Є люди, з якими можна говорити годинами. І не про будь-що, а відкривати для себе історію цілої родини. Та не тільки, власне, родини, а й історію свого міста, краю, навіть країни.Ось таким співрозмовником є лохвичанин Борис Наумович Урецький. Він – один зі старожилів Лохвиці. Такі люди ще цінні й тим, що несуть у собі цілий пласт знань різних епох, які їм довелося пройти за своє життя.Борису Наумовичу торік виповнилося 80. Багато хто з жителів Лохвицького району знає його як колишнього директора Червонозаводського хлібозаводу. Він активно долучався, коли єврейська община кілька років тому проводила заходи, пов’язані з трагічною історією Лохвиці. В «Зорі» ми не раз писали про трагічні події у травні 1942 року, коли фашисти біля околиці Лохвиці – Благодарівки – розстріляли сотні євреїв, жителів Лохвиці.Для багатьох – він корінний лохвичанин. Хоча історія його непростого життя насправді відкриває багато незвіданого. Для молодого покоління лохвичан це беззаперечно.Та, власне, не лише для молодого.У кількохгодинній, ґрунтовній, неквапливій розмові Борис Наумович через призму свого життєвого шляху повідав цілу сагу, адже йому випало жити на зламі двох епох. І слухаючи його спогади, що повертали пам’ять майже на 80 років назад, я ловив себе на думці – як вразливо вони переплітаються зі сьогоднішньою реальністю. Бо людство навіть не могло припустити, що жахливе, потворне обличчя війни може знову з’явитися у ХХІ століття. На жаль, концентроване зло прийшло з одурманеної фашизмом росії. І чорна карта випала саме на долю України. Сподіваємося і віримо, що всю цю рашистську наволоч разом зі зрадниками, що плюнули неньці-Україні в обличчя, буде вигнано з нашої землі.А тепер зануримося у світ спогадів Бориса Наумовича Урецького.

– Дехто вважає, що ви корінний лохвичанин…

– Ні. Я в Лохвицю  потрапив, коли мені не виповнилося ще й трьох років. Це теж окрема історія. Бо народився я на Уралі 19 грудня 1941 року. Чому саме там?  Мій батько Наум Наумович і мати Марія Юхимівна проживали в Білорусії у місті Речиця. Однак, коли фашистська Німеччина напала на Радянський Союз у 41-му, то німці дуже швидко окупували білоруську територію.Батько був інвалідом ще Першої світової війни, а мати носила мене під серцем. Були ще мій восьмирічний брат Вова і 18-річний брат Михайло. Ось у такому складі нас дивом впихнули добрі люди у вантажний потяг, яким везли обладнання з Гомельського заводу на Урал. Коли цей потяг був уже в дорозі, то через годину в Речицю зайшли німецькі війська.Ось так наша родина опинилася у Чкалівській області (нині Оренбурзька), у Буринському районі селі Біляєвка. Там я й народився.

Я вже згадував, що з нами був старший брат Міша, 1924 року народження. Про нього теж можна розповісти окрему історію. Там же, на Уралі, його призвали до армії у 1942 році. Пройшовши короткотермінове навчання, Михайло отримав офіцерське звання. А 19 лютого 1943 року він загинув у Міуській битві біля села Нова Надія. Вже пізніше, у 2006 році, я пробував віднайти, де його поховали у Ростовській області. Але могили ми з рідними так і не знайшли.

– Тож перші роки Вашого життя пройшли на Уралі. А як Ваша родина опинилася в Лохвиці?

– Про це я дізнався, коли вже підріс, із розповідей батька і мами. Хоча врізалися в пам’ять і фрагменти нашого уральського життя.Дарма, що я ще був малим, а батько мав проблеми зі здоров’ям, але і він, і потім мама, працювали на вугільній шахті, правда, не під землею. Вони топили великі, потужні, промислові парові котли для потреб шахти. І їм видавали хлібні карточки. Якщо їх загубив, чи хтось поцупив – ти голодуєш. «Дублікатів» ніхто тобі не видасть. Так, до речі, трапилося і з нами.Продовольчі картки у Вови хтось украв. Час тоді був суворий. І щоб сім’я не померла з голоду, то мама збирала на вугільних полях лушпиння з картоплі, яке викидали туди кухарі з їдальні шахти. Ось із того лушпиння мама й варила для нас якесь пійло.Ми з братом були як із концтабору, та і батько, бувало, втрачав свідомість від голоду та малокрів’я.

