Валентин Кузьмич Дольський – єдиний, хто залишився з учасників Другої світової війни у Лохвицькій територіальній громаді. 24 червня йому виповнилося 95 років. Але, незважаючи на свій поважний вік, Валентин Кузьмич зберігає життєву енергію і оптимізм та має ясний розум. А ще він носій історії.
Публікуючи нещодавно в «Зорі» інтерв’ю зі ще одним старожилом Лохвиці Борисом Наумовичем Урецьким, я відзначав, що такі люди є пластом історії, яку ми маємо зберегти для нащадків нашого краю. І зустріч з В. К. Дольським органічно вписується в цю канву спогадів. Тим більше, його життєва історія доволі цікава і, можливо, в дечому типова для покоління людей радянської доби.
– Валентине Кузьмичу, Ви в Лохвиці скільки вже років проживаєте?
– Більше 60-ти. Сюди я переїхав у 1959-му.
– А дитинство, юність, молодість?
– Народився я в селі Ракитноє Курської області (зараз це Бєлгородська). Батько Кузьма Антонович працював заступником директора цукрового заводу, а мати Олена Олексіївна – начальником пакувального цеху на цьому ж заводі. Цукор тоді били на невеликі грудки і пакували у мішки.
Семирічну місцеву школу я не закінчив і наприкінці 1944 року ще трохи повоював у складі Білоруського фронту.
У післявоєнні роки, після демобілізації з армії, двоюрідна сестра Люба Лазутченко покликала мене до Яготина. Каже: «Ти все одно професії ще не маєш. А тут потрібні кіномеханіки». Я й поїхав до Яготина, що тоді входив до Полтавської області. Так розпочалася моя трудова біографія.
– Словом, Ви понесли кіно в маси.
– Так. Але мені це подобалося.
– Нинішнє покоління навіть не уявляє, як крутили кіно.
– А просто було. Я приїздив у село з бобінами кіноплівок, встановлювали «движок» на бензині, від якого вироблялася енергія. Натягували білий екран. Вставляв бобіну в проектор – і дивись кіно.
– Схиляюсь до запитання, коли Ви приїхали до Лохвиці?
– А до цього я ще працював у Пирятині. Там було 16 пересувних кіноустановок. У мене, наприклад, було по кілька сіл, де потрібно було крутити кіно. Справа ладилась. Відзначали мене як передовика. Тому в 1955-му році перевели в сусідню Гребінку директором кіномережі району.А вже в 1959-му з дружиною переїхав до Лохвиці.
Поряд із роботою навчався заочно. Спочатку в Ленінграді закінчив кінотехнікум. А з 1965 по 1970-й – Київський інститут народного господарства імені Дмитра Коротченка. Там теж був факультет кіномеханіків.
– В Лохвиці Ви розпочали теж кіномеханіком?
– Ні. Мене призначили відразу директором кінотеатру імені Т. Г. Шевченка. Тут же розміщувався, до речі, й відділ культури.
– Історія цього закладу, будівлі цікава сама по собі. Ще в багатьох лохвичан залишились світлі спогади про відвідини кінотеатру. І довго Ви тут працювали?
– Десять років. Потім мене перевели на посаду директора комунального комбінату.
– Трохи дивує, як на мене, такий перехід від культури – до…
– Нормально. Мені було навіть шкода через кілька років розлучатися з комбінатом. Хоча прийшов туди в непростий час. Пригадую як сьогодні. У Лохвиці тоді ще не було ніякої каналізації. Було три автоцистерни, якими й вивозили нечистоти. Але коли я прийшов у комбінат, то всі машини стояли на приколі, бо не було запчастин, щоб їх відремонтувати, і взяти їх в області було ніде.
З висоти сьогоднішніх уявлень, то мене зрозуміє лише той, хто тоді жив і працював. Плюс до всього, всі три водії з цих машин були затримані міліцією на 15 діб за п’янство.Що робити? Зібрались у моєму кабінеті бухгалтер, інженер. Ним у нас був Петро Петрович Дробот. Ось він і каже: «У мене є свояк, який за Уралом керує величезною автомобільною базою. Якби тисяч три карбованців готівки, то запчастини там є які хочеш».Щоб ви собі могли уявити той час, то за 500 карбованців необлікованих грошей можна було легко отримати 8 років в’язниці.
