каплички Всіх святих, що на Благовіщенському цвинтарі у Лохвиці. І так ми почали працювати.
– Скільки часу Ви розписували ікони в Капличці?
– До двох років.
– А в Благовіщенському храмі?
– Майже п’ять.
– Під час розпису Ви використовуєте якісь спеціальні фарби?
– Ті, що потрібні за технологією саме для написання ікон, у тім числі використовуємо і золото.
– Коли пишете ікону, втілюєте якусь ідею?
– Ідеї йдуть від батюшки, я їх утілюю в живопис.
– А що Ви відчуваєте, коли пензлем пишете на церковну тематику?
– Відчуваєш ангелів. Але, напевно, в цьому випадку Господь дав людині такі відчуття, що їх словами не передати.
– Проіснують ці картини років 200?
– Та, мабуть, і більше.
– Віталію Олексійовичу, а свій талант Вам є кому передати?
– Діти мої займаються економікою. Я пробував прищепити це сину Віктору, він спробував: «Ні, тату, це не моє». Хоча сам чудово розуміється в скульптурі.А ось чоловік доньки Наталії Артем мені допомагає. Він викладає іконопис у Голосіївському монастирі в Києві й допомагав писати ікони і в Лохвицькому Благовіщенському храмі.Щодо цього вівтаря, то величезна заслуга, що він набув такого вигляду, настоятелю храму і, звичайно, Олегу Володимировичу Ведмідю. Такі феномінальні і добрі серцем люди зустрічаються в цьому житті не часто. І дай Бог їм многая літа…