Тому коли почали звільняти Білорусь, наша родина відразу заходилася збиратися додому. Мама дуже хотіла знову повернутися в Речицю. Однак втрутився в нашу долю випадок. У поїзді батьки познайомилися з офіцером-фронтовиком, який на війні втратив ногу. Трапилося це у Бахмачі. А прізвище того чоловіка було Паріцький.Як виявилося, він їхав з відрядження і був директором  артілі інвалідів імені Ворошилова, що працювала тоді в Лохвиці. Потім на цьому місці відкрили швейну фабрику.Паріцькому мої батьки чимось сподобалися.

А поглянувши на мене й на Вову, він похитав головою та й каже:– На ваших дітей страшно дивитися. Повертайте до нас, у Лохвицю. У нас зібрали хороший урожай. Дітей підгодуєте, самі підправитеся, а там далі видно буде…

І там, у Бахмачі, він таки умовив батька повернути саме в Лохвицю. Навпроти будівлі артілі по вулиці Журавського нам дали кімнатку для проживання. Там, до речі, знаходився і цех, де чоботарі шили та ремонтували взуття. Той запах вакси я ще довго пам’ятав.Але найбільшою радістю, як згадувала потім мама, було те, що нам дали цілий мішок картоплі і клунок зерна. Після лушпиння це було справжнє багатство. Щоправда, на млині той клунок, який батько залишив на ночівлю у мельника, кудись подівся. Всякі люди й тоді були.

Але доброю новиною для нас стало те, що Паріцький запросив батька працювати в артіль своїм заступником.Артіль ця була, як за сьогоднішніми мірками, багатогранна й багатогалузева. Судіть самі. У приміщенні, що праворуч по вулиці Журавського (сьогодні на тому місці, на жаль, лише руїни швейної фабрики) чого тільки не виготовляли!Був ткацький цех. Там ткали шикарні, як на той час, килимові доріжки з мережками по боках. Ширина цих доріжок була різна – 80 см, метр і півтора.Я вже не пригадую, що шили з батисту. Цю матерію використовували у військових цілях для виготовлення парашутів. Так ось, стропи викидали і їх люди залюбки брали для витягування відер з колодязів. А з батисту таки щось шили.Був у напівпідвалі фарбувальний цех, де надавали потрібного кольору ниткам, можливо, і полотну.Були годинникові майстерні, причому кілька на Лохвицю.Працювали взуттєвики. Вони шили чоботи і черевики та займалися ремонтом.Напівпідвальне приміщення, хто пам’ятає з лохвичан, в якому вікна до половини виходили на тротуар у бік нинішнього комунального підприємства, було доволі прохолодним. Тому тут робили морс із вишень. Скляні пляшки закупорювали гумовими пробками.

А ще тут був кондитерський цех, яким керував Куперштейн. Він був інвалідом і шкутильгав на одну ногу. У цеху робили карамельні цукерки і подушечки з різною начинкою. Яка ж це була смакота!

Окрім того, як їхати в бік Яхників, були цехи ще й у Кириковому саду. Там стояла цегляна будівля. У заплаві заготовляли рогозу і очерет. Із заготовленого в’язали широкі мати і відправляли їх на Лохвицький цукрокомбінат. Також в’язали щітки для побілки. А ще плели кошики – великі й менші.Була й конюшня для потреб артілі. Працював навіть гончар. Із глини, яку брали з кар’єру недалеко від конюшні, він виготовляв глечики, макітри, миски і півники-свистунці. Більше того, той глиняний посуд у печі обпікали, а далі ще й розмальовували. Ще на ближніх полях сіяли сорго. З нього виготовляли віники. Чого це запам’яталося? Бо зерно сорго видавали працівникам артілі на трудодень. А мама, бувало, як спече з нього коржики, то наче нинішні козинаки, як по сьогоднішньому…