Але ми тоді ризикнули. Слава Богу, ніхто ніде не пробалакався про той «чорний нал» і вже через тиждень до нас із Уралу йшов контейнер із запчастинами.Я попросив Альфреда Максимовича Гавриленка, тодішнього голову райвиконкому, щоб посприяв у звільненні водіїв із міліції. Ті приступили до роботи, відремонтували закріплені автомашини і комбінат запрацював. Ми і план почали перевиконувати, і премії отримувати.
Тепличне господарство у нас було в Сосновому парку, хто ще пам’ятає. Там вирощували ранні огірки, різні квіти. Словом, мені в комунальному господарстві робота подобалася.
– А як же Ви потім опинилися в газовому господарстві?
– Можна сказати, випадково, хоча з газом ми вже працювали в комунальному комбінаті. Там була цистерна з газом та три автомобілі, які в балонах розвозили газ до споживачів. Дарма, що ми Лохвицькому районі видобували газ, але не було налагоджено майже нічого в цьому плані.Справа була зовсім нова. І ось навесні 1973-го до Лохвиці приїхав начальник обласного газового управління, щоб відкрити тут хоч якусь дільницю зі збуту газу. Однак підтримки ніякої з боку районного керівництва він так і не отримав.Стоїть собі одиноко біля райкому, я підійшов – захотілося познайомитися. Він каже мені, що шукає людину, яка б займалася в Лохвиці газовим господарством. Дізнавшись ким я працюю, запропонував нову посаду. Пішли до Альфреда Максимовича, той підтримав. Так 1 квітня 1973 року в Лохвиці з’явилося нове підприємство «Лохвиця газ», а я став його першим директором.
– Із чого розпочинали? З місця розташування, напевно?
– Ми обрали місце по вулиці Тесленка. Там, в принципі, був майже пустирь. Стояла невелика цистерна із зрідженим газом, з якої заправляли газ у балони і кілька гаражів. І все.Знову ж таки пощастило, що спрацювали на випередження. До нас приїхала жінка з проєктного інституту і ми якось упросили її виготовити проєкт газового господарства. Вона погодилася і через чотири місяці вся документація була готова.А тут саме зібрали в області нараду, на якій заявили, що облвиконком виділяє кошти на будівництво газового господарства в будь-якому районі області. Одна умова – тільки під вже розроблений проєкт. «В кого є? Підніміть руку,» – пролунало. Я підняв. Більше ніхто. Так у Лохвиці з’явилась база газового господарства, що служить і понині.
– Скільки років ви очолювали це підприємство?
– 21 рік. Теж доводилося навчатися, їздити на курси. Бо коли мене призначали на цю роботу, то попередили – з газом жарти погані. То я відповідально до всього ставився, і від людей цього вимагав. Тому обійшлося без надзвичайних ситуацій.А «Лохвиця газ», а потім Лохвицьке газове господарство, було в числі кращих в області. Колектив наш неодноразово нагороджували, відзначали. На початку в «Лохвиця газ» працювало до 30 чоловік, а коли я вже полишав підприємство – то 180.У 1987-му мене вирішили провести урочисто на заслужений відпочинок, а моє місце мав зайняти Борис Іванович Передрій. На загальних зборах колективу обласне керівництво дякувало мені за роботу, вручили мені подарунок. Аж тут встає хтось із залу: «А чому звільняють Дольського? Людина при здоров’ї, роботу свою знає чудово, справи ладяться. За що його звільняти?» Була тоді саме перебудова, гласність. Поставили на голосування. «Хто за? – всі одностайно підняли руки. Так я ще сім років, завдячуючи колективу, пропрацював у газовому господарстві і вийшов остаточно на пенсію.
– Валентине Кузьмичу, Ви яскравий прибічник здорового способу життя. З чим це пов’язано?
– До Лохвиці я не дуже цим переймався. А тут є унікальне місце – Сосновий парк, до якого я прикипів на все життя. Для мене була норма легенько пробігти або пройти три кола навколо сосни. Потім скупатися річці. Розпочинав купатися я ще ранньої весни, а закінчував пізньої осені. Тепер я цього не роблю, в силу здоров’я, але фізичну зарядку стараюсь робити щодня.Тому й усім бажаю міцного здоров’я. Про нього тільки потрібно дбати постійно і не мати згубних звичок.
Ну і дай Бог усім нам миру!
Фоторепродукції О. Москаленка