– Борисе Наумовичу давайте повернемося до Вашої юності і молодості…

- У мене було все звичним, як і в більшості  моїх ровесників тої пори. Жовтенята, піонери… Я, до речі, активно відвідував Лохвицький піонерклуб, що розташовувався на місці нинішнього приміщення спортивної школи.А перші початкові чотири класи Лохвицької першої школи містилися у будівлі, що збереглася й понині і знаходиться  по вулиці Гоголя навпроти гаражів теперішньої міської ради. Ось тут розпочиналося має шкільне життя у 1948 році.А далі було навчання в основному корпусі школи (тепер тут Лохвицький медичний коледж, прим. автора). У підсумковому табелі я мав лише одну трійку з новітньої історії. Все таки мене тягнуло більше до технічних наук. Тож у 1958 році весною завершилося моє шкільне життя, а восени того ж року розпочалося студентське.

– І де воно проходило?

– У нас. У Заводському. Тільки тоді, у 1958-му, це було селище Сталінка. І навчальний заклад називався Сталінський технікум харчової промисловості.Запам’яталася така історія тої пори. Нас, студентів, розселяли по гуртожитку. Процедура ця відбувалася в актовій залі технікуму. За столом – секретар комсомольської організації і секретар партійної організації. У технікумі її очолював Олексій Миколайович Руженцев. Він викладав креслення. Це був високий статний чоловік з вусиками.А фізкультуру читав Іван Іванович Кутираєв. Цей мав невеликий ріст. Але суть не в цьому.

Коли Руженцеву сказали, що я спортсмен, то він відразу оживився.

– Спортсмен? – звертається до мене.

– Так, – відповідаю.

– А якими видами спорту займаєшся?

– Ігровими – баскетбол, волейбол, шахи...

– А розряд маєш?

– Другий.

Руженцев нігтем почухавши вуса, потирає руки:

– Оце нам риба потрапила! Влаштовуйтеся і давайте організовувати турніри, змагання…

Отаке значення мав тоді спорт.  А турніри ми дійсно проводили всякі. І загалом зі спортом я подружився на все життя. У 1961 році я закінчив технікум за спеціальністю технік-механік. Але я тоді ще не підозрював, на які зигзаги долі мені очікувати в подальшому.

– Чому так?

– По закінченню технікуму, мене, як молодого спеціаліста, направили на посаду головного механіка Полтавської облспоживспілки. І це направлення, можна сказати мене і врятувало, і визначило мою подальшу долю.– Цікаво чому?– Хто знайомий з радянським періодом, то розуміє, що облспоживспілка це образно «держава в державі». Організація мала свої підприємства – ті ж хлібозаводи, консервні і коптильні цехи, різні цехи по переробці сільгосппродукції і т. д. Чого там тільки не було!І уявіть, що мене, молодого пацана зі студентської лави, кидають у цей водоворіт. Без досвіду роботи я б не те що не потягнув всього, я б  просто пропав.Але усвідомлення цього прийшло потім.

А тоді я зі своїм направленням приїжджаю у Полтаву в облспоживспілку. Заходжу у відділ кадрів, а кадровичка на мене так глянула з ніг до голови…

А тут у мене ще й вирвалося: « А як у вас щодо житла?».

Вона так скривилася:– Яке житло?! Моліть бога, щоб вам хоч якесь ліжко в гуртожитку дали!

І бачу з якою неохотою вона бере мої документи на оформлення.

– Без житла я не можу. У мене хворі батьки, – кажу їй.

– Ну, не можете, так не можете – їдьте додому.

– А направлення?

– Я все вирішу.

І я повернувся до Лохвиці. А тут знову втрутився щасливий випадок. Мій однокурсник, з яким я сидів за одним столом у технікумі Абрам Борисович Дунаєвський, не пригадую вже з якої причини, але не поїхав за направленням до Донецька (тодішнє Сталіно).А на Лохвицькому харчокомбінаті влітку того ж 1961-го, звільнилося місце цехового механіка. І директор Стародубцев, запросив Дунаєвського на цю посаду. В свою чергу, Дунаєвський, взяв мене на роботу звичайним слюсарем.І я йому все життя вдячний, що саме на харчокомбінаті (це вже потім підприємство перейменували у харчосмакову фабрику, прим. автора) я пройшов таку школу виробництва, що ті знання мені згодилися потім в цьому подальшому житті.

А коли через певний час, наш головний механік Василь Йосипович Холод упросився таки перейти на роботу до Лохвицької мельниці, то Дунаєвський зайняв його місце, а я став цеховим механіком.Хлібобулочний цех, сітроцех, що був побудований на харчокомбінаті, коптильня – все це стало моїм полем діяльності. Плюс до всього у нас стояли два генератори на базі ДТ-54, які виробляли струм для потреб комбінату. За ними теж потрібно було доглядати. Були також мехмайстерні, плотницька. Відкрили також консервний цех.

– Яку продукцію тоді виготовляли на харчокомбінаті?

– Різноманітну. Хліб, хлібобулочні вироби, калачі, сітро, квас, коптили м’ясо, птицю. Потім почали консервувати фрукти, овочі. Гарний дохід давав слабоалкогольний шипучий яблучний напій. В Білорусію його відправляли вагонами.

– Я пригадую, як по Лохвиці продавали квас. Це були такі 900-літрові бочки, пофарбовані у жовтий колір з написом «Квас».

– Тоді на харчокомбінаті ми добудували до безалкогольного цеху ще одне приміщення, саме для виготовлення хлібного квасу, бо робили його з сухарів. Майстри-технологи були на підприємстві на рівні.

До розмови долучається Надія Олексіївна Урецька, яка пропрацювала на Харчокомбінаті майстром до 1991 року.– У нас були різні керівники: Дмитро Петрович Отришко, Василь Григорович Тарасенко, трішки Мороз, Федір Васильович Рубленко, Володимир Іванович Соловей, Володимир Григорович Кириченко. Після Солов’я, якось справи стали погіршуватися. Ну, це моя суб’єктивна думка.Бо Володимир Іванович був сильним господарником. При ньому на комбінаті відкрили переробний цех. А Лохвицька швейна фабрика куди його у 1975 році після харчокомбінату призначили директором, набула найбільшого розквіту.

– Борисе Наумовичу, а Ви коли полишили харчокомбінат?

– У 1976-му. Для мене розпочинався життєвий період пов’язаний з Червонозаводським хлібозаводом.– Це коли почали його будувати?– Ні. Не зовсім так. Це теж ціла історія. Враховуйте що радянська система була вся планова. На початку сімдесятих по території Лохвицького району почалися роботи по будівництву трубопровода Уренгой-Помари-Ужгород.  І саме на території нашого району мали звести велику компресорну станцію №33 (хоча попередньо вона планувалася у Гребінківському районі, чому й назву отримала Гребінківська (ГКС-33 скорочено) – примітка автора), то виникла потреба у будівництві великого хлібозаводу. Планувалося, що кількість населення в Лохвицькому районі може зрости, я вже точно не пригадую, але називалася цифра до 80 тисяч.У 1973-му розробили перші техніко-економічні обґрунтування, це вже при Валентині Іванівні Сіваш. Про цю жінку, керівника у мене залишилися найкращі спогади. Вона працювала на Лохвицькому харчокомбінаті техноруком і була справжнім майстром своєї справи. Розумниця. Тож її не випадково забрали до райкому партії. Валентина Іванівна була інструктором, завідуючою промисловим відділом, другим секретарем райкому. Вона опікувалася промисловістю, а Тарасенко більше сільським господарством.Тож у 1975 р. постало питання вибору місця для будівництва хлібозаводу.

– У Лохвиці не планувалося?

– Планувалося. Розглядали загалом чотири варіанти вибору будмайданчика. Три з них – у Лохвиці.Перший – на території Лохвицького харчокомбінату, де я тоді працював. Другий – за мельницею, що в бік радгоспу Мічуріна. Третій – на розі вулиці Рози Люксембург (нині Олега Коваленка – прим. автора). Тут було, хто ще пам’ятає районне статуправління (у народі казали машино-щотна станція - прим. автора).  Тож на тому місці хотіли звести п’ятиповерхову будівлю заводуправління. Казали, що вана буде окрасою міста, як і сам завод.Але виникла проблема. Куди дівати стічні викиди з підприємства? Бо Лохвиця не мала централізованої каналізації. То куди скидати? В річку СухуЛохвиця?

І тоді обрали Червонозаводське.  Там була і центральна каналізація, і електрозабезпечення по другій категорії, і газ. Так розпочиналася історія нинішнього хлібозаводу.І тоді обрали Червонозаводське.  Там була і центральна каналізація, і електрозабезпечення по другій категорії, і газ. Так розпочиналася історія нинішнього хлібозаводу.

– І Ви стали його директором?

– Тут теж не все було так просто. Я працював ще на харчокомбінаті, але мене у 1975-му призначили ще й директором будівництва. Не директором підприємства, а будівництва. І тоді постало питання генпідрядника цього будівництва. Віднайти його не так було просто. Все розписано на роки.Тому обласне управління капітального будівництва прив’язало до нас трест Полтавасільбуд. У них своя специфіка – корівники, телятники, комплекси тваринницькі… А тут величезний хлібозавод!Ох і води вони «поварили» зі своїми постійними змінами в техумови. Попоїздив я з Миколою Івановичем Дорогокуплею з сімома здоровенними ящиками будівельної документації по Полтавах та Харковах...Нарешті наприкінці 1975-го почали рити котлован.А в 1976-му розпочалося вже саме будівництво. Виконробом був Микола Іванович Лященко. В тому ж році у червні мене призначили і директором хлібозаводу.Приїхав начальник обласного управління хлібопекарської промисловості Борис Олексійович Полюлях і в кабінеті Валентини Іванівни і відбулося це призначення. Так я з 1976-го по 2003 роки  пропрацював керівником цього підприємства.

– Яка взагалі була його потужність?

– Величезна. 45 тонн хлібобулочних виробів і півтони кондитерських на добу. Завод міг забезпечити хлібом не лише Лохвицький, а й Чорнухинський райони. Але на свою потужність ми ні разу не виходили.– Чому?– Скажу так – людський фактор. Були певні кулуарні домовленості. Це теж окрема історія, не зовсім приглядна. Люди вже відійшли у вічність, тому не дуже хочеться про це згадувати.Скажу, що по плану з уведенням в експлуатацію Червонозаводського хлібозаводу, мали закрити хлібобулочний цех на Лохвицькому харчокомбінаті, а також  Сенчанський хлібозавод і Лохвицький хлібокомбінат, що був у Червонозаводському у центрі міста. Тепер там церква. У Лохвиці і Червонозаводському це зробили, а в Сенчі – ні.Тому, пригадую лише один рік, коли у Луку і радгосп ім. Мічуріна приїхали восени студенти вузів на  сільськогосподарські роботи, то на нашому хлібозаводі випікалося за добу 32 тонни хлібобулочних виробів. Але більше вже такого не було. Потім пішло вже на спад.

– Маєте на увазі 90-ті роки?

– Так. Дуже важко було. Але я з вдячністю згадую період роботи з головним інженером Володимиром Миколайовичем Бегінським, зав лабораторією Галиною Василівною Різник, вона була просто ас своєї справи, головним механіком Василем Марковичем Незбудієм, заступником директора з комерційних питань Сергієм Васильовичем Добрулею. Що тільки ми не придумували, щоб утримати завод на плаву. І нам це вдалося! Підприємство зберегли. Його не спіткала гірка доля інших хлібозаводів, або ж тої швейної фабрики.  Завод працює й понині, вже з новими власниками.Про технологію, технічні параметри кожної печі я можу розповідати довго, бо це все моє життя. І це теж окрема історія.

– Не можу не запитати про нинішню ситуацію в Україні, війну росії проти України. Бо я слухав Ваші життєві спогади і ловив себе на думці, як все було пов’язано, між людьми, народами. І отак взяти і все розтоптати, вбивши в людські голови росіян чисто фашистську ідеологію. Не збагнути.

– Згоден. І це дійсно жах. А розпочиналося все задовго, ще на початку двотисячних.  Вже тоді почали в росії нагнітати щодо України.

Н. Урецька: – Як на мене, росіяни завжди до нас, українців ставилися недоброзичливо. Я пригадую, як в молодості звернулася в росії в магазині українською, то недобре тоді на мене подивилися. А ми, українці, завжди були миролюбними інтернаціоналістами…

Додам від себе, що подружжя Урецьких перерахувало зі своїх скромних пенсій чотири тисячі гривень на підтримку Збройних Сил України. Бо всі ми віримо в силу нашої армії, яка обов’язково здобуде Перемогу.